Про вічне серед вічності: роздуми про життя на Байковому кладовищі

15.01.2020

Людське життя — суцільний календар. Календар того, що вже прийшло, календар того, що лиш прийде, календар дедлайнів, календар очікувань, календар, календар, календар...
 
І листки від них встигають опадати, як жовте листя зі старих дерев восени. Забудьте про них бодай на мить. Ходімо зі мною туди, звідки не вертаються й куди ніхто не поспішає.
 
Перше, що кинулося в очі на Байковому кладовищі, — це не старі склепи, не пишні монументи, не скромні хрести, а безкінечне листя залишилось iще з осенi. Воно — як опалі листки нашого земного календаря. Воно мокре, вже нікому не потрібне, бо тут ніхто не поспiшає. У цьому місці вже байдуже, яка дата, котра година, який день тижня.
 
— Історія цього кладовища почалася давно. Назва походить від назви хутора героя Вітчизняної війни 1812 року Сергія Байкова... — викладач-наставник Валерій Ясиновський узяв на себе роль екскурсовода й повів свою розповідь, поки ми йшли до перших поховань.
 
Їх тут сотні. Чи, ба, може, тисячі. Усе в граніті, мармурі, написах. Тут тобі герой соціалізму, там партдіяч, тут письменник, трохи далі ряд замикає великий науковець. Хто вироки підписував, хто лірику писав, хто наводив вічний сірий страх своєю непохитністю в державному апараті — однаково два метри всім відміряно. Лежать усі сумирненько, тихо. І навіть ворони, що час від часу верещать із вологих, покритих мохом гілок, не тривожать їхнього глибокого сну. За життя боролися за різні ідеї, тут, на землі, мали свої погляди, а тепер ніхто ні з ким не скандалить, ніхто не травить нікого, немає тут ні злості, ні боротьби. У кожного свій «дім», останній прихисток тіла.
 
Кажуть, що людина жива, поки є той, хто її пам’ятає. Байкове кладовище — місце вічного сну сотень великих історичних постатей, тому їхнє земне життя продовжується. Тіла в землі, душі там, куди Бог розподілив, а спогади тут, серед людей...
 
— Юрій Корнійович Смолич, — читає викладач чергове ім’я з тисячі і продовжує: — Надзвичайно талановитий письменник, мемуарист, драматург. Дуже складна натура. Він мав псевдонім Стрілець. Оце псевдо писало доноси на письменників, зокрема на Довженка, Яновського... У 45-му отримав за доноси нагороду — 900 рублів. Але він вніс неоціненний внесок в історію української літератури.
 
І так буває. Неначе з псевдонімом у людині друга людина виросла: одна будує, інша — руйнує. Оцінити життя людини — це не тест перевірити. Тут немає однозначних відповідей. І чорне, і біле змішалися воєдино й тепер постають словами перед могилами.
 
— Іван Нечуй-Левицький. Тут не варто зупинятися, ви всі добре його знаєте, — віддаємо шану спогадам про блискучі літературні твори й рушаємо далі.
 
— Вони поряд: кат і його жертва. Олексій Федосійович Ватченко — один із тих, хто влаштував нестерпне цькування Олесю Гончару за роман «Собор», бо впізнав у головному героєві Лободі себе. Він так само — як Лобода — здав батька в будинок престарілих.
 
Кати й жертви, чи зустрічалися вони хоч раз на тому світі? Чи лунали в смертну годину для тих, хто підписував вироки, голоси мучеників? А парадокс який влади людини над людиною: смерть пожирає всіх, тож неважливо, якого рангу ти вдостоєний сьогодні, бо хтозна, чи завтра не спитається з тебе за все. Михайло Булгаков у своєму романі «Майстер і Маргарита» сказав: «Отож дозвольте вас спитати, як може керувати людина, коли вона не лише позбавлена змоги скласти будь-який план хоча б на сміховинно куций термін, ну, років, скажімо, на тисячу, а й не може поручитися навіть за свій завтрашній день?» Чи каявся кат в останні секунди, коли пелена примарної власної величі спадала перед роззявленим ротом смерті?»
 
Ми обійшли чимало могил, і біля кожної знайшлися слово і спогад. Та й ось яка формула намалювалася в думках: є такі могили, біля яких згадують неоціненний внесок у розвиток, а є такі, де варто сказати про внесок у деградацію, а бiля якихось варто просто не згадувати. Тут уже хто чого вдостоїв себе за життя, те й кажуть, так і пом’януть...
 
Ми все бродили поміж могил. І все імена, імена, дати...Спогади. Пам’ятаємо, любимо, вічна скорбота. Оглянулася. Ми всіх пам’ятаємо й цінимо, а он східці вже розвалилися. Ще трохи й до цієї частини не добереться ніхто, окрім пташок, яких чомусь тут нема. Апатично-задуманий погляд наткнувся на старий іржавий хрест і могилу, що заросла травою. «Оце й оцінка, оце й пам’ять», — думаю собі. Та думки перебиває запах... Такий різкий запах вологості, який мохом обсів старі дерева, котрі шматками розвалюються, неначе старущі занедбані замки.
 — От-от на голови впаде,— чую позаду голос.
 
Таки впаде, але ж ми пам’ятаємо, так написано на плитах? А що воно та пам’ять? Яка їй ціна без конкретних дій? Словами згадати — одне, ділами доводити — зовсім інше. Але без справ слова — усього лише лексичні одиниці. Дивіться прямо. Ні, вам не привидiлося. Там лежить великий білий лев. Щоправда, він несправжній, тому не бійтеся. Що він тут робить посеред усіх цих атрибутів покійників? Він неначе застиг у вічній зимі. Кого охороняє? А може, величі додає? Живі й мертвих до себе дорівняти хочуть: усе міряють земними мірками. Хоч лева посади, хоч палац вимуруй, а спогадів це не зітре, думку навряд чи змінить і душу не викупить із лап гріха. Як пройшов земний шлях, то так і відгукнеться устами інших. Як часто в повсякденних турботах ми думаємо про вічне? А згадуємо про душу? Хтось вважає, що це роздуми для сивини років, але ж часу в нас так мало...
 
Перепочили від звичних турбот? Побували там, звідки не повертаються? Пора й на вихід. І поки ви ще можете звідси вийти, то спиніться й подумайте, чи впевнені, що там, на небі, колись вас зустрінуть... 
Дар’я ТАТАРЧУК, студентка ІІ курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка