Вуличний музика: Едгар Вінницький «засвітився» в телешоу і знімається в рекламі

Йому лише 25, але він уже доволі відомий в Україні, значною мірою через те, що «засвітився» в телешоу «Голос країни». Едгар Вінницький не з тих, хто засиджується. Переконує: живе «одним днем». Вважає себе щасливою людиною і воліє змінити на краще весь світ. У творчих шуканнях подорожує Україною та зарубіжжям. І зазвичай дарує перехожим пісні та поезії просто так — як  звичайнісінький вуличний музика.

 

Едгар розповідає, що навчався в Київському коледжі театру і кіно. Працював в одному зі столичних театрів, але недовго. Пішов, бо усвідомив, що «театр — то звичайний завод з виробництва спектаклів».

 

Час від часу він входить на знімальний майданчик, грає у дрібних українських телесеріалах. Але наразі охочіше знімається в закордонній рекламі. Нещодавно, наприклад, рекламував французького мобільного оператора й переконує, що «було цікаво»...

 

 - А як поставилися до твого творчого вибору батьки?

 

— Загалом я їм дуже вдячний. Вони з дитинства привчали мене до того, що я особливий, що маю своє місце і призначення у цьому світі. Мама постійно повторювала мені: «У тебе завжди має бути своя думка, ти сам маєш будувати своє життя». Вони дуже переживали за мене, адже думали, що люди мистецтвом не заробляють, а страждають.

 

n Знаю, що ти навіть устиг попрацювати в Росії.

 

— Так. Ця історія більше скидається на казку або вигадку. Я сидів в одному з київських парків під деревом і грав на гітарі. До мене підійшов хлопець, довго слухав мій спів. Ми познайомилися, і виявилося, що це син мільйонера, який мав «пунктик»: меценатство та продюсерство. І новий знайомець запропонував мені записати альбом. Я погодився. Він власним коштом перевіз мене до Москви, і там я справді записав свій перший альбом «Едвін з іншої планети». Це був дуже крутий період у моєму житті: я жив за рахунок мого продюсера і грав на вулицях Білокам’яної з пачкою грошей у кишені. Цей казковий творчий етап  тривав 3 місяці й завершився неочікуваним для мене філософським висновком: від грошей людина не стає щасливою. Ти можеш купити собі дорогий костюм, можеш вечеряти у найкращих ресторанах, але це не є істинним щастям.

 

n А що насправді ним є?

 

—  Тільки творчість. Та, яка окрилює. Творчість вільного мистецтва.

 

n Невже можна щасливо прожити з вуличних концертів?

 

— Я живу не лише з них. Наприклад, я можу грати на гітарі, а до мене підходить людина і пропонує зіграти у нього на корпоративі... Хоча нині я зосереджений більше на поезії, ніж на музиці.

 

n Давай згадаємо шоу «Голос країни». Які твої враження від участі у цьому проєкті? Що ти відчував, працюючи з Сергієм Бабкіним, чиї кавери стали першими піснями у твоєму репертуарі?

 

— Я не співав кавери на пісні Сергія Бабкіна — я співав пісні, які мені подобалися. Розумієш, коли митець написав справді вартісну річ, шлягер, то така пісня вже фактично перестає бути його власністю — її підхоплюють і привласнюють люди. Зокрема й співаки. Творець умирає, а його творчість, якщо вона вартісна, живе. Свої вірші я дарую світові. Так, вони створені мною, але якщо якийсь вірш сподобався людям, то він уже й не мій... Саме тому я не сприймав Сергія Бабкіна  як кумира. Ми з ним багато спілкувалися і досі спілкуємося, він дуже добра людина, але чогось аж такого, неймовірного я в тому шоу не отримав. Так, одна зі сторінок мого життя — не яскравіша і не тьмяніша від інших сторінок.

 

n Я десь читав, що ти вже співаєш на вулицях Західної Європи?

 

— У якийсь момент я відчув, що перестав бути простим хлопцем з вулиці — став хлопцем з «Голосу». Мене впізнавали у будь-якому місті України. І тоді, напевно, мені стало «тіснувато». Та й, до того ж, я давно мріяв подорожувати. Ці мої бажання зійшлися з можливостями: з ухвалою «безвізу» для України. Я сприйняв це як певний знак. Побував у Вроцлаві, Празі, Берліні, Варшаві, Барселоні, Валенсії... У кожному місті є свої правила, норми поведінки перед публікою. Там надто суворі вимоги до вуличних музик...

 

n У твоїй творчості переважають такі посили: ні про що не шкодуй, живи щасливо, насолоджуйся моментом, всі наші думки та ідеї матеріальні. І головна мета — прищепити людям свою філософію: створити суспільство відкритих людей. Поясни в чому її суть.

 

— Кожна людина найперше має зрозуміти, що у світі не існує ніяких назв, якими маємо позначати людські відносини. У тебе немає братів, сестер, друзів і ворогів — є лише кожна окремо взята людина, з якою ти чимось пов’язаний. Я сподіваюся, що у майбутньому  кожен матиме своє унікальне ім’я. І вважаю, що ми мусимо відкриватися людям, а при цьому відкривати для себе щось корисне в кожній особистості, яка поруч. Ми не маємо вважати себе розумнішими або дурнішими за інших, порівнювати одне з одним — усі ми унікальні. Маю уявлення, як це виглядатиме через декілька тисяч років. Умовно кажучи, наразі, коли ти народжуєшся, тобі кажуть: «Хлопче, у цьому світі дуже страшно, ми всі одне одного боїмося. Саме тому ти повинен бути найстрашнішим або взагалі не висовуватися. Зрозумів правила? Тоді вперед, грати!». А я вважаю, що у майбутньому буде так: «Хлопче, ми тебе народили, але ти нам абсолютно не належиш. Ми не розібралися, як працює цей світ, але ми намагаємося. Тому, будь ласка, живи своїм розумом і так, щоб ти мав унікальний життєвий досвід. Не обирай професію — винаходь професію. Не йди протоптаними стежками — прорубай нові».

 

І найголовніше у цій теорії: дітей мають виховувати не батьки, а дідусі та бабусі, які мають більший досвід і дивляться на життя не крізь призму життєвих проблем, постійного пошуку шляхів виживання та сумнівних сенсів. Такими вихователями мають бути люди, у яких обличчя вкрите щасливими зморшками, які посміхаються, згадуючи свій життєвий шлях.

 

n Кілька місяців тому побачила світ збірка твоїх віршів  «Покоління відкритих людей». Книжка цікава тим, що перед кожною поезією є QR-код, відсканувавши який, можна послухати вірш у твоєму виконанні...

 

— Так. Це нові технології, які урізноманітнюють сприйняття поезії. Але в моїй книжечці не це головне. Я писав вірші, поширював у соціальних мережах. І коли їх стало досить багато, вирішив усе впорядкувати. Вже багато років пишу... білим маркером на чорному папері. Мені це дуже подобається на вигляд. І я твердо вирішив:  моя збірка буде саме такою. Почав телефонувати до друкарень, аби власним коштом видрукувати невеликий наклад книжки. Але проблема в тому, що така поліграфія — супертяжке і дороге задоволення. Втім в одному з видавництв мені запропонували цікаву ідею: друкувати не білим по чорному, а залити білий трафарет чорною фарбою... Все геніальне — просте. І тепер маю збірку білих віршів на чорному тлі...