Дракон, загартований часом: чим здатен вразити туриста давній В'єтнам

Назва держави складається з двох слів: «в’єт» означає націю, а «нам» — південь (місце розташування). Дослівно: в’єти, які живуть на півдні. 

Якщо вирушаєте до В’єтнаму — залишайте вдома всі свої стереотипи, побоювання й упередження. В’єтнам ніколи не буде таким, як вам розкажуть про нього форуми в інтернеті, він не виправдає жодних «страшилок», якими залякують мандрівників-початківців «гуру» від туризму. Нам казали — в’єтнамці похмурі й нещирі, стежте за гаманцями, остерігайтесь обману, готуйтесь до того, що вам не будуть раді. Боже! Ніколи не покладайтеся на емоції й висновки інших. Тільки ваш особистий досвід має значення! Якщо ви посміхаєтесь назустріч — вам посміхнуться у відповідь. Якщо ви проявите щирість — вам віддячать сторицею. Погляди зустрічних — це дзеркало, в якому ви побачите насамперед себе!

У перший вечір у Ханої, стомлені після перельоту, тривалої процедури оформлення візи в аеропорту, перемовин iз таксистами і дороги до готелю, ми вийшли на вулицю Старого міста перекусити. І зустріли дідуся, який, ні слова не розуміючи англійською, відчув наш настрій і зрозумів наміри, запросив до своєї харчевні, пригостив смачним рибним супом. І навіть коротко розповів історію своєї родини, поділився майже втраченими спогадами про студентські роки в Мінську, познайомив iз сином i показав онуків, подарував на прощання бананів і посміхнувся так, що цю посмішку ми пам’ятатимемо завжди. І не питайте, як ми порозумілися без мови. В’єтнам — загадка. Не бійтесь її розгадати. 

Ханой для європейця — сюрреалізм у чистому вигляді: симбіоз екзотичних запахів, звуків, кольорів, поглядів, абсолютно інших смаків... А ці їхні мопеди, мотобайки, які їдуть і їдуть, і ні кінця їм, ні краю... Насправді все просто: якби кожен житель Ханоя пересувався власним авто — місто застигло б у довічному транспортному корку. Тому влада міста «наполегливо» радить менше їздити машинами. 

Символ В’єтнаму — конусоподібний капелюх нонла.

 

Збагнути алгоритм дорожнього руху в Ханої — все одно що пізнати таємницю створення світу. Тож не ускладнюйте собі життя — просто вчіться мистецтву дорожніх вивертів. Тут відскочили вбік, там перечекали і перевели подих, далі перебігли дорогу перед лавиною мотобайків — з вигуками: «Господи, допоможи!» Тільки впевненість у собі і незламна віра в краще допомагає пересуватися вулицями в’єтнамської столиці. Тому що теоретично тротуари тут існують, але практично вони завж­ди зайняті. На них сидять галасливі, замислені, усміхнені в’єтнамці. І не просто сидять, — готують їжу, вечеряють, п’ють каву, продають фрукти, обдумують плани, спілкуються з друзями. 

Рік тому туристичний портал TripAdvisor опублікував рейтинг 25 найкращих напрямків для подорожей 2019 року. На 15-му місці в списку — Ханой. Але нам здалося, столиця В’єтнаму не переймається рейтингами. Так буває з усіма самодостатніми містами. Якщо ти знаєш собі ціну і певен себе — яка різниця, що про тебе хтось скаже?

Ми не планували йти до мавзолею Хо Ши Міна в Ханої. Просто гуляли вулицями міста у вихідний день.  І так вийшло, що на площі Бадінь стали не в ту чергу. Коли зрозуміли, куди прямують тисячі натхненних в’єтнамців, було вже пізно сходити з дистанції. Тож пішли далі «за компанію». Тим паче що мавзолей — це немов привіт iз далекого вже минулого. На щастя, черга рухалася швидко. У голові мимоволі виринало кліше радянської журналістики: «До вождя невпинними потоками йдуть люди». 

Хойан. Тут витає дух середньовіччя...

 

Щоб потрапити до мавзолею, треба пройти прискіпливий контроль. Фото- і відеокамери — здати! Якщо завважать, що знімаєте на телефон, — відберуть без церемоній. Робити знімки вождя в’єтнамських комуністів заборонено. В самому мавзолеї запам’яталася старенька бабця на інвалідному візку, яка плакала біля гробу вождя. Для неї він, можливо, уособлення спогадів про молодість і надій на краще. 

Нгуєн Шинь Кунг (так звучить справжнє ім’я Хо Ши Міна), до речі, не бажав собі такого продовження життя після смерті. Заповідав піддати себе кремації. Але до його волі не дослухались, заповіту не виконали. І такий крок не важко зрозуміти. Помер народний герой 1969 року, коли йшла запекла війна проти США. В’єтнамці потребували віри, впевненості й просто матеріального підтвердження того, що дядечко Хо залишається з ними. Тож комуністичні лідери В’єтнаму взяли приклад із СРСР та інших соціалістичних країн, де померлих лідерів зберігали в мавзолеях. І такий крок, без сумніву, допоміг в’єтнамцям перемогти американців. 

Таке запитання ставлять собі всі, хто приїздить до В’єтнаму, або точніше до Соціалістичної Республіки В’єтнам. Що ж тут відбувається? На перший погляд, країна мало чим відрізняється від інших країн Південно-Східної Азії. Однак, як і раніше, країною керують комуністи. В усіх офіційних документах донині містяться посилання на Хо Ши Міна — як на головного ідеолога, чиїм заповітам партія вірна й донині. На всіх грошових банкнотах зображено лише його профіль. І все ж...

Героїчна перемога у війні проти США стала зірковим часом В’єтнаму на міжнародній арені. Потім країна поступово зникла зі світових газетних заголовків та програм телебачення. Лише іноді звідти надходила прикра інформація про голод i злидні серед населення. 

Централізована командно-адміністративна система, запозичена в СРСР, відмінно спрацювала під час війни, але в мирний час для економіки стала згубною. На початку 1980-х економічна ситуація в країнi настільки загострилася, що загрожувала соціальним вибухом. Щось змінювати партія боялася, аби не викликати незадоволення СРСР, який надавав допомогу. На щастя, в СРСР прийшов до влади Михайло Горбачов, який проголосив перебудову. 

Наприкінці 1986 року шостий з’їзд компартії В’єтнаму проголосив політику оновлення «Доймой», яка після невдалого соціалістичного експерименту фактично запроваджувала вільний ринок. На озброєння взяли потроху з різних моделей суспільного розвитку — від шведського соціалізму до китайського. Консультувалися навіть iз Лі Куан Ю — керівником Сінгапуру, який пропагував «поєднання авторитаризму з вільним ринком» і досяг унікальних економічних результатів у своїй країні. 

Керівництву вистачило мудрості все робити крок за кроком. Що не так — виправляли. Централізоване планування не руйнували, а зробили його гнучким, узгоджували з ринком. Держава контролювала енергетику, видобувну і нафтову промисловості, транспорт. 

Поступово відкривали країну для іноземних інвестицій. Додому почали повертатися в’єтнамці, котрі втекли з країни після 1975 року, однак, маючи капітал, хотіли допомогти своїй країні, друзям, родичам. 

У сільському господарстві, де працювала переважна частина населення, землю віддали в оренду... І, о диво, мільйони селян, які тисячоліттями проживали в злиднях, ставали з року в рік усе заможнішими. Приватні будинки люди масово перетворювали в місця малого бізнесу. Ріст економіки в окремі роки досягав 10%. Злидні відступили. Згідно з оцінками Всесвітнього банку, 1993 року бідними вважалися 58 відсотків в’єтнамців, нині — вже менше 10%. 

 

Нова політика дала вражаючі результати. Частка промисловості в економіці країни зросла з 1,5% до 40%. Скажімо, за тоннажем суден колись бідний В’єтнам уже обійшов Росію і вийшов на 5-те місце у світі. Нині країна вже другий у світі експортер рису після Таїланду, другий після Китаю — одягу та взуття, другий після Бразилії — кави. І перший — горіхів кеш’ю і чорного перцю. 

Тож можна сказати, що В’єтнам, увібравши в себе мудрість східної філософії і культури, додав до них досягнення західної цивілізації. 

У фільмі «Індокитай» iз неповторною Катрін Деньов у голов­ній ролі є епізод, від якого кожного разу перехоплює подих. Коли французький морський офіцер Жан Батіст і в’єтнамська красуня Каміла тікають від переслідувачів, човен виносить їх на острів Дракона, про який в усьому Індокитаї мало хто знає. Цей острів стає порятунком для закоханих. 

Події розгортаються в бухті Халонг. Це одне з найкрасивіших місць на планеті. Диво природи, яке від 1991 року належить до Списку природної спадщини ЮНЕСКО. Понад 3000 скелястих острівців на півтори тисячі квадратних кілометрів у водах Тонкійської затоки... 

Із в’єтнамської HaLong перекладається як «місце, де дракон занурився в море». Великий Дракон, що мешкав у горах, пролітав якось над своїми володіннями і випадково зачепив скелі хвостом. Там, де зачепив, гори обвалилися. А прогалини заповнила вода смарагдово-бірюзового кольору. Так що на поверхні лишилися лише острівці різного розміру. Декому вони нагадують хребет велетенського Дракона, що проступає з води. Місцеві вірять: той Дракон живе тут донині... Ці скелі такі дивовижні, що могли породити не просто одну легенду, а цілий епос. 

Халонг — неймовірний. Це обов’язковий пункт для кожного, хто приїздить до В’єтнаму. Туристів тут нереально багато. На причалі не протовпитись. Найкраще плавання бухтою замовляти заздалегідь в одній із туристичних фірм у Ханої. 

До речі, крім морського Халонгу, неподалік Ханоя є ще й суходільний. У місцевості Нiнь Бiнь ті самі химерні скелі розкидані серед рівнини. На деякі з них можна піднятися. Гора ХангМуа — справжній виклик для туристів. І коли піднімешся на її вершину в умовах тропіків, відчуваєш потрійну радість. Тому що не зупинився на півдорозі, не зійшов з дистанції, хоча підступна думка в декого з’являється: а може, повернутися? Але є лише один спосіб подолати страх висоти: невпинно рухатися вгору. І що вище підіймаєшся — то дедалі фантастичніші краєвиди відкриваються перед тобою. Внизу залишаються рисові поля, сільські «іграшкові» будиночки, річка, якою курсують човники з туристами. А на вершині живе той самий Дракон. Щоправда, кам’яний. І йому можна потиснути лапу. Або хвоста. Як пощастить. Прекрасний приз для тих, хто здолав шлях нагору. 

Хюе — місто, де сучасність так тісно переплетена з минулим, що часом важко збагнути — на розі якого століття ти паркуєш своє авто. Хюе розкинулося обабіч Ароматної річки. На одному березі — вир сьогодення, бурхливе нічне життя з дискотеками, ресторанами, велорикшами і яскравими вітринами. На іншому — Імператорська цитадель, палацовий комплекс і Заборонене Пурпурове місто, де час зупинився і надійно ховає таємниці минулого... 

Диво природи — бухта Халонг.

 

Майже півтора століття (1805—1945) у Хюе жили представники королівської династії Нгуєн. Із 13 правителів семеро збудували собі гробниці — добровільно, ще за життя. 

Найсучасніша — гробниця Кхай Диня. Її будували 11 років, розпочавши 1920-го. Щоправда, сам імператор помер раніше від туберкульозу, не дочекавшись завершення робіт. Кхай Динь особисто керував будівництвом, за його вказівкою використовували новітній винахід — залізобетон. Тому тут усе зроблено з цього матеріалу — навіть воїни (мандарини), коні та слони. Мандарини — атрибут усіх імператорських гробниць у В’єтнамі. За ідеєю, вони охороняють імператорів у потойбічному світі. Не всі представники королівської династії залишили про себе добру славу. Думки про Кхай Диня — суперечливі. Одні вважали його блискучим реформатором і борцем за збереження В’єтнаму, інші — прислужником французів і страшенним марнотратом, який не шкодував державних коштів на власні забаганки. 

Інший імператор — МіньМанг — прославився як реформатор і тим, що мав 150 (!) дітей. 

Засновником династії Нгуєн і міста Хюе вважають За Лонга. Він першим з імператорів почав вживати назву В’єтнам. Похований 1820 року. Місце для поховання вибрав собі сам під час прогулянки на слоні. 

А ось імператор Ти Дик любив поезію і жінок. Жив у палаці, оточив себе наложницями, які спеціально для нього писали вірші й по черзі декламували їх для імператора в спеціально збудованому театрі. Ти Дик був невисокого зросту, тож і кам’яних слуг велів ліпити низькорослими, щоб не вивищувалися на тому світі над правителем. Нині на місці колишніх імператорських розваг — цілий комплекс: і палац, і озеро, і театр, і кілька гробниць. Ти Дик поховав тут свою дружину та прийомного сина. А де похований сам — цього ніхто не скаже. Всі 200 слуг, причетні до церемонії поховання, були обезголовлені. Кажуть, так замітали сліди історії. І страхували гробниці від грабіжників. 

На жаль, деякі пам’ятки були суттєво пошкоджені або й повністю зруйновані під час війни проти США: битва за Хюе 31 січня 1968 року стала однією з найкривавіших. Імператорські гробниці, розташовані навколо Хюе, разом iз цитаделлю і Пурпуровим містом внесені до Списку ЮНЕСКО. 

...Восени, коли у В’єтнамі квітнуть фруктові дерева, пелюстки духмяного цвіту осипаються у воду і пливуть Ароматною річкою. Пахощі — неймовірні. Вони ширяться містом й околицями. Тоді здається, що скрізь у світі панує рай.  

Хойан — одне з небагатьох місць Південно-Східної Азії, де практично кожен куточок просочений неповторним духом давно минулих століть, а кількість історично цінних об’єктів iде на сотні, якщо не на тисячі. Затишне, кольорове, неймовірно приязне містечко вразить будь-кого. У Старому місті, що розкинулося за п’ять кілометрів від морського берега, витає дух середньовіччя. Тут — безліч барвистих ліхтариків. Вони усюди: на будинках, деревах, на стовпах, мостах... Коли ввечері це кольорове розмаїття засвічується й переливається різними відтінками, ти немов потрапляєш в інший вимір. Із якого вже виходиш новою людиною. 

Виходиш — і йдеш до Японського мосту, до річки, де чекають прогулянкові човни і бабусі, які продають закоханим оригінальні ліхтарики-свічки. А в Хойані, повірте, закохані всі! Це ідеальне місто для весільних подорожей, для стильних фотосесій і ліричних пригод. Море, пальми, романтичний схід сонця, красиві люди. Старе місто — в Списку ЮНЕСКО. 

Колись Хойан був потужним портовим центром Азії. Купці з різних країн засновували тут свої товариства (гільдії), збиралися на поважні засідання, вершили важливі справи, укладали торгові угоди. Багато з тих середньовічних будинків дійшли до нашого часу. У Старому місті що не крок — то старовинний дім зібрань. Жовті стіни будинків покрились чорним «лоском» часу, як мудрість — нитками сивини. 

Жовтий колір пасує Хойану. І це одне з небагатьох в’єтнамських міст, яке, на щастя, не постраждало від війни. Місто переповнене туристами з відкритими поглядами і теплими посмішками. Сюди хочеться повертатися. І залишатися. Якби нам випало укладати рейтинг найромантичніших міст світу, на чільне місце ми б поставили Хойан. Пробачте, Венеціє й Париж!

В’єтнаму з морем пощастило. Країна має тисячі кілометрів широких пляжів iз дрібним, ніби просіяним через сито, золотистим піском на берегах Південно-Китайського моря (у В’єтнамі, щоправда, його називають Східне). 

... Її звати Лін. Кожного ранку вона приходить на пляж Хойану — і здалеку чутно її дзвіночки. Лін приносить свій невибагливий крам — гребінці, духмяне мило, в’єтнамський бальзам «зірочку», магнітики, вишиті бісером гаманці, підвісні дзвіночки у формі в’єтнамських капелюшків. «Сін чао», — вітаємося. Лін посміхається щасливо: «Сін чао! Хеллоу!» Те, що Лін посміхається, вгадуємо з її голосу — обличчя жінки сховане під накидкою. Вона зніме її разом із бавовняними рукавичками, лише коли сяде поруч із нами в тіні під парасолею. 

Лін підкорює своєю безпосередністю з першої миті. «У європейців така красива світла шкіра. Ви не повинні роздягатися на сонці!» — заявила вона під час нашого знайомства. У Лін кожен сантиметр тіла ретельно схований під одягом. Навіть під капці-в’єтнамки вона вдягає щільні бавовняні шкарпетки. Лін щиро вірить: якщо таким чином ховати тіло від сонця, за три роки шкіра стане білою й красивою. Мати красиву шкіру — її мрія. 

Лін запитує, чи маємо дітей. «У мене дівчинка! Два роки», — говорить вона. Лін вчить нас в’єтнамських слів — і дитинно радіє, коли нам вдається повторити правильно. «Хеллоу в’єтнамською — сінчао. А як сказати українською? Привіт?» В’єтнамська мова — як пісня. Велике значення має інтонація. «Проспіваєш» не в тій тональності — отримаєш інший сенс. 

Нам подобається дякувати в’єтнамською. Дякую — «кам он». «Кам он, Лін! А як сказати: я тебе люблю?» — «А хто буде казати? Жінка? Якщо жінка чоловікові, тоді «єміван», — пояснює. — А якщо чоловік жінці, то «анівєм». — «Ой, це дещо складно, мусимо записати!» — сміємося ми. «Так, любов — це складно», — сміється у відповідь Лін. 

* * *

Одного дня я доторкнуся твоєї землі,

Одного дня я пізнаю нарешті твою душу,

Одного дня я прийду до тебе

Сказати: привіт, В’єтнам... 

 

Ми почули цю прекрасну пісню на борту літака VietJetAir. Коли літак торкнувся злітної смуги — ввімкнули пісню. Відтоді вона з нами. Це як любов з першого погляду. З перших акордів...