Ну що, шановні легковіри-порохофоби, схопили облизня? Де обіцяні дешеві тарифи, ув’язнені корупціонери, довгожданий мир?
Очевидно, то був лише злий жарт, чистої води піар. Бо надокучливі проблеми, почасти останні, вирішуються не на Печерських пагорбах, а за кремлівським частоколом.
«Я нікаму нічєго нє должен!» — ось і вся відповідь за несамовиту осанну Вербної неділі. Зате, як помітив ексобранець минулого скликання О. Опанасенко, демократія в Україні є! Додамо: з повзучим правовим нігілізмом, ворохобністю з державними інституціями, політичною вакханалією.
«Бо в груди єго. Везувій у грудях так і клекотить» (даруйте за рясне цитування класика української драматургії М. Старицького).
«Как бы это подойти похвасонистей», аби щось утнути чи, як кажуть на Галичині, зіграти вар’ята. А чи змінить улюбленець публіки жанр тої самої драматургії від комедії, насмішки себто, до трагедії, душевного болю, а отже, у міжнародних стосунках об’єктивний формат на суб’єктивний — велике питання.
Наразі його бурхлива емоційна гама від честолюбства, розхристаності до улесливості викликає острах. Адже затьмарює державницький рівень мислення, схильність до поміркованості чи толерантності.
Виходить, історія нічому нас так і не навчила. Чи, може, причина всіх наших невдач, ба, навіть поразок, — що сповідуємо цивілізовані методи боротьби супроти підступних гангстерських прийомів?
Ну скажіть на милість Божу, ну навіщо було у воєнне лихоліття затівати президентські перегони? Щоб, бува, не порушити Конституцію? Та тільки вийшло якраз в унісон ворожій пропаганді: «Войни на Украінє нєт. Ето гражданскій конфлікт».
Чи, може, щоб спровокувати вигадки про нібито узурпацію влади Порошенком. Доречним був би його виступ у пресі з роз’ясненням позиції, визнанням прорахунків та запереченням нападок.
Звісно, найменше порушення закону (схоже, нинішній президент цим не переймається), міжнародного права загрожує згубними наслідками.
А подумаймо лишень, хто, як не пан Порошенко, підніс національну ідею на рівень державної політики. Чому ж із такою непоштивістю згадується його ім’я? Зате в якому фаворі, скажімо, Валерійовичі, будь то Ігор чи Олег. Наче справжні Рюриковичі.
Не гоже нам аж перечіпатися, щоб запобігти ласки у заокеанського месії. Уявімо, що було б з Фінляндією, якби К. Г. Маннергейм замість дати по зубах московському агресорові, уповав на підтримку Ліги Націй, що вже дихала на ладан. Непоодинокі наші політики, зокрема Г. Омельченко, С. Хмара, М. Джемілєв, чітко це розуміють, відтак сповнені рішучості подолати вороже «братерство».
Щоправда, останнім часом пішла мода, заради змін на краще, нехтувати життєвим чи політичним досвідом творців, звитяжців, мудреців. Нахлинуло шумовиння «чуваків-неофітів» без роду і племені.
Та годилося б, наголошує журналіст Микола Вересень, зважати не лише на нові обличчя, а й на їхню поведінку. А ще древньогрецький історик Фукідід застерігав: «Невігластво робить людей сміливими, а роздуми — нерішучими». До того ж суспільний параліч (а що, коли це ідеологічний провал?) охопив 73 відсотки співвітчизників, і їх треба повернути до тями. Інакше — «капєц».
Словом, найпріоритетнішим нашим завданням, окрім подолання корупції, все-таки вважаємо відродження національного духу. Зняття депутатської недоторканності — справді важливий крок демократизації суспільства, але не настільки, щоб цим спекулювати.
Гадаємо, чужинське громадянство, про що скромно замовчується, більш небезпечний правовий феномен, що підточує єдність нації, цілісність держави. Для імперіаліста Путіна це — як на руку ковінька. Привід для зазіхання на чужі території.
Метушня з відведенням військ від лінії фронту — чергова «наживка» ворога. Ви тільки подумайте, щоб агресор, який звично топчеться по міжнародних угодах, ні з того ні з сього вгамувався. Нам що — мало Іловайська?
Наївно сподіватися на легкий шлях до миру. У такому разі нам нічого не залишається, як переосмислити оборонну стратегію на наступальну. Хоча шлях до волі й скроплений гарячою кров’ю, а в рабство — гіркими сльозами.
Тим часом наш уряд, коли партнери по привілейованому порядку прийняття України до НАТО фактично потурали агресії РФ, не звернувся з позовом до Міжнародного трибуналу. Бо війна — нерідко крах недолугої демократії. А вони, бачте, втомилися від наших проблем і, щоб якось відмахнутися, нав’язують несусвітні шляхи їх вирішення.
Хто винен у тому, що з нами такі безвідповідальні політики сміють вести перемовини мовою ультиматуму? Невже ми не маємо права вимагати дієвої підтримки, штрафних санкцій, а не тільки на когось там нарікати? Лише така постановка питання посилить наші позиції. Чи й укотре нагадає: Україна — не «Юго-Западная» провінція Російської імперії, а суверенна європейська держава.
Чи може хтось навести приклад із всесвітньої історії, щоб воїнство, перебуваючи в обороні, здобуло перемогу? Якщо, звісно, не брати до уваги скіфську тактику виснажування сил противника — персів. Перед наступом, як і годиться цивілізованій державі, слід направити Ноту урядові РФ із категоричною вимогою (не в дусі «китайського попередження») вивести свої війська з окупованої території у визначений нашою стороною термін. У разі невиконання — переходити в наступ. Скажіть, хіба не цього чекають наші відважні вояки на передовій?
Щось не пригадую, щоб наш уряд направляв Ноту протесту, коли був учинений акт агресії. Були банальні нарікання, балачки про анексію Криму, окупацію Донбасу, скарги аж до Ради Безпеки ООН.
І зовсім недавно успішно зіграна роль президента України за трибуною ООН. Не було лише ультиматуму до країни-агресора. Утім потенційні можливості глави держави невичерпні. Приміром, його ноу-хау у спілкуванні — взяття на «ізмор».
Насамкінець рефрен: мобілізуймося, аби реалізувати виклик історії — звільнити рідну землю від загарбників. А на замітку слугам народу — щоразу повторюваний заклик Катона Старшого у Римському сенаті: Carthaginem esse delеndam! (Карфаген має бути зруйнований. — Ред.)
Станіслав ОЛІЙНИК
с. Михнівці, Лубенський район,
Полтавська область
