Завдяки «Пропалій Грамоті» Київ тридцять п’ять років тому здобувся на поетичну групу. Першу, і україномовну.
Міцно русифікована столиця УРСР таки спромоглася у другій половині 80-х років минулого століття народити з кількамільйонного лона свого трьох юнаків, що писали українською і не хотіли грати за правилами.
Вони самі встановлювали правила. Всі троє були киянами з крові і кості, хоча Позаяк, згідно з останніми дослідженнями, і народився десь у Кіровограді.
Всі троє були органічними на вулицях столиці, жили і творили, споживали алкоголь, упадали за дівчатами, розмірковували про сенс буття і при цьому вміли вербалізувати, ословеснити й зафіксувати свої пристрасті та переживання на папері. Всіх трьох вирізняв гумор, закладений у самій основі їхньої творчості, — хоча творчість у всіх трьох нерівнозначна, і, зрештою, у кожного своя.
На сьогодні кожен із них існує як окрема творча одиниця, осібно від двох інших. Та свого часу всі троє все ж об’єдналися під пишною гоголівською назвою, яка насправді нічого не пояснює.
Щодо походження назви, то, згідно зі свідченнями Юрка Позаяка, словосполучення «Пропала Грамота» на означення угруповання першим вжив Віктор Недоступ. Якщо врахувати, що Недоступ чимало займався рок-музикою, то можна припустити, що це була назва уявної рок-групи, яку він, можливо, хотів би сформувати. Але натомість створив групу літературну.
Хоча насправді до створення групи доклались бубабісти, зокрема — Прокуратор Бу-Ба-Бу Віктор Неборак. Саме він, навчаючись тоді у столиці в аспірантурі, наштовхнув трьох молодих киян на цю ідею — об’єднатися у групу, проголосити триєдину спільність. Суспільно-політичні реалії також складалися сприятливо, довкруж переможним кроком марширували перебудова і нове мислення.
Публіка також наросла відповідна — національно-свідомі студенти-філологи та інші фріки, охочі й ласі до незвичного. Відкритість соціуму все наростала, цензура відступала, цікавість до нового панувала дедалі сильніш.
У 1991 році, ще перед розпадом СРСР, у видавництві «Радянський письменник» вийшла їхня перша спільна збірка, що давно вже стала раритетом. Вечори — деякі з них були не сольними, разом із «Бу-Ба-Бу», «Лу-Го-Садом» — теж лишилися в минулому, ще й, здається, не зафіксовані на жодних відео. Кілька чорно-білих знімків, ну нехай кілька десятків. І спогади глядачів-слухачів, яких не було аж надто багато, проте й не бракувало.
Тому недавнє видання «Лютої справи» приречене на успіх із кількох причин. Перша (і головна) полягає у тім, що вже давно й непомітно перейдена межа, яка відділяє молодих епатажників, відомих лише у своєму колі, від визнаних і реномованих авторів.
Позаяк, Недоступ і Либонь — вони ж Юрій Лисенко, Віктор Лапкін і Олекса Семенченко вже — введені в канон, і у сонмі «вісімдесятників» міцно займають належні їм місця. Саме їхня віршована творчість у пізньорадянську добу стала одним із променів, які освітили й розвіяли тоталітарний морок, що панував у тодішній літературі, й у поезії зокрема.
Тож динозаври повернулися, хоча вже в усталеній, і оновленій, тюнінгованій формі. Як у фільмі Спілберга — тепер це, швидше, досконалі комп’ютерні моделі, ніж живі тварюки із запахом падла із пащ. Кожен з них має свій грубий голос і свою статуру, себто стиль.
Жоден з них не є травоїдним, всі троє — тиранозаври. Тільки Недоступ — тиранозавр прямий і щирий, Позаяк — тиранозавр сміхотливий і веселий, а Либонь — тиранозавр замислено-меланхолійний.
Але їхні ранні рики, зафіксовані на сторінках виданого «Лютою справою» збірника, й досі потрясають своєю молодою відвертістю, лебедінням лібідо, відчуттям ритму життя і повнокровного (як для динозавра) насичення цим життям.
Ось іде замерзає хіпі
повний череп перцю і снігу
електрика в ньому б’є на корпус
ім’я йому Співак-Нашатир
в його серці пацюки здохли
(хоч власне і не заважали нікому)
він розносить обезбаблені телеграми
і його запрошують до столу
«В цій вашій манній каші — каже хіпі
— недостає товченого скла!»
Ця панківськи-сюрреалістична картина намальована у ті часи, коли багато нинішніх українських поетів носило на грудях червоні піонерські галстуки, а їхні татусі духовні, члени СПУ, писали вірші й прозу зовсім інші, ніж процитоване.
Та все ж Київ і тоді був Києвом, мав своє обличчя, глибоко, дуже глибоко приховане, але українське. Киянин Віктор Недоступ — поет суворий внутрішньо — і чи не тому йому так вдаються описи зимового Києва:
Хмари повзуть мов палаючі криги
вулиці наповнені вітром і золотом
двері тріщать тремтять неони
мороз асфальт занепокоєння
панни гострі як срібні струни
їдуть тролейбусами ловлять
таксі сонце
сідає і кутом падіння
дещо нагадує бемольне «сі».
Проте цей самий автор вміє відтепліти душею й запізнатися з брюнеткою на Подолі, і порадіти за парочку закоханих міліціонерів, що танцює міліцейський вальс. Найстарший за віком у групі, Віктор Недоступ, він же Бакс, і сьогодні демонструє стоїчний, сковородинівський стиль життя.
Зовсім інший, добропорядно-городянський (щоб не писати «міщанський») стиль життя демонструє нам Юрко Позаяк, мабуть, усе ж перша скрипка у цьому тріо. Ентузіаст вина і жарту, прекрасний жонглер словами і смислами, знавець усіх мов на світі, Юрій Лисенко чимало зробив і поза групою — перекладав гарну прозу та поезію, редагував, консультував. Але як поет, як автор Юрко Позаяк набагато глибше сприймається у контексті всієї «Пропалої грамоти».
Я зник на Сирці і виник на Подолі...
...........
Я йшов по Хрещатику, сірий сутулий...
.......
Вже втретє я Хрещатиком проходжу...
Хіба ліричні герої цих трьох процитованих першими рядками (різних) віршів не могли перетнутися поглядами з тим самим хіпі чи зауважити дівчат, «гострих як срібні струни»? Переплетіння віршів через описуваний простір присутнє у всіх трьох поетів з групи. «В морозі, мороці Нового Року На кожнім спотиці Свойого кроку Зі струмом року У потилиці...», — це прозріває Либонь і матеріалізується на тій самій зимовій вулиці посеред Києва. Ось вони всі троє і зійшлися.
«Пропала Грамота» цінна також і тією троїстістю літературної гри, яку пропонували Позаяк, Недоступ і Либонь. Усі троє були різними, зі спільним знаменником іронії, та все ж кожен зі своїм числівником.
Позаяк чарував можливостями пластики мови, Недоступ підкорював енергетикою, а Либонь являв (і являє) такий рідкісний, куртуазний стиль самозамилування в мові, який мало хто здатен відтворити чи спародіювати. Всі утрьох вони повернулися з напівзабуття, щоб своїм прикладом надихати наступні покоління українських віршотворців на нові здобутки в царині Рідного Слова!
