Дивіденди від читання: досвід успішного бінесу

06.12.2019
Дивіденди від читання: досвід успішного бінесу

Цьогорічне травневе число журналу «Бізнес» вийшло несподіваним форматом — повноцінною книжкою під назвою «50 книг, щоб стати успішним в бізнесі». Насправді наприкінці назви не крапка, а через кому — порівняльний сполучник «як» — і далі пазл імен, з котрих варто брати приклад.

Бафіт, Бренсон, Гейтс, Маск. Плюс успішні бізнес-українці: Анатолій Амелін, Віталій Антонов, Дмитро Борисов, Сергій Вовченко, Юрій Кривошея, Юрій Филюк, Василь Хмельницький, Андрій Худо, Володимир Чеповий, Олексій Чуєв, Валентин Шеветовський — два десятки нинішніх підприємців-брендів. Але збірка не про їхні шляхи до сяючих вершин, не про рецепти й майстер-класи. Це, радше, сповіді про точки осяяння — про книжки, що визначили-розширили-змінили їхнє дао.

Починається книжка невесело: «Українці читають вкрай мало». А далі західна статистика: німці та американці читають майже шість годин на тиждень. Риторичний висновок очевидний: чи не тому вони живуть ліпше?
 
Як заходить про імена-ікони, то з’ясовується, що Білл Гейтс, наприклад, стабільно віддає книжкам годину щодня. Але одразу видно, що кожен із авторів збірки говорить не про кількість «читацького часу», а про його якість. Засновник консалтингової компанії «Бізнес-Конструктор» Кирило Куницький радить нібито тривіальне: прочитати і зрозуміти. Всі згодні, але хто дотримується? Наш автор показує, як це реально може працювати під час контакту з книжками Іцхака Адізеса (до речі, перекладеними останнім часом українською — як і переважна більшість згаданих у «50 книжках...» зарубіжних творів).
 
Гендиректор агроголдінгу «Астарта-Київ» Віктор Іванчик, прихильник книжок Річарда Бренсона та Насіма Талеба, вважає, що читання серйозної літератури — не лише бізнесово-біографічної — готує людину до сприйняття ідей. Спрощено кажучи: не читаєш — не здатний. А непомильна ознака серйозної літератури — це завжди запитання «навіщо?» (здебільшого приховане). Про те саме й Ілон Маск: «Часто запитання є складнішим за відповідь. Якщо правильно сформулювати запитання, то відповісти буде просто». 
 
Часом автори-сповідники причаровують потенційного читача поліваріантним гумором, як-от Михайло Чобанян із біржі криптовалют, котрий визначає як головну книжку, що сформувала його бізнесфілософію, таку: «Хрещений батько» Маріо П’юзо — про управління бізнесом у нестандартних умовах, взаємодію з конкурентами і баланс із сім’єю. Це дуже нагадує ведення бізнесу в Україні».
 
Підсумовує розмаїття думок філософ Андрій Баумейстер: «Вміння читати: декодуючи книжки, ми створюємо знання». Насамкінець пан філософ проголошує впевненість, якій хочеться вірити, — про «повернення філософії у публічний простір». 
 
На початку рецензованої книжки генеральний директор Yakaboo.ua Іван Богдан пише те, що, як на мене, варто повторити й наостанок: «Усі стежать за відомими людьми, прагнуть досягти їхнього успіху, 
тож ми сподіваємось, що їх наслідуватимуть й у читанні». А засновник логістичної компанії «Укр-Китай Комунікейшн» В’ячеслав Лисенко конкретизує: «Зовсім не обов’язково витрачати сотні тисяч доларів на проходження курсів МБА. Достатньо лише стабільно приділяти час читанню».
 
Серед отих, умовно кажучи, п’ятдесяти творів, на котрі по­силаються автори збірки «50 книжок...», чи не найчастіше зринає ім’я американської письменниці-філософині Айн Ренд. В її magnum opus — романній трилогії «Атлант розправив плечі» — є прикметна фраза: «Єдина аристократія, що лишилася в світі: фінансова аристократія» (К.: Наш формат, 2015). Це писалося далекого 1957-го. Та, схоже, ми оце лишень зараз наздоганяємо Америку. Проілюструю цю тезу просто: а чи є у нас видання на кшталт «50 книжок, щоб стати успішним у політиці»? Що і як читають топ-державці — пересічному українцеві невідомо. А, отже, невідомо, куди й навіщо нас «ведуть». Мовчазна аристократія — нонсенс. Тож, виглядає, не маємо її, політичної, — лише бізнесову.
 
До речі, у нашій книжці трапився єдиний голос супроти Айн Ренд: мовляв, корисніше прочитати будь-яку спецброшурку. Як на мене, то це комунікативна вихватка просто за Чеховим: «Ку-ку-ку-ха-ха-ха!». Авжеж: коли плюралізм — то плюралізм. Направду, цей півнячий згук лише зміцнив позицію «Атланта...» у рецензованій книжці. 
 
Одне з українських бізнес-видань, згаданих авторами-підприємцями «50 книжок...» — альбом Юлії Савостіної, Лали Тарапакіної та Юлії Аврори Огородник «#MADEINURRAINE: купуй, смакуй, мандруй» (К.: Саміт-Книга, 2017). Власне, ця книжка сама є добрим прикладом реалізації бажань у комерційній площині. Авторки полюбляють мандрувати, ексклюзивний шопінг та смачно попоїсти — і випускають по отриманні задоволення привабливі путівники-звіти.
 
Від усіх інших подорожніх гедоністів вони відрізняються спільною пристрастю під назвою «Україна». Пані Савостіна здійснила яскраво-резонансний експеримент «Як прожити рік, купуючи лише українське»; пані Тарапакіна переймається дослідженням-систематизацією вітчизняної індустрії гостинності; пані Огородник уже понад десять років прищеплює Україні принципи європейської експертизи кухні від «Мішле».
 
Відтак, дістаємо від них випробувані на собі рекомендації, від яких важко відмовитися. Приміром, дають знати землякам, що місто Українка на Київщині, — це не тільки найвідоміша локація залишків Трипільської культури, а й єдина поки що осетрова ферма, де заготовляють чорну ікру. Розповідають про луганське подружжя Анастасії та Андрія Дуліних, котрі узялися виробляти жіночу білизну та купальники за найвищими стандартами, і тепер марку Anabel Arto з наліпкою Made in Ukraine купують у Старій Європі (2014-го фірма перебралася до Харкова). Одна з пропонованих зупинок — у Болградському районі Одещини з його славетними виноградниками, у рідному селі колишнього міністра енергетики Івана Плачкова, котрий тепер замість політики виробляє елітні вина під фішкою «Колоніст».
 
Утім, автори «50 книжок...» не густо згадують вітчизняну літературу успіху. П’ятнадцять років тому, коли вони саме торували власні стежки в діловому світі, бізнесвидання регулярно-епізодично — декілька (!) книжок на рік — продукували лише старі «Основи» та «Видавництво Олексія Капусти». Тепер таких — і видавництв, і книжок — помітно більшає рік у рік. Навіть видавництво «Дискурсус» із Брустурова, котре від початку позиціонувалося яко інкубатор надій молодої прози, започаткувало серію «дошок пошани». 2017-го вийшли «10 успішних українських брендів» авторства Богдана Ославського («УМ» рецензувала її у числі від 24.01.2018), а торік з’явилися «10 успішних компаній. Нова якість підприємництва в Україні» від Олега Криштопи та Христини Бурдим.
 
Друга книжка програє у професійному аналізі, проте збільшує читацьку базу за рахунок популярного викладу. Часом гонитва за масовим читачем спричинює сумнівні пасажі, як-от: «Є ще варіант робити те, що цікаво самому. Експерти вважають, що це неправильно». Ця теза — заперечення Гейтса, Джобса, Маска і тощо-тощо. Хотілося б поглянути на тих «експертів».
 
А проте, «10 успішних компаній» — книжка цікава, поживна й легкостравна. Взяти, бодай, історію фірми ROSA з містечка Нововолинськ, котра починала з цілковитого нуля («до ROSA в Україні не було крупних виробників фарб професійного рівня»), а тепер задовольняє потреби чи не всіх вітчизняних художників-професіоналів та легіон аматорів і вже експортує свої фарби-полотна-пензлики до всіх постсоціалістичних країн. А ще «в якийсь момент оптовик вирішив показати своє бачення торгівлі вроздріб, якою саме мусить бути спеціалізована крамниця», — то є відома багатьом практичним поціновувачам малярства крамниця Artmart.
 
Цього року вийшла прикметна книжка Андрія Яніцького та Грехема Стека «Приватна історія. Злет і падіння найбільшого приватного банку України» (К.: Брайт Букс, 2019). Там є розділ, «у якому менеджери ПриватБанку навчаються читати правильно». Початок історії майже випадковий: комп’ютерний чарівник ПриватБанку Олександр Вітязь якось передав голові правління Олександру Дубілету книжку Білла Гейтса «Бізнес зі швидкістю думки». Пан Дубілет «зобов’язав інших топменеджерів прочитати, потім улаштував розбір книжки на спеціальній нараді». Відтоді «читання стало частиною корпоративної культури Привату... Деякі книжки ставали обов’язковими для читання всіма співробітниками банку, а не лише керівниками». А 2015-го у банку здійснили навіть міні-соціологічне дослідження з метою з’ясувати, хто більше заробляє: ті, хто погоджується читати книжки, чи ті, хто відмовляється. Понад сто тисяч корпоративних клієнтів отримали можливість безоплатно скачати книжку «Щира лояльність» Ф. Райгельда і Р. Маркі просто з «Приват24». Результат вражає: «Ті, хто таки скачав книжку, в середньому заробляють на 22 відсотки більше за тих, хто відмовився».
 
Звісно, не ця цікавинка, аж яка ваблива, є осердям цього збалансованого журналістського розслідування майже в дусі Пулітцерівського стандарту. Роботу автори здійснили поважну і, з огляду на вчорашні-сьогодішні перипетії довкруг — небезпечну («один колишній співробітник банку зажадав включення його до програми захисту свідків»). Вийшла «не книжка про бізнес-геній Ігоря Коломойського, а збалансована біографія ПриватБанку».
 
Щодо «генія», то тут це термін суто технічний і локальний; інфраструктурний, сказати б. Адже дізнаємося про чимало не надто взірцевих, м’яко кажучи, вчинків Ігоря Валерійовича. Авторські симпатії радше на боці Сергія Тігіпка, автора ідеї та її блискучої реалізації упродовж перших п’яти років. ПриватБанк зареєстрований березнем 1992-го; 1997-го пан Тігіпко пішов до уряду економічним віце-прем’єром і призначив замість себе директором пана Дубілета. «Приблизно в 1999 році Тігіпко продав свою частку акцій у Приваті іншим акціонерам».
 
Від початку бізнесова ідея проєкту була цілком суголосна «ліхім 90-м»: «Що не заборонено — те дозволено». А якщо раптом заборонено, то скільки банк утратить, порушивши заборону, і скільки втратить, залишаючись законослухняним?». Авжеж: «книжка, яка найбільше відображає підприємницький дух ПриватБанку, — це біблія лібертаріанців «Атлант розправив плечі» Айн Ренд».
У Приватівській історії є всього. Є чим насправді гордитися: «Всюдисущість банку стимулювала розвиток малого підприємництва, можливо, навіть більше, ніж усі держпрограми підтримки малого бізнесу... Став важливою частиною не лише економіки, а й культури — став мемом... Двадцять мільйонів приватних клієнтів — половина всіх дорослих мешканців країни». А була й дика конкуренція та олігархічний кураж: «Група «Приват» скупила внутрішніх виробників сировини, яка необхідна для виробництва якісної сталі... контролювала до 40% світового ринку марганцю».
 
Читач дійсно потрапляє за лаштунки могутньої бізнес-імперії. Тут і про обов’язкове тестування на поліграфі всіх відповідальних працівників банку; про Приватівський трамплін популярності Вєркі Сердючки; про московську філію, очолювану генералом КҐБ; про розборки з кримськими бандитами і дивне входження на ринок Донбасу; про латвійські відділення, де осіло чимало грошей Януковича; телефонні перемовини посла Ізраїлю з прем’єром Гройсманом і навіть про те, що «із однієї з кредитних карт банку було витрачено 622 млн гривень на гру в казино за межами України».
 
Але головного таки немає. Чим була ця націоналізація? Порятунком найбільшого системного банку? Відверненням гігантського «депозитного бунту» («через паніку клієнти Привату знімали в банкоматах по 2 млрд гривень на добу...  У разі масових заворушень поліція планувала виставити охорону біля кожного з двох тисяч трьохсот відділень»)? Вимушеним протиолігархічним захистом держави? Змовою персонажів найвищого статусу? 
 
Автори й не могли дати відповідей. Це компетенція ДБР, може, навіть, не сьогоднішнього. Але наприкінці книжки добросовісно зафіксовано збитки:  «Україна витратила на порятунок ПриватБанку майже 6 млрд доларів, або близько 7 відсотків ВВП. Ще ні копійки з цієї суми бюджет не отримав назад, нікого не розшукують, нікому не висунуті звинувачення». n

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>