Письменниця Марина Гримич: польові дослідження ініціацій

 

Письменниця Марина Гримич залюбки працює у кількох жанрах. Найкомфортніше почувається у так званому іронічному жіночому детективі. Це зазвичай квазі-детектив: обходиться без трупів, але розв’язування загадки — обов’язкове. Та й акцент лягає не на розслідування, а на жіночі рефлексії. Що ж до іронії, літературознавець Гаролд Блум вважає її метою «звільнення оповіді від дидактизму і моралізаторства» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Інакше кажучи, іронічна проза — така собі гігієнічна процедура для літературного процесу.

 

На початку 2000-х трендом усього українського письменства було саме «звільнення від дидактики і моралізаторства». Зрештою, то була санація масової свідомості українців загалом. Й однією з проблемних топ-тем стала жіноча емансипація, зокрема й на літературних теренах. Марина Гримич — успішний приклад входження жінки-письменниці до літ-мейнстріму. Спочатку писала окремі романи, а тоді — цикл повістей під псевдо Люба Клименко. З’явилася влучна назва серії — «Книжечка для дамської сумочки». Наскрізною «героїнею» була жіноча психологія. 

 

Тексти М.Гримич вигідно вирізнялися на тлі численних дівчачих спроб олітературити свій куций жіночий досвід. Авжеж, саме тоді науковиця — за першим фахом — працювала над багатотомовим історико-етнологічним дослідженням «Народна культура українців: життєвий цикл людини». Перші дві книжки присвячені дитинству і юності, а третя мала назву «Зрілість. Жіноцтво. Жіноча субкультура» (К.: Дуліби, 2012). Тож «Люба Клименко» знала, про що пише. Книжкам для дамської сумочки неабияк сприяла і нескінченна сюжетна каруселя кумедних пасток, до яких чоловічі «поняття» намагалися загнати життєлюбно-вертку жіночу інтуїцію.

 

Але, здається, у Марини Гримич була ще одна спонука писати саме іронічну прозу. Довший час цю моду правила на українському ринку росіянка Дарья Донцова, книжки якої успішно ґенерували безперервний інформаційний шум — навіть не задля маскування відсутності будь-якої думки, а заради утвердження культури бездум’я як такої. Перверсійну вправність російської літератки можна схарактеризувати цитатою з її ж книжки: «Коли бачиш на вулиці урода, ніяк одвести від нього погляд. Зачаровує не лише краса».

 

Фактично, дебют Гримич був реакцією відторгнення на Донцову. На початку 2000-х масову вакцинацію супроти «сестринської» зарази здійснювали лише дві українки-Марини: Гримич та Меднікова. В останньої є абзац, котрий дотепно змальовує «поле бою»: «Ґвалт, істерика, кінець світу — на вулицю вихопилася біла курка з плямою від зеленки на спині і голою, як у павіана, вилинялою гузкою. Про павіана Жулька не знала, але її сильне естетичне відчуття спонукало зверхньо обійти дурнувату курку, що репетувала на весь куток про невдячну бабу Федору, яка не дала, стара грипа, гарно погрестися на щойно висіяному городі. «З таким гузном і з таким голосом тра’ сидіти під сортіром і кричати «зайнято», — осудливо подумала Жулька, яка з деякого часу більше полюбляла, коли її називали Джульєтою» (Тю! — Л.: Кальварія, 2003).

 

До всього, це був початок повернення в українську літературу традицій химерної прози. Трохи пізніше до двох вітально-розсмішених Марин-піонерок приєдналася Наталія Кушнєрова (Прірва для Езопа. — К.: Задруга, 2005). А тоді з’явився добрий європейський зразок до порівняння — у добрих перекладах початкуючого тоді Андрія Бондаря вийшло декілька іронічних романів польки Катажини Ґрохолі (К.: Наш час, 2008-2010).

 

Тим часом, Марина Гримич регулярно виходила за межі свого «фірмового» жанру, що, гадаю, також зумовлене її науковими зацікавленнями. Польові дослідження з усної історії провокували ретро-тематику. Вже у романі «Мак червоний в росі…» (К.: Дуліби, 2005) читаємо про «ностальгійно-тривожне «моє», де родинні спогади персонажів стають ключем до розв’язання сьогоденних проблем. Згодом для подібних текстів придумано серію «Дежавю». А де подорожі углиб — там і мандрівки ушир: мікросюжети-травелоги повсякчас зринають сторінками Гримичевих творів.

Утім до останнього часу прозу Марини Гримич презентували переважно моножанрові історії. Аж ось торік вийшов роман «Ажнабія на червоній машині» (К.: Нора-Друк, 2018), де різна тематика-стилістика сплетена водно. Як зазначено в анотації, словом «ажнабія» називають в арабських країнах іноземок. Відтак це про те, як живеться українкам, одруженим з ліванцями-мусульманами. З одного боку, маємо вправно белетризовану історію повсякдення від інсайдерки — пані Марина вже кілька років живе в Лівані, де її чоловік, Ігор Осташ, працює послом України.

 

З іншого боку, на цю книжку цілком можна покласти читацьку надію, як на дорожні нотатки крафтової, сказати б, якості. І тут авторці також не бракує досвіду. Очолюване нею видавництво «Дуліби» 2010 року випустило путівник нестандартного формату, де увага фокусувалася не на апробованих туристичних центрах, а на містечках і навіть селах, котрі зазвичай не потрапляють до титульних маршрутів. Наприклад, у Криму пропонувалося відвідати не Ялту з Севастополем, а Інкерман, Балаклаву та Гезлеве. Книжка витримала перевидання 2015-го й обидва рази фігурувала у Коротких списках Всеукраїнського книжкового рейтингу. Звалася вона «Україна для шукачів пригод».

 

Роман «Ажнабія…» — також для і про шукачів пригод. Звісно, тут є таємниця — зникнення персонажки другого плану, — та її розшуки за допомоги тої самої загадкової жіночої інтуїції. Певною мірою, цей текст є навіть модернізацією одного з наскрізних сюжетів «Тисячі й однієї ночі»: реконструкція кохання. Лише замість казкової символіки — майже лабораторне розкладання фемінної психології на складові та аналіз її елементарних частинок. А так — усе за Шахерезадою: принци і принцеси. Останні так само, як і колись, по-гаремному відокремлені. Але тепер їх рятує фейсбук-комунікація.

 

«Інтернет… має одну важливу характеристику жіночих спільнот — він децентралізований і дуже мало ієрархізований… Він, власне, копіює спосіб, у який жіночі спільноти сіл та містечок контролюють місцеве життя, «випадково» обмінюючись інформацією при зустрічі в крамниці чи на цвинтарі». Це із книжки сучасного чеського біолога-філософа Станіслава Комарека «Чоловік як еволюційна інновація?» (Л.: Апріорі, 2019) — ніби про сюжет «Ажнабії…».

 

Пан Комарек — затятий антифемініст. Як біолог, він заперечує природність «імітування чоловічого способу поведінки жіночою частиною населення». Як філософ, вважає фемінізм суто ідеологічним конструктом, «сучасним аналогом радянської лисенківщини — світ вивчається не таким, яким він є, а таким, яким він «має бути». Наслідок тривожний: «Асиметрія у хисті чоловіків та жінок до різних видів діяльності, хоч вона й цілком очевидна, стала головною табуйованою темою сьогодення, про яку небезпечно навіть писнути… Біолог, який скаже, що король-то голий, ризикує стати ворогом народу».

 

 

Пані Гримич, як етнологиня, усе своє наукове життя дослі­джує «зниклий жіночий світ» (С. Комарек). Проте, як письменниця, не дозволяє собі відвертої дискусійності. Але її фікшн — ніби ілюстрація до нонфікшну того ж Комарека. А надто у романі, зануреному в мусульманський світ. «Євроамериканські кпини про недолуге ісламське суспільство, яке втрачає гроші через те, що половина населення не працює, а сидить з дітьми, незабаром застрягнуть у горлі — поки всі трудоголіки працюють, населення помалу вимирає… Влада мулл і влада ґендерних експертів була би схожою за формою, але протилежною за наслідками: перша забезпечує подальше існування суспільства, а друга рубає його під корінь». Це ще одна цитата з Комарека, котра може правити за рецензійну характеристику «Ажнабії…».

 

Зрештою, як пригледітися, чи не весь масив жіночої іронічної прози скидається на прихований антифемінізм. Звісно, ці авторки — проти дискримінації в оплаті праці й за обопільне користування соціальними ліфтами (а хто заперечує?). Але вони свідомі своїх переваг перед чоловіками в одному та слабкої позиції в іншому — у біологічному, звісно, сенсі. Вони не відкидають принципу інь/янь. А тому, як висловилася героїня Катажини Ґрохолі, «я йому дам феміністку! Краще хай мене не ображає!» 

 

Щойно вийшов новий і, мабуть, формально найнесподіваніший роман Марини Гримич «Клавка» (К.: Нора-Друк, 2019). Сюжет розгортається у нонфікшн-декораціях — «на реальних подіях», як модно нині ярликувати документально-подібну прозу. Київ 1947 року, письменницьке середовище. Локації: будинок «Роліт» на нинішній вулиці Хмельницького, де мешкали тоді чи не всі столичні літерати; Спілка радянських письменників, що містилася на Прорізній; один із кабінетів ЦК компартії; кімната у комуналці, де живе героїня, молода секретарка письменницької організації Клавка. Тема: більшовицький терор супроти літератури. Дивовижно, але Марині Гримич удалося зробити політичний трилер із… пленуму Спілки письменників.

 

Не сказати, що антураж «Клавки» — літературний процес в іменах і подіях — аж така рідкість на нашому книжковому ринку. Опубліковані майже всі мемуари українських класиків, регулярно з’являються спогади старшого письменницького покоління. Сучасна біографічна проза може щиро хвалитися романом Михайла Слабошпицького про Коцюбинського, цілу серію літературних життєписів має видавництво «Академія». Та, здебільшого, тим справді цікавим романам дечого бракує для виходу на бестселерний рівень з подальшими екранізаціями. Автори ніби звіряють кожен крок персонажа-письменника з його творчістю; історія їхнього життя постає ілюстрацією до їхніх книжок. Натомість західна традиція протилежна: самоцінність біографії, яку читач за бажання може самотужки розширити потім, відкриваючи для себе письменницькі тексти.

 

Саме цим шляхом пішла Марина Гримич, що й забезпечило «Клавці» масово-жвавий розголос. На романному кону з’являється чи не весь соцреалістичний іконостас, але за сценічними траєкторіями персонажів захопливо стежити не тому, що ти читав їхні книжки, а через їхню живу віртуальність — просто-невідривно спостерігати гру престолів, партерних рядів та приставних стільчиків. По книжки, згадані тут, звернешся до бібліотеки вже потім, після «Клавки». Але таки звер­нешся.

 

Власне, роман «Клавка» не так про похмуру радянщину, як про речі вічні: домінування і колаборацію, пропаганду й медіаграмотність, інфантильність та ініціацію. Це той самий архетипно-фірмовий текст Марини Гримич — про лицарів і принцесу. Хіба що по-чорному зачаровані лицарі перебувають у полоні монстра на ім’я Слава Капеесес, а принцеса, як завше, спить. 

Та хоч і спить, а самоконтролю не втрачає: «Стежу за грою слів, наче спостерігаю за рибками в акваріумі, і забуваю про те, що треба стежити за сюжетом», — чудова фіксація пропагандивного ефекту, чи не так? Отже, «Клавка», попри зовнішні ретроознаки (навіть з подеколи ностальгійним туманцем), — текст про те, що проблеми персональної та колективної залежності геть не зникли з нашого сьогодення. Злі Мерліни перекваліфікувалися із завідувачів відділів пропаганди ЦК на керівників департаментів незалежних міністерств, та й по 

всьому. «Одобрямс» перейменували на політкоректність.

 

Єдине, чого не скасуєш, — ініціація. Тобто, можна прожити підлітком до пенсії — разом з більшістю електорату. Можна всіляко протегувати масовому бездум’ю, як то успішно чинять всі українські влади уже мало не тридцять років. Зрештою, суспільства завжди вдаються до штучних ініціацій-симулякрів задля профілактики масової слухняності. На персональному ж рівні передбачити-гарантувати «правильну» ініціацію ніяк — над цим побивалися ще експериментатори з Орвеллівського роману «1984». 

Може, «Клавка» саме про це?