Зникли лелеки над Сяном: 75 років від депортації українців із Закерзоння у 1944-1951 роках

27.11.2019
Зникли лелеки над Сяном: 75 років від депортації українців із Закерзоння у 1944-1951 роках

Відзначення у Києві 9 вересня 75-ліття депортації вищі «державники» не помітили.

Ця птаха, що повертається весною з далекого краю у рідну домівку, втішаючи її господаря, символізує добробут, щастя та, як переконують малечу, приносить дітей.

 

Із прадавніх часів лелеки гніздилися обабіч «срібнолентого Сяну», як поетично назвав ріку письменник Григорій Цеглинський.

 

Звивисті із закрутами та мальовничі низинно-горбисті береги цієї ріки облюбувала людина ще в кам’яну добу, вони були в аурі прабатьківщини слов’ян, зафіксовані в літописах як білі хорвати, бужани, згодом бойки, лемки, волиняни тощо, котрі усвідомлювали себе руською (від давньої назви Русь, що не мала ніякого стосунку до ще тоді неіснуючої Московії) тобто українською людністю. Назви різні — народ один.

Віддавна зазіхали на ці землі ляхи, мадяри, навіть московіти. Драма настала у середині ХХ століття, коли комуністичні польський і совєтський режими домовились про так званий «обмін населення», достеменніше — евакуацію українців із території Польщі, а польських громадян — із території УРСР на засадах «добровільності»; насправді, евакуація супроводжувалася насильством та вбивствами, бо автохтонна українська людність не хотіла покидати материнську землю. Історія, котру замовчували в совєтські часи, нині відома. Внаслідок злочинних домовленостей близько 540 тисяч українців депортовано з рідних земель упродовж 1944-1951 років, у тому числі понад 140 тисяч осіб потрапили під акцію «Вісла», яка розпорошила їх у 1947 році по північно-західних теренах Польщі, аби вони якнайшвидше асимілізувалися.

Не вціліло жодного з майже 6 тисяч українських сіл

У 1951 році визначено міждержавну польсько-совєтську лінію, що є чинною як польсько-український кордон, за котрим не вціліло жодного з майже шести тисяч українських сіл, більшість — стерта з лиця землі. Лінія кордону не природна, надто пряма, запропонована міністром Великобританії Дж. Керзоном у 1920 році й визнана кордоном між Польщею і Совєтською Росією, увійшла в історію як «Лінія Керзона», а територія за нею для нас, депортованих, — Закерзонням. 
Очевидно «лінія» не стосувалася лелек, але вони, заставши на місці гостинних господарів домівок згарища та руїни, кудись подалися.
Збігли роки, «імперія зла» сягнула найвищої кризової стадії, заявила про сповідування загальнолюдських цінностей, а безликий «простой совєтский чєловєк» набував свого етнічного первородства, суспільно-політичної спільности; формувалися земляцтва, товариства, в тому числі в середовищі депортованих українців. 
 
Тридцять років тому Дарія Саєнко, Любомира Яросевич і Марта Бретун — вихідці з Ярославщини та Перемишльщини — ініціювали створення відповідного товариства у Львові. Ініціатори знайшли соратників, провели 10 листопада 1989 року Установчі збори, розробили статут Товариства, що отримало назву «Надсяння», визначили основні завдання і напрями своєї діяльності: збереження популяризація культурної спадщини батьківського краю; налагодження зв’язків з українськими громадами Польщі, сприяння їх діяльності; збір меморіально-документальних свідчень про виселення тощо. Збори обрали раду Товариства, головою — викладача Львівського політехнічного інституту, родом з Ярославщини, Володимира Середу. Абсолютна більшість перших членів Товариства мала багатий життєвий і професійний досвід, вищу або середню спеціальну освіту. Вони не забули свою улюблену птаху — лелеку, вмістивши її як визначальний образ в емблемі й печатці Товариства: птаха летить над просторами звивистого Сяну до рідної домівки. 
 
Візуальний сюжет емблеми, створений надсянцем Петром Дзиндрою, напрочуд виразний, співзвучний з позицією Ярослава Сидора, який, повернувшись із виселення у Перемишль, узявся з однодумцями за свій кошт відбудовувати зруйнований режимом військовий меморіал у селі Пикуличі поблизу Перемишля, де поховано близько двох тисяч вояків армії Української Народної Республіки, Української Галицької армії, січових стрільців тощо, очолив масові походи сюди в першу неділю після Зелених свят, започатковані у 1921 році. «Походи на Пикулицькі Могили, — каже він, — це найбільша маніфестація присутності та історичної пам’яті українства в Перемишлі і на рідних землях, де нас після депортацій 1945-1946 та 1947 років мало не бути. Однак ми тут є...»
Мав підстави Ярослав Сидор дійти такого висновку після освячення двох меморіальних реліквій 9-10 червня 1990 року за участі тисячі людей із синьо-жовтими прапорами з Польщі, країн світу, низки  областей України, зокрема Львівщини, на чолі з її керівником В’ячеславом Чорноволом. У перший день у селі Млини біля впорядкованої могили творця Національного Славня о. Михайла Вербицького, наступного дня у — поході до Пикулич. У когось виникли побоювання щодо безпечності походу, бо не забулися довоєнні провокації, напади шовіністичних елементів, навіть порада відмовитись від нього, але абсолютна більшість із братами Ярославом і Мирославом Сидорами була налаштована рішуче — і похід відбувся. Колона, співаючи українських пісень, рушила з маєвом синьо-жовтих прапорів та хрестом і хоругвами попереду, на її чолі був терновий вінок. У колоні виднівся й одинокий біло-червоний польський прапор як символ добрих намірів українців. Побоювання не справдилися. Влада, поліція забезпечили порядок, перемишльські поляки повелися тоді розумно. 
 
Пам’ятник Михайлові Вербицькому.
 
Священники освятили відновлені могили та металевий хрест, відправили панахиду; керівники делегацій Львівщини, Об’єднання українців у Польщі (ОУП) промовляли слова вірності полеглим воїнам та запевнення продовжити їхню справу, співали хори.
 
Присутність товариства «Надсяння» у цій справі відзначалася не тільки солідарністю з перемишльськими подвижниками, а й практичними діями, зокрема у виготовленні бронзової таблиці з написом «Борцям за волю України» роботи Петра Дзиндри для відновленого хреста в Пикуличах. 
 
Відтоді, всупереч окремим сумнівам, запанувала впевненість про проведення щорічних пикулицьких походів із духовим оркестром, за участі перших дипломатичних осіб України в Польщі, відомих Теодозія Старака, Геннадія Удовенка, Дмитра Павличка, а в громадському календарі товариства «Надсяння» з’явилася обов’язкова дата: поїздка в Пикуличі в першу неділю після Зелених свят і Млини — 4 березня і 19 грудня — дні народження і смерті отця Михайла Вербицького. 

Перемишль як бастіон української присутності

Дружні, ділові контакти надсянців з ОУП, його Перемишльським осередком не забарилися. У взаємокорисних відносинах були зацікавлені обидві сторони. Надсянці мали в особі перемишльських колег надійних партнерів в отриманні різних паперів-запрошень, котрі вимагали польські бюрократи, аби дістати візи для поїздок у Польщу, у свою чергу, для Перемишльського осередку контакти з львів’янами були серйозною моральною підтримкою в умовах не прогнозованих, нерідко антиукраїнських ексцесів польських політиканів. 
 
Перемишльський осередок приваблював ерудицією, його поповнювали особистості, які зуміли повернутися, наче лелеки, з тих північно-західних теренів у батьківський край, прагнули тут жити, працювати, виховувати дітей у більш українському середовищі. Маємо на увазі осіб дійових, таких як Юліян Бак, котрий очолив відновлену українську школу ім. М.Шашкевича в Перемишлі, а від 1992 року учні школи стали учасниками походів у Пикуличі, о. Богдан Прах — нині ректор Українського Католицького університету у Львові, науковці Олександр Колянчук, Степан Заброварний, Михайло Козак, активісти Степан Колосівський, Дмитро Богуш та низка інших, а також педагог Марія Туцька, котра у 2005 році очолила осередок. 
 
Не применшуючи значення інших міст на Закерзонні, Перемишль був і залишається бастіоном української тут присутності; очевидно, заслуга в цьому як наявної історико-культурної спадщини, так і діяльність національних подвижників. 
 
Показово, що члени товариства «Надсяння», займаючись організаційно-нормативними, практичними питаннями своєї діяльності, передусім прагнули побувати тут, на рідних землях, і це їм вдавалося. Скромні здобутки надсянців набували розголосу, в тому числі завдяки зустрічам із відомими діячами культури, науки України, Польщі, народними депутатами, відновленням прадавньої «Маланки» та новочасного «Дня матері», позацензурних Шевченківських вечорів, особливо з нагоди 130-річчя смерті Великого Кобзаря, не без гордості наголошуючи, що сповідують цю загальноукраїнську традицію, яка зародилася 1865 року в рідному Перемишлі. На вечорі вперше прозвучав хор «Надсяння» під орудою музикознавця Юліяна Балуха. 
 
Публічна діяльність Товариства заохотила до створення понад 10 осередків в області, його зауважили засоби масової інформації, довівши, що так звана «добровільна евакуація» була не що інше, як депортація. До 50-річчя цієї драми товариство «Надсяння» підійшло з товариствами-побратимами «Лемківщина» й «Холмщина» при участі активістів ОУП, його часопису «Наше слово» зі значним документально-меморіальним фактажем, доробком і політичним спрямуванням та усвідомленням, що дозволили провести 22 жовтня 1994 року у Львові «Дні пам’яті і скорботи». У програмі «Днів» — богослужіння у церквах, «Вечір пам’яті», пройнятий ностальгійним репертуаром у виконанні як відомих артистів, так й аматорів, а також наукова конференція, спогади, прийняття ухвали, заяви, звернень до глав України й Польщі. Документи підписали голови товариств, відповідно Володимир Середа, Ілля Чулик та Йосип Романюк. Важливо, що матеріали конференції опубліковані окремим виданням, у тому числі Угода від 9 вересня 1944 року про «обмін населенням», котру раніше майже не оприлюднювали. 
 
Хрест пам’яті у Пікуличах.
 
Узагальнюючи викладене в документах конференції, виділимо найсуттєвіше. Передусім визнано та засуджено виселення українців з етнічних земель, акцію «Вісла» і концтабір у Явожному як злочинну змову комуністичних режимів Польщі і СРСР; заявлено вимогу щодо створення державної програми етнічного відродження Закерзоння та права повернення виселених унаслідок акції «Вісла» на батьківщину, заснування науково-дослідних центрів для вивчення трагедій українського народу та визначення політико-правової їх оцінки як акту депортації, а виселеним — надання статусу депортованих осіб, спрощеної процедури перетину польсько-українського кордону для відвідання рідних місць, збереження меморіальних пам’яток; визнання членів Спілки українців-політв’язнів сталінського періоду в Польщі ветеранами-комбатантами нарівні з колишніми членами Армії Крайової; створення нормальних умов для задоволення національно-культурних потреб українцям, які проживають на етнічних землях поза межами Української держави. Остання повинна піклуватися ними, надавати їм допомогу, захищати їхню честь і гідність. 
 
Ці оцінки та вимоги, де водночас заявлялося про щире прагнення розвивати добросусідські відносини між українським і польським народами, стали стратегічним програмним курсом, лягли в основу практичних кроків у подальшій діяльності товариств, котрі, зберігаючи статус самостійних юридичних структур, утворили 1998 року Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» (ОТДУ), яке очолив Володимир Середа, змушували столичних чиновників, для яких, скажемо, вся ця переселенська історія була майже невідома, навіть чужа, вникати в її суть. 
 
Завдяки принциповій позиції депутатського корпусу Львівської міської ради, депортованих товариств, насамперед «Надсяння», його голови, намір поляків відновити в первісному вигляді мілітарно-окупаційні епітафії військового пантеону на Личаківському цвинтарі так званого «Обронцам Львова», зруйнованого совєтами, заблоковано, це, по-перше, а по-друге, не дозволено освятити його, поки поляки не дадуть згоди на перенесення останків 47 вояків УПА, закопаних у Бірчі 1946 року та Лішні 1947 року в Пикуличі, встановити пам’ятник на похованні 366 українців, убитих 2-3 березня 1945 року польською бандою у селі Павлокома. Задля цієї мети товариства вдавались до різних засобів тиску, пікетувань польського консульства, високих посадовців, які приїжджали до Львова, і вони «здалися». 
 
7 липня 2000 року перенесено останки повстанців. І тільки в цей день — на Івана-Купала (!), коли українською громадськістю проводився інший захід, про що місцеву владу повідомляли, але вона вирішила в такий спосіб «допекти» українцям, аби тут їх було якнайменше. Поховано останки по-християнськи, і, таким чином, Пикулицький цвинтар став унікальним українським національним некрополем — єдиним у світі, де вояки УГА, УНР та УПА упокоїлися на одному клаптику давньої української землі. Їхні дві могили позначено хрестами й таблицями з прізвищами убієнних. Проте очільник Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва, одіозний А. Пшевозьнік (до слова, загинув у президентському літаку під Смоленськом 2010 р.), знайшов причину, аби зняти таблиці. Щоправда, перед приїздом у 2006 року Президента Віктора Ющенка в Польщу могили позначили таблицями.
 
Нарешті, 13 травня того ж року, коли порозуміння в оцінках польсько-українського конфлікту отримало найоптимальніше гасло в цій ситуації — «прощаємо і просимо вибачення», Меморіал у Павлокомі відкрито. 
 
До оплакування його жертв надсянці йшли найдовше — 17 років. Третину українського села вибито і кинуто в три ями на цвинтарі. Жертв найбільше, ніж в інших селах Надсяння, та й найвпертіший чинився опір щодо їх оприлюднення, увічнення. Виявлені документи, живі свідки дозволили утворити при товаристві «Надсяння» Ініціативний комітет, який очолила уродженка села Тетяна Чума (Нестеровська), щодо спорудження пам’ятника. Наявний та доступний матеріал звільняє автора цих рядків переповідати цю складну, затяжну історію. У церемонії відкриття Меморіалу взяли участь президенти України Віктор Ющенко і Польщі Лех Качинський, освятили його глави УГКЦ кардинал Любомир Гузар із митрополитом Перемишльсько-Варшавської архієпархії Іваном Мартиняком. Були високі ієрархи римо-католицького костелу, чини нижчих державних рангів та представники громадських організацій обох держав, посланці інших країн, а також десятки членів товариства «Надсяння». Це наймасовіше громадянсько-релігійне дійство в цьому ранзі на Закерзонні. 
 
Проте не обійшлося без морально-ідеологічних рецидивів: напис на центральному хресті проголошує вічну пам’ять «жертвам трагічно загиблих» (?!), наче загинули від природної стихії, без жодного натяку про їхніх убивць; водночас польські політикани встановили поруч хрест із написом у пам’ять про 11 поляків, які загинули в 1939-1945 рр. «від рук українських націоналістів». Досі немає жодних доказів, що загинули власне від «цих рук», і де загинули, де поховані. Але знак встановлено з найвиразнішим антиукраїнським спрямуванням.
 
Напрошується сказати й про меморіальну плиту із заголовним текстом: «Тут спочивають замордовані в ніч з 17 на 18 квітня 1945 р. українці с. Малковичі» з прізвищами, іменами, роками народження та посвятою під ними: «Закатованим під час виселення землякам нашим присвячується / вічная їм пам’ять». Нараховано 145 жертв. Про плиту авторства Петра Дзиндри подбав Мирослав Падовський, батьки якого загинули в ту криваву ніч, її освятили в соборі св. Юра у Львові ще 1991 року, якось перевезли через кордон, але покласти її на сільському цвинтарі ґміна не дозволила: ні оприлюднена подія, ні тексти на плиті не могли не бісити стражів порядку. Плита пролежала років три в гаражі Ярослава Сидора, аж поки він, скориставшись ситуацією, перевіз її на цвинтар, поклав на могилі. Досі плита перебуває під загрозою знесення. Можливо, дещо пом’якшує суть дефініцій «замордовані», «закатовані» відсутність адресного «ким»? 
 
У «запасі» маємо ще ряд таких фактів. Польські наглядачі пильно стежили, аби українці не провели якоїсь акції, тим паче встановили без дозволу будь-який знак, всіляко не тільки затягували видачу дозволів на такі знаки, пам’ятники, а й прискіпливо редагували тексти, застерігаючи від якихось антипольських натяків. що кидають тінь на «непогрішність» їхніх діячів в історичному просторі й часі, вимагали оновлення та уточнення вже ухвалених протоколів, зняття знаків тощо. 

«Державники» 75-ті роковини депортації українців із Лемківщини, Надсяння і Холмщини не помітили

Товариство «Надсяння» докладало чимало зусиль, викриваючи польські маніпуляції, здебільшого з відвертими ознаками зневаги до українців, провело низку заходів з українськими осередками Польщі за участі окремих польських діячів науки, не обтяжених українофобством, висвітлюючи звитяжну й драматичну історію українського Закерзоння. Обмежимось лише переліком найважніших заходів у цій справі: 960-річчя Ярослава (1991 р.), а через п’ять років 400-річчя Берестейської унії; 2000-річчя християнізації Руси-України у Ярославі, Перемишлі; майже щорічні зустрічі величного свята Водохреща у Перемишлі на Сяні; зібрання випускників Ярославської української гімназії з нагоди 50-річчя останнього випуску (1944 р.), наступного року випускників Українського інституту для дівчат та Української державної чоловічої гімназії, що діяли у Перемишлі, з нагоди їх 100-літніх ювілеїв; трьох міжнародних конференцій «Перемишль і Перемишльська земля протягом віків» (1996, 2001, 2003 рр.) 
 
Незабутнє залишилося враження від першої поїздки на верхню Сяніччину (2010 р.), описане мною «На рідній, не своїй землі» (Інформаційний бюлетень ОТДУ «Закерзоння». 2010, №20), де «присутність» українства особливо помітна в районі Сяноку, завдяки церквам з іконописними творами, унікальному музею ікон у замку, діючому скансену, котрих нема таких типів в інших місцях Польщі. Зазначимо, автобусних поїздок до різних місць на рідних землях щороку проводилось не менше 10.
 
Внутрішнє життя товариства «Надсяння» збагачувалося розмаїтим теоретичним і практичним доробком, що працював на певний імідж депортованих як українського прошарку зі своїми історико-етнічними ознаками. Його члени давно відчували борг перед великим своїм краянином, о. М. Вербицьким, який заслужив, щоб у Львові, де він навчався, був пам’ятник. Нагодою для реалізації наміру стало 200-річчя уродин композитора (2015 р.), внесене ЮНЕСКО у календар пам’ятних дат. Із цього приводу вийшли указ президента України, постанова Верховної Ради України, а також ухвали Львівської обласної та міської органів влади, якими покладено всі роботи, їх оплату на товариство «Надсяння» як офіційного замовника (2013 р.) Пам’ятник, роботи братів Сухорських Андрія і Володимира, урочисто відкрито в ювілейний рік. Сотні львів’ян і гостей, священники зійшлись 25 грудня на перетині вулиць Бандери, генерала Чупринки та Вербицького, де перед ними зринула постать галицького священника, сповнена натхненням, бо наснажена поетичними рядками наддніпрянця Павла Чубинського «Ще не вмерла України», творить мелодію, що буде головною для української нації. З цієї мелодії у виконанні зведеного хору товариств депортованих українців розпочалося урочисте дійство. 
 
У плеяді шанованих надсянцями особистостей — останній сорок сьомий перемишльський єпископ Йосафат Коциловський, якого переслідував польський режим, а совєтськиий укоротив йому життя у київській в’язниці (1947 р.)  Його 125-річчя уродин відзначено урочистою академією за участі достойників Андрія Сапеляка та Софрона Мудрого, представників громадських та владних структур; вагомості ювілею надала презентація книжки «Наш владика» (2000 р. автор — Володимир Бадяк), у котрій висвітлено життя та посмертні митарства Слуги Божого, релігійні й народні піснеспіви у виконанні колективу «Солідео». Заслуги владики перед Церквою та народом визнав папа Іван Павло II, який беатифікував його у Блаженні (2001 р.); віддала належне й Львівська міськрада, назвавши одну з вулиць міста, в якому він починав студії, його іменем. 
 
Не забуто інших постатей, вихідців із Надсяння, і тих, котрі зростали тут, захищали його, внесли чимало в освітньо-культурний розвиток краю. 
 
Пильна увага надсянців прикута до акції «Вісла». Вони взяли участь у відзначенні всіх її «круглих» дат, починаючи від 50-річчя Міжнародної наукової конференції і закінчуючи 70-річчям — «Вечором пам’яті». Тут домінувала вимога до керівників Польщі та України дати політико-правову оцінку акції «Вісла» як злочинній, спрямованій на ліквідацію української меншини в Польщі, створити умови для її всебічного національного та духовного розвою. Окремі матеріали заходів опубліковано, з вдячністю сприйнято працю Є.Місила «Акція «Вісла»; її автор, українець з Варшави, був бажаним гостем у товаристві «Надсяння», розповідав про складну роботу над збором архівних документів у Польщі.
 
Публічно вшановувати борців за волю України, ювілярів, активних членів товариства «Надсяння» стало доброю людською традицією. Їх, подвижників, чимало, але найперша випускниця Українського інституту для дівчат у Перемишлі Ірина Шуль, яка зазнала всіх принад польського і совєтського режимів, залишаючись енергійною, активною в національному житті, сягнувши свого століття. Заслужені слова звучали на урочистій академії у червні 2018 р.: були квіти, офіційні, декламовані та пісенні привітання, жартівливо-віршовані рядки поета і науковця Петра Шкраб’юка «Сто зозуль Ірини Шуль», а також орден Княгині Ольги III ступеня. Ще одна вихованка цього Інституту, яка пройшла тернистою дорогою й чимало зробила для авторитету Товариства за своє майже дев’яностоліття, Ірина Сухорська (+2010 р.) Колектив віддячився їм обранням «Почесного члена Товариства з врученням диплома». 
 
Це відомче визнання, запроваджене у 2006 р. за тривалу, головне, плідну роботу, схвалюється загальними зборами за рекомендацією ради; воно, на відміну від офіційних, особливе, майже родинне. На сьогодні його володарями є 13 осіб. 
 
Ще одне ексклюзивне дійство товариств депортованих, у якому активну участь брали надсянці, — фестиваль-конкурс «Пісні незабутого краю», що стартував у грудні 2001 р. у Городку — районному центрі Львівщини. Першою лавреаткою, до речі, стала юна Софія Федина, яка згодом очолювала Всесвітню федерацію лемків, від 2019 р. — народний депутат Верховної Ради України від «Європейської Солідарності». 
 
Залишається незмінною, стабільною позиція Товариства у стратегічному плані. Разом з іншими провідниками братніх товариств вони не перестають турбувати найвищих посадовців України, аби «добровільно евакуйованим» надали статус депортованих. Крига трохи скресла, коли Верховна Рада України ухвалила на початку листопада минулого року Постанову «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках». Знаючі проблему, збагнули: українців таки «депортували», і не з Польщі, а названих прадавніх українських регіонів, які свавільно передали Польщі. Прийняття Верховною Радою України зареєстрованого проєкту відповідного закону втішив би нечисленну людність, що підійшла до «воріт вічности», за завдані їй матеріальні й моральні кривди. 
Про відзначення сумної дати на «державному рівні», коли 9 вересня 2019 року з’їхались делеговані члени товариств у Київ, поклали квіти до хреста жертвам репресій на вул. Інститутській, помолились, говорити не доводиться: з «державників» нікого не було. 
Володимир БАДЯК, професор, головний редактор «Інформаційного бюлетеня» 
Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» 

  • Хвороба мстивості: як Москва переслідувала мазепинців

    Нещодавно чеські ЗМІ повідомили про те, що меру Праги Зденеку Гржибу та керівнику одного з районів міста надано персональну охорону у зв’язку з появою відомостей щодо планів російських спецслужб отруїти згаданих осіб. >>

  • Битва під Корсунем: Хмельницький переймався чи вистачить пороху

    Корсунська битва – одна з найяскравіших звитяг в історії українського війська, яка відбулася рівно 372 роки тому, 26 травня 1648 року. Тоді 15-тисячне військо Богдана Хмельницького спільно з кримськотатарською кіннотою на чолі Тугай-Беєм розгромили польську армію Миколи Потоцького під Корсунем. >>

  • Симон Петлюра вбитий у Парижі 94 роки тому

    Голова Директорії, головний отаман військ УНР Симон Петлюра був розстріляний Самуїлом Шварцбардом на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель у Парижі 94 роки тому - 25 травня 1926 року о другій годині дня. >>

  • Розслідування Григорія Омельченка: «Катинь-1» є злочином СРСР

    «Україна молода» свого часу публікувала окремі результати розслідування обставин авіакатастрофи польського літака Ту-154 під Смоленськом 10 квітня 2010 року, яке проводив генерал СБУ Григорій Омельченко. Сьогодні ми починаємо публікацію повного звіту розслідування. >>

  • Меморіальний комплекс «Чорний ворон» створюють на Кіровоградщині, фото

    Це непересічна подія не лише для області, а й України. Місце, де відбувся легендарний бій отамана Чорного ворона має не лише потужне історичне, а й туристичне значення. Тож комплекс абсолютно заслуговує на те, щоб стати національним надбанням», - зауважив пан Балонь. >>

  • Епос про Гільгамеша: в США судяться за повернення Іраку таблички-артефакту

    Стародавній артефакт часів Межиріччя - глиняна табличка, на якій однією з найдавніших систем письма - клинописом викладено частину всесвітньо відомого міфологічного твору «Епосу про Гільгамеша», перебуває у власності приватної виставкової фірми Hobby Lobby з порушенням законів США. >>