Андрій Кокотюха стрімко поглинає нішу вітчизняного ретророману. Дарма, що зразки жанру належать іншим авторам, — кількість душить якість. Успішно продані наклади львівської серії, й видавництво «Фоліо» заходилося передруковувати повісті у збірних томах під назвою «Пригоди Клима Кошового».
Харківський «Віват» започаткував нове п’ятикнижжя «Вигнанець», де уже вийшло дві книжки. Незаперечний комерційний бліцкриґ. «Лідер продажів в Україні» — кидається в око блямба на обкладинці. І хоч це ніяк потвердити статистично, експертна думка із тим погоджується. Хто ж він, масовий споживач Кокотюхи?
У новій книжці Володимира Рафєєнка «Мондегрін» (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019) є цікавий пасаж, де згадано різні соціологічні спільноти: «І старі, й малі, й російськомовні, й україномовні. Татари, французи, євреї, англійці, китайці, в’єтнамці, росіяни, роми, румуни, молдавани. Дівчата і хлопчики. Читачі Андрія Анатолійовича Кокотюхи». Отже, окремішний феномен, щось на кшталт «виборці Зеленського».
У самого Андрія Анатолійовича є персонажна характеристика, котра, як на мене, точно описує інтелектуальні пріоритети цієї електорально-читацької групи: «Слово «грамотний» для них — заразом і лайка, і звинувачення» («Справа отамана Зеленого», 2014). А у своєму рецензійному блозі на сайті «Буквоїд» наш автор психоаналітично-відверто розмірковує над принадами котроїсь детективної новинки: «Невибагливий, демократичний за обсягом, не шедевр, а претензія лише одна: розважити читача на той час, поки читає. Саме такого детективу формату «на кожен день» катастрофічно бракує українському книжковому ринку» (19.01.2019).
Щодо «катастрофічно бракує» він загнув — вже давно ні. Теперішній ринок добряче угноєний не лише завдяки самому пану Кокотюсі, а й цілій зграї літературних наслідувачів-фанатів. І з точки зору літ-процесуальної агрономії то є дуже добре — уся та команда «сільгосптехніки» цілком заслуговує на пам’ятник-згадування у ґрунтовній історії вітчизняної літератури.
Звісно, обожнюваний паном Кокотюхою «невибагливий читач» книжок «демократичного обсягу» цілком має право на своє соціологічне представництво-заступництво. Це та сама нерозв’язна проблема фаст-фуду: не надто здорова їжа «без претензій» — була, є і пребуде. За такого розкладу лишається одне — бути тверезо чесними. Вітольд Ґомбрович іще шістдесят років тому намагався остерегти «наївних читачів, які приймають підігріте січене м’ясо за біфштекс із вирізки» — пропонував ази автотренінгу: «Ми б позбавили себе багатьох розчарувань, якби не називали «письменником» кожного, хто може «писати» (Щоденник. — К.: Основи, 1999). Авжеж, у «макдональдсі» завідувача виробництвом не титулують шеф-кухарем.
Тож, погляньмо, яких гарячих собак пропонує нам «Вигнанець». Фішка Кокотюхи — скорострільність. Мало яке інтерв’ю з ним обходиться без «творчої арифметики»: стільки-то знаків щодня. Можна припустити, що колись він піде на підкорення вершини «7/24» — у країні, президент якої влаштовує 14-годинне брифінг-шоу, все може бути.
Та коли пишеш із запрограмованою на книгу рекордів швидкістю — неминуче вербальне й стилістичне сміття, паразитарність штампів, маніакальні повторювання («нью-анс», «та отож»). Як ніколи виконувати чи не головний письменницький обов’язок — селекцію слів — поширюється російськомовна інфекція («звільни від того!», «полотном дорога»), вигулькують сумнівні красивості («березень рюмсав», «з автівки витискав усе, на що її зробив здатною Творець») і просто відверто зайві «знаки» («знайшов сірники, видобув вогонь»).
Аж тут лунає аргумент від групи підтримки — філологиня Софія Філоненко в одній зі своїх рецензій на Кокотюху заявляє: «Звісно, від пригодницької історії не очікуєш словесного живопису а-ля Іван Нечуй-Левицький» (Буквоїд. 03.08.2015). Овва! По-перше, «не очікувати» якості — то якесь збочення; навіть волоцюга волів би жлуктити віскі замість шмурдяка. По-друге, екшн-зразки справді оволодівають масами саме завдяки «словесному живопису» — від класичних Скотта чи Дюма, до сучасних Кінга—Брауна—Ґранже, не кажучи вже про Умберто Еко. І по-третє: Нечуй-Левицький написав був декілька пригодницьких романів, вельми популярних поміж тодішніх українців, — і не зрадив там собі, яко «живописцеві».
Та повернімося до «Вигнанця», де швидкість письма часом навіть поглинає обов’язкові елементи оповідної логіки — та й сама логіка подекуди подиву гідна: «У її рисах не проглядалося нічого від батька, і Чечель припустив: донька більше пішла в матір». Як же полюбляв Чехов таких глибокодумних розумників («нет того понедельника, который не уступил бы своего места вторнику»)! А Платон Чечель працює у Кокотюхи детективом. Ось він напружено міркує: «Напевне Марія не сказала всієї правди. Або так: сказала не все. Має право, промовчати не завжди означає збрехати». Ну, так, це той самий чеховський тип («страдал бессонницей «от мысли»).
А ще Чечель трохи забудькуватий — буває, засуне до кишені револьвер, а витягне браунінг, зайде у Селянський банк, а вийде з Дворянського. І трохи перверсійний — слідакові «затишно» в атмосфері гнітючої взаємної сімейної ненависті. Проте відвертий — усіма версіями він не переймається: «У мене, чесно кажучи, не виникало таких асоціацій». І має власну «методу»: «Емоції взагалі варто відкинути. Власні, чужі — все одно». Це — повний ексклюзив, бо дотепер усі відомі літдетективи уславилися протилежною дедукцією, граничною увагою до емоцій як речових доказів.
Відтак залишається шлях дао-медитацій: «Чечель ще якийсь час постояв, дивлячись на березневий сніг і чомусь перейнявшись саме ним. Зрештою, знайшов пояснення, яке без того лежало на поверхні: повернення зими ранньою весною в цих краях не така вже й рідкість. Далі констатував — спати не хоче, їсти теж, а більше робити нема чого». Якби Данило Яневський брав у цього «професіонала» інтерв’ю — неодмінно запитав би: «Ви — ідіот?»
Та ж ні — заступається за серійного персонажа автор; Чечель, мовляв, — «особа, котру газети охрестили одним із найкращих сищиків». Здається, наш літератор переплутав тодішню журналістику з нинішньою, де «джинса» є чи не провідним жанром. Але його читач — йому вірить. І то — із вдячністю: за те, що «розважає читача на той час, поки читає» і навіть не натякає на потребі самостійно мислити. Готові до споживання думки додаються. В тому числі й самопрезентаційні, нав’язливі до ексґібіціонізму: «Не люблю хвалитися, та маю право: на моєму фоні останній рік інші, переважно старші, виглядали блідо». Формально — це думає собі в голову Чечель, а насправді, — скаже навіть психоаналітик-початківець — сам Андрій Анатолійович. Із тої ж опери — репліка-відповідь: «З тебе порошинки здувати треба. На руках носити, ноги мити щодня» (що, зрештою, і робить пані Філоненко).
Понад сто років тому, коли літературний ринок перетворювався на книжкову індустрію, молодий рецензент Герман Гессе помітив, що «автори деяких книжок завдячують своїм успіхом лише темпераментному підходу до проблем і потреб нашого часу» (Магія книги. — Москва: Книга, 1990). Нині ж соціологічна кон’юнктура в літературі виросла-зміцніла-знахабніла й намагається нав’язувати правила гри.
Персонаж згадуваного Рафєєнка формулює один із постулатів: «Зосереджуватися слід не на чакрах, а на продажах». А коли чакри сплять — народжуються потвори; наприклад, «пустотілий колобок, у якого насправді мало жиланій і моральних цінностей: аби котитися» (Михайло Бриних. Шидеври світової літератури.– К.: Laurus, 2014).
Що ж до належності останніх текстів А.Кокотюхи до жанру «ретророману», то зовні так воно і є — події у «Вигнанці» розгортаються 1909 року. Автор сумлінно вдається до топографічних реконструкцій, демонструє живі картинки з історії повсякдення, імпровізує з варіаціями на теми класичних творів «про те саме». Але драйв не приходить — ніби танцює, неодривно стежачи за правильністю рухів.
Ретро — це передовсім ностальгійна емоція. Коли ж автор накладає на емоції табу, залишається підробка, ретро-жуйка. Та то пусте. Аби «історія», аби котитися.
