На календарі — осінь, а на нас чекає повернення на два тижні у тепле літо. Протягом цього часу ми маємо намір мандрувати найпопулярнішим туристським маршрутом Туреччини — Лікійською стежкою, також прогулятися вулицями міст, для яких час зупинився кілька століть тому.
В Анталію — через Анкару
Щоб заощадити, за півроку були куплені авіаквитки до Анкари (це значно дешевше, ніж безпосередньо до Анталії), ночівлі ми запланували в наметі, значну частину продуктів купили в Києві. Вибраний час подорожі мав як свої переваги (відсутність виснажливої спеки, а також потоків туристів), так і недоліки (короткий день). При плануванні маршруту виявилось, що конкретної інформації для самостійної подорожі по місцях, де ще ніхто з групи не був, обмаль. Тож звернулися у турецьке посольство, де нас доброзичливо зустріли і допомогли літературою та порадами працівники відділу з питань культури та інформації.
І от через дві години після вильоту з «Борисполя» літак приземлився в аеропорту «Єсенбога» турецької столиці. Короткий паспортний контроль, отримання рюкзаків, і теплої осінньої ночі наша група у складі Юрія Бурчака, Володимира Грипася, Олега Фесенка (Київ) і Максима Лазаренка (Рівне) ступила на турецьку землю. На черзі — 8-годинний переїзд автобусом з Анкари до Анталії, поблизу якої починається Лікійська стежка.
Автобусне сполучення в Туреччині налагоджене добре. Дороги якісні, автобуси ходять часто. В автобусах дальнього слідування пасажирам пропонують воду, соки чи напої — чай, каву; навпроти кожного сидіння — монітор, на якому за бажання можна дивитися телепрограми або фільми чи слухати музику. Місцеві маршрути обслуговують «маршрутки» (по-турецьки «долмуш»). Проїзд у них оплачується на місці готівкою.
Приморська Анталія — найпопулярніше серед відпочивальників і туристів місто Туреччини. Гості Анталії на вокзалі, як правило, отримують чи то від його працівників, чи від випадкових людей інформацію щодо місця пересадки на інший транспорт і про час його відправлення. З такою готовністю допомогти приїжджим ми часто зустрічалися під час подорожі. Хоч віддалік від курортних та туристичних центрів спілкуванню нерідко перешкоджав мовний бар’єр.
Тож уже через 10 хвилин ми сідали в долмуш iз написом «Кемер», що їде до цього курортного міста через початкову точку нашого маршруту по Лікійській стежці. Уздовж дороги праворуч — високі скелясті гори Тавра, ліворуч — Середземне море. А через годину водій на наше прохання зупинився біля повороту до каньйону Гьойнюк. Тихого по-літньому теплого вечора, одягнувши рюкзаки, ми пішли в напрямку гір. У касі перед входом до каньйону отримали інформацію щодо правил його відвідання і набрали питної води. На ночівлю розташувалися, повернувшись кілька сотень метрів назад. Тут є зручні місця для наметів і кілька кострищ. Неподалік вже стояли намети туристів із Запоріжжя.
День перший походу
У планах — проходження каньйону Гьойнюк. Ця природна пам’ятка, тепер зі статусом ЮНЕСКО, являє собою ущелину з прямовисними стінами висотою подекуди до 350 м, що простягнулася від приморської низини приблизно на 10 км. Її можна умовно розділити на три частини: більш широку нижню, якою прокладена дорога; найбільш ефектну, часом щілиноподібну середню, якою можна пересуватися лише вбрід чи вплав; і доступнішу верхню, що впирається у вододіл. Відвідання середньої частини дозволено тільки з інструктором і в гідрокостюмах, касках, рятівних жилетах, які беруться напрокат перед входом до неї.
Після огляду нижньої частини каньйону піднялися на Лікійську стежку, яка обходить правим бортом непрохідну середню його частину. Обігнувши бічну балку і піднявшись на короткий відріг, спустилися у завалене брилами дно верхньої частини каньйону. Потім піднялися на лівий його борт і підійшли до кемпінгу — невеликої садиби, де можна безплатно поставити намет, набрати води. Також можна купити продукти, напої. Біля будиночка вже стояло кілька наметів чималої групи туристів з Києва.
День другий — намет у горіховому саду
Підйом о шостій ранку. Цього дня на шляху до домінуючої на маршруті гори, яку давні греки називали Олімп, а турки назвали Тахтали, маємо пройти через села Гьойнюк-Яйла, Гедельме і Яйлакуздере. Якщо напередодні загальний напрямок руху збiгався з напрямком каньйону і проблем з орієнтуванням не виникало, то відтепер на роздоріжжях за відсутності маркера визначатися стало складніше. В цілому ж стежка веде на південь, що ми також враховували в неоднозначних для орієнтування місцях.
Після кількох підйомів та спусків після обіду вийшли на сідловину, звідки відкрився вид на широку долину з селищем Гедельме. За н
им вдалині височить гора Тахтали. Протягом трьох наступних днів ми будемо бачити цю гору з різних ракурсів і побуваємо на ній. А поки що спустилися в Гедельме, де оглянули мечеть, руїни візантійської фортеці і три велетенські платани. Тому, що росте біля фортеці, — понад 2000 років.
Далі наш шлях проліг путівцем до села Яйлакуздере. На гори вже опустилися сутінки, але придатного місця для намету і води поруч не було. І вже у темряві ввійшли в Яйлакуздере. В центрі села звернули на якусь стежку, піднялися трохи схилом і поставили намет, як вранці виявилося, в чиємусь горіховому саду.
День третій — дорога повела не туди
Підйом в 6.20. Ясно, прохолодно, світає. На нас чекає підйом Лікійською стежкою, що огинає масив Тахтали із заходу, на найвищу точку маршруту. За селом перейшли по мосту через річку і серпантином дороги почали підніматися в напрямку Тахтали. Біля чималого джерела зупинилися, щоб приготувати сніданок і зробити розвідку, тому що, незважаючи на маркери, дорога повела не туди.
Коли закінчували сніданок, підійшли наші колеги з Києва. Шлях, яким йшли вони, користуючись GPS, робить невелику петлю, але мальовничіший. Керівники групи — Анатолій Таран та Ігор Панченко — показали нам найкращий варіант підйому на Тахтали. Стежка круто повела хвойним лісом край обриву і вивела на відкриту місцевість iз будівництвом.
Попереду — стрімкі схили Олімпу. Піднімаються не по прямій, як здавалося спочатку. Стежка, знову зробивши петлю, пролягла значно цікавішими місцями. Навколо вражаючі пейзажі — просто з білих скель та кам’яних схилів ростуть могутні кедри і кипариси. Деякі з них, можливо, є ровесниками античної доби. А позаду відкриваються широкі панорами гір Тавра.
І ось перед нами обширна поляна з будиночком, де розташовано базовий табір при сходженні на Тахтали. Безлюдно, адже пік туристського сезону вже позаду. Тут набрали води на вечерю та сніданок і дорогою, а потім стежкою піднялися до затишної, оточеної віковими кедрами галявини, де зупинилися на ночівлю. Висота близько 1900 м, а навколо цвіли крокуси.
Природа Туреччини вражає.
День четвертий: грузинський коньяк «за Україну!»
Підйом на світанку. Ясно, вітерець, досить холодно. Сховавши рюкзаки на лісистому пагорбі, почали підйом на Тахтали. На вже безлісому схилі ростуть дуже колючі рослини, що нагадують подушки, на які так і хочеться сісти перепочити.
Через півгодини крутизна значно зменшилася; праворуч відкрився вид на бухту Чіралі і прилеглі до неї невисокі гори. Позаду, вдалині губиться в серпанку високий безлісий хребет Бей. А попереду, на шляху до вершини — жовто-білий пагорбкуватий ландшафт.
На гору піднялися о десятій годині. Тут людно. Відпочивальників, значною мірою російськомовних, доставляє сюди з Кемера канатна дорога. На маршруті ми інколи відверто спілкувалися з росіянами. В одних зустріли ознаки розуміння причин російсько-української війни, а з боку інших — намагання згладити гострі кути чи ухиляння від розмови.
На триповерховій будівлі напис: «Тахтали 2365 м». Фотографуємося з українським прапором. До нас приєдналися Віталій та Елла Кучеревські з Херсона. В наших нових знайомих виявилося трохи грузинського коньяку, який випили за Україну на одній iз найпопулярніших вершин Туреччини. Сповна помилуватися широкими панорамами гір і моря завадила димка. Хоч взагалі з погодою пощастило, іноді з вершини можна бачити тільки туман.
Після обіду вже з рюкзаками пройшли ще одну галявину, на якій зупинилися білоруси, і почали затяжний спуск крутою і широкою, порослою старим лісом балкою до сіл Бейчік і Улупінар. У Бейчіку пройшли повз мечеть, розташовані біля старих чинар ресторан, магазин і хостел. Заночували за селом на покинутій дорозі, яку знайшли, почувши тихий шум води. Дещо вище від мосту витікав зі скелі чималий струмок і впадав нижче в трубу. Отже, мали бівуак з усіма зручностями. Посуд мили осторонь від струмка, тому що його воду могли використовувати для пиття.
День п’ятий: оплата на виході
В останній день походу по Лікійскій стежці спроби надолужити втрачений перед походом час не дали результату. Більша того, короткий світловий день спричинив подальше відставання від графіку руху.
З цієї причини довелося відмовитися від завершальної частини маршруту через залишки давньогрецького міста Олімпус і бухту Адрасан до мису Геладонія. Адже в тиждень, що залишався до відльоту в Київ, треба вмістити огляд кількох античних міст на схід від Анталії, мандрівку по Кападокії і підйом на згаслий вулкан Ерджіяс…
Ранок по-літньому теплий. Адже цей бівуак майже на півтора кілометра нижче, ніж попередній. Від моря нас відділяє лише невисокий хребет, на південному схилі якого розташований природний феномен — вогні Химери. Стежка, а потім і дорога, привели в село Улупінар. В його садах червоніють дозрілі гранати. Перетнувши трасу, зупинилися на привал iз видом на гостроверху вершину Тахтали, перекусили кавуном, який ріс на узбіччі, і купленими в Улупінарі гранатами. Потім спустилися в зону відпочинку з численними рибними ресторанами.
За селом стежкою почали затяжний підйом на хребет. Перед його гребенем на поляні є місця для наметів. Через 5 хвилин стежка вивели на сідловину. Попереду — море; позаду серед гір виділяється Олімп. А поруч — вогні Химери.
Тут, напевно, не одну тисячу років з-під землі виходить газ метан у суміші з іншими сполуками, які на повітрі самозапалюються. Язики полум’я невисокі — 10-20 см, але вогонь, що виривається з-під землі, виглядає досить ефектно. Ґрунт навколо вогнів і на кілька сотень метрів нижче випалений, без будь-якої рослинності.
Протягом 20 хвилин спуску пройшли ще повз три місця з вогнями. Далі крутизна значно зменшилася і стежка вивела до кафе та... каси. Виявилося, що прохід платний, тобто тих, хто спускається зверху, ставлять перед фактом. Зрозуміло, зверху ставити касу нелогічно. Але інформацію, що плата здійснюється на виході, можна подати. Тоді ніяких питань не виникало б.
Звідси за півгодини вийшли до селища Чіралі і невдовзі купалися в Середземному морі. Вода тепла. Але, зважаючи на осінь і віддаленість від Анталії, людей мало. На узбережжі встановлювати намети заборонено.
Тож зупинилися на ніч в розташованому недалеко від моря кемпінгу, де цієї пори року проблем iз місцями не було. Увечері в кемпінг прийшли наші знайомі з перших днів походу — група з Києва. Свій похід вони також закінчували в Чіралі.
Попереду в нас iще занурення у дивовижний світ вулканічних ландшафтів Кападокії з підйомом на згаслий вулкан Ерджіяс...
Далі буде.
