Навесні вийшла нова книжка Юрія Винничука «Нічний репортер» (Х.: Фоліо). Кожна новинка цього автора – окупація чергового тематичного кластера (звісно, за виключенням «продовжень», які він полюбляє).
Так у Винничука завжди: погрався — a la Стівен Кінг — з інакшими тлумаченнями відомих літературних сюжетів у «Спалаху»; відслонив запону довкола радянського номенклатурного сексу в «Дівах ночі»; віддав данину антиутопії у «Ласкаво просимо в Щуроград»; пірнув у темні глибини підсвідомих бажань у «Мальві Ланді» – й тощо, тощо. І в усіх тих експериментах був першим у новому українському письменстві.
Аж ось ретро-детектив «Нічний репортер» — певний клон «Цензора снів» (2016), чи не кращого Винничукового твору з огляду на літературну вправність. Навіщо йому цей ризик — адже двічі влучити у «десятку» тої самої мішені зазвичай не випадає?
Головна інтрига книжки — у півторасторінковій передмові, де одразу ошелешено читача: повість, мовляв, написано ще 1980-го.
Перша реакція цілком за Чеховим: не може бути, бо не може бути ніколи! Упродовж 2000-х Винничук видав у львівській «Піраміді» все раніше написане, до найменших клаптів. Як цілком викінчений твір міг бути невитребуваний видавцями, коли вони весь час пресують автора: давай-давай! Неопублікований рукопис у шухляді модного літерата — для ринку толерувати такий каприз самовбивчо.
Далі починаєш порівнювати з «Дівами ночі», котрі, як вичитуємо з тої ж передмови, написані перед «Нічним репортером». Так, автор той самий, але якість текстів геть різна — видно, що між ними пролягла ціла успішна літературна кар’єра. Звісно, у пана Юрія напоготові відповідь: «Допрацював, збагативши реаліями, про які не мав поняття в тамту совєтську епоху».
Й отут він, як-то кажуть, проколовся. Повість «Нічний репортер» — розплутування вигадливих фінансових схем; спочатку збагачення, а тоді й усунення конкурентів. Так, розведення лохів – вічна тема: від циганських ворожок до базарних наперсточників. Але «в тамту совєтську епоху» ніхто «не мав поняття», що ті технології стануть домінантними у постсовєтські часи й масово залучать до своїх симпатиків-учасників персон із вищої ліги державного менеджменту. А «Нічний репортер» написаний саме під таким, сьогоднішнім ракурсом. Тож, коли вилучити із сюжету повісті антикорупційне розслідування — не лишиться нічого. Отже, містифікація?
Точніше, чергова містифікація, оскільки пан Винничук неоднораз публічно зізнавався у цьому своєму таланті й навіть у регулярному тренуванні-плеканні його. Ось наприклад: «Перші мої містифікації можна пояснити бажанням побачити надрукованими свої твори. Тому я публікував їх під виглядом перекладів. «Житіє гаремноє» я сотворив на замовлення Олександра Кривенка… Зізнаюсь, я люблю написати щось у стилі якогось давнього письменника» (ЛітАкцент. Сучасна література в колі твого читання. Випуск 1(3). – К.: Темпора, 2009). А посеред «Нічного репортера» головний персонаж (котрий у цього автора завжди, у кожному тексті – трохи Винничук) ні сіло ні впало кидає: «Брехати я вмію». Ну от хто його за язика смикав?
Коли пан Юрій каже про «стиль якогось давнього письменника», то треба розуміти, що йдеться про всіх авторів взагалі – за виключенням земляків-сучасників. Звісно, наприкінці 1970-х Юрій Винничук цілком міг написати про широкозакроєні грошові махінації. Більше за те: вже у «Дівах ночі» цей мотив наявний. Але, гадаю, то було би щось на зразок кримінальної комедії — як ото у фільмі Джорджа Роя Гілла з Полом Ньюменом та Робертом Редфордом «Афера» (1973), котрий дістав аж сім «Оскарів». Або в інтерпретації того ж таки сюжету Юліушем Махульським у «Ва-банку» (1981). Формат Винничукової творчості адекватний цим зразкам. До речі, обидва кіна знято у ретро-стилістиці. А це також стихія львів’янина – дія «Нічного репортера» розгортається у Львові 1938 року.
Теоретично, міг бути й інший варіант. Тема політичної корупції утвердилася в західному мистецтві саме на початку 1970-х: «Хрещений батько» Маріо П’юзо (1969) та екранізація цього роману Френсісом Фордом Копполой (1972); 1973 роком датовано два резонансні тоді фільми Даміано Даміані «Слідство завершено, забудьте» та «Зізнання комісара поліції прокуророві республіки», а 1984-го на італійські екрани виходить його ж славетний телесеріал «Спрут». Та зважмо: саме поняття «корупція» для тодішнього совєтського громадянина було суцільною екзотикою, чимось подібним до міжплемінних воєн в Афріці — хто б із тодішніх українських письменників узявся за таку геть «неходову» тему? До всього, похмура романтика згаданих творів ніколи не відлунювала у Винничукових текстах, депресивна стилістика — поза його ментальністю.
Корупція-тема у «Нічному репортері» є не так міксом, умовно кажучи, «Ва-банку» і «Хрещеного батька», а радше накладанням оптимістичного гумору «Афери» на журналістське розслідування в його нинішньому розумінні. До речі, коли репортер-розслідувач з Винничукової повісті подумки ставить собі завдання зупинити одного з кандидатів на виборах мера — «повинен зробити все, аби він не став президентом міста», — маємо ще одну вказівку на цілком сучасне походження тексту. Бо тридцять років тому, коли це «нібито» писалося, – поняття виборів як інструмента суспільної дії на наших теренах просто не існувало. А відтак, і не було бодай як-небудь актуальним для олітературення.
Але що за мотив-спонука такої конспірологічної гри нашого пана містифікатора? Схоже, якоїсь миті Ю.Винничук відчув, що з його рук вислизає пальма першості «батька» українського ретро-детективу. Й ніби «переходить» до А.Кокотюхи, котрий у 2015—2016 роках випустив п’ять книжок львівської серії, а нині заанонсував п’ятикнижжя ретро-серії київської, де вже з’явився перший випуск — «Вигнанець і чорна вдова» (Х.: Віват, 2019). А біля витоків ідеї стояв… Винничук.
Історія така. На припочатку 2010-х вийшли переклади українською серії ретро-детективів знаного польського літерата Марека Краєвського, засновані на старольвівських реаліях. Автор приїхав на Форум видавців віп-гостем, водив екскурсії містом за сюжетними адресами своїх романів. Це не проминуло уваги мера Андрія Садового, і на званому обіді з письменниками він прямо запитав присутніх: а коли ж щось подібне напишуть українські автори? Тоді вибір зупинився на двох зіркових іменах: Юрія Винничука та Андрія Куркова.
2012-го вийшли їхні книжки: «Танго смерті» і «Львівська гастроль Джиммі Гендрікса». Добрі книжки, проте очікуваного синергетичного ефекту не сталося – надто різні це автори, аби злитися у «співавторстві». Але львівська мерія не здалася, й було задіяно план Б — пропозицію Андрія Кокотюхи «просто адаптувати стиль Краєвського». Літературним консультантом призначено Юрія Винничука. В якому обсязі й на яких умовах здійснювався консалтинг, не знаю. Але, як на мене, той ретро-проєкт Кокотюхи — найкраще з написаного ним «для дорослих».
Під таким ракурсом дивне датування Винничуком «Нічного репортера» виглядає на емоційний зрив: агов, це я — «засновник» сучасного вітчизняного літературного ретро! Та ж ніхто й не сумнівається, принаймні притомні читачі. Ретро-ностальгія відчутна вже у «Дівах ночі» — замилування міжвоєнними спогадами пані Аліни. Далі — згадуване «Танго смерті», справедливо відзначене критиками і преміями як подія не лише того року. А роман «Цензор снів» (2016) можна вважати за вершину сучасного українського ретро-письма, до якої поки що ніхто і близько не підійшов. За винятком хіба що роману Василя Кожелянка «Срібний павук» (2004) — але то був лише епізод, хоч як яскравий, у цілому літпроцесі.
У Винничуковому понятті «ретро-детектив» — логічний наголос на першому складнику: відверто любиться в тому міжвоєнному часі. Детектив — лише привід освідчитися в коханні. Внаслідок виникає ностальгійний «міський епос», за висловом Ярослава Поліщука (Реактивність літератури. — К.: Академвидав, 2016). Хоч як дивно, а цей проникливий критик раптом припускається дивної інтерпретації: «Описуючи давній Львів, Ю.Винничук не знаходить для нього якихось особливих барв. А ті характеристики, які він дає, надто нагадують образи вже добре відомих старих міст (Париж В.Гюґо чи Прага Ф.Кафки)». Персонаж «Нічного репортера», якби прочитав таке, відреагував би однозначно: «Ну, не курва маць засрана?». Винничука — яко містифікатора — можна запідозрити у будь-чому, але не в емоційному фальшу. «Його» Львів — щира пристрасть. Він користає для освідчення словами Гюґо та Кафки? А може, він просто наближається до них — лише в цьому аспекті, звісно, — і його варто поставити в той самий ряд: «Львів Ю.Винничука»? От замисліться бодай над такою антитуристичною, здавалося б, фразою: «Нема такого міста, де б не існували нікому не відомі вулиці» («Цензор снів») — так, звідси є вихід і на «Собор Паризької Богоматері», і на «Процес». Але це все одно буде Винничук.
Інтрига передмови до «Нічного репортера» перебила інтригу самої повісті. Чи варто її після усього оповіданого читати? Варто. Масовому читачеві — бо це справжнє ретро і добрий детектив. Критикам — на потвердження висловленої ще 2002-го у поважному аналітичному часописі «Дзеркало тижня» думки: «Це єдиний український письменник, який може написати про все… В усьому — тиха пристрасть і нестримна любов».
Що ж до «змагання» з Кокотюхою, то це літературні потуги різного калібру: артилерія й автомат Калашнікова. Але ж, як значить один з Винничукових персонажів, в історії літератури всі «морди мають бути на ґлянц!» («Цензор снів»).
