«Він загинув через війну!»: фільм «Додому» як притча про віру і любов

В український прокат 7 листопада вийшла створена за державної підтримки драма «Додому» 26-річного кримчанина Нарімана Алієва.

 

 

Це кіно — серед 93 фільмів із 65 країн, що претендують на номінацію премії Голлівудської асоціації іноземної преси «Золотий глобус» у категорії «Найкращий іншомовний фільм» (у списку, зокрема, і нові роботи метрів світового кіно Франсуа Озона, Педро Альмодовара, Пон Джун Хо, братів Дарденн).

 

 

А світова прем’єра картини «Додому» (кримськотатарською Evge, англійською Homeward) відбулася 22 травня цього року у другій за значенням після основного конкурсу програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю.

 

Відтоді картину вже було показано у 13 країнах світу, права на фільм придбали кінокомпанії з Франції, Великої Британії, країн Бенілюксу, Греції, Туреччини та Китаю.

 

У липні на 10-му Одеському міжнародному кінофестивалі фільм здобув Гран-прі «Золотий Дюк», також отримав нагороди Бухарестського та Босфорського.

 

Три попередні короткометражні фільма молодого режисера «Повернутись зі світанком», «Тебе кохаю» та «Без тебе» є частинами трилогії «Кримські історії». «Додому» — повнометражний дебют молодого українського режисера кримськотатарського походження Нарімана Алієва — як притча про взаєморозуміння поколінь і любов до своєї землі, обрамленням якої є анексія Росією Криму і війна на Донбасі. 

 

Головний герой фільму — кримський татарин середніх років Мустафа, який на початку приїздить у місто континентальної України, де молодший син і молода жінка старшого у розпачі: убито дорогу всім трьом людину.

 

«Назім нас не познайомив — якось неправильно». А радіохвилі доносять у квартиру інформацію про переповнені тілами загиблих на Донбасі морги у Запоріжжі і Києві. Для дуже стриманого Мустафи (Ахтем Сеітаблаєв), який вирішив похоронити сина у Криму, важливим у ці хвилини є Коран убитого. «Он через тебя погиб», — кидає Олесі у гніві Мустафа, дорікнувши, що Назім «залишив свою сім’ю. «Він загинув через війну!» — каже жінка.

 

А потім починаються непростий шлях до взаєморозуміння молодшого сина і батька, що перетворюється на художню притчу про родове коріння, силу любові і віру. І все це — як оголені нерви. Бо анексія й війна десь навіть наближають прощення між найріднішими, але не рятують від смерті. 

 

Саме для глядачів України додатковий ефект справляє тримовність цього кіно: українська, російська і кримськотатарська. Бо усі герої фільму у певних ситуаціях просто приречені порозумітися: батько із сином, брат чоловіка — із невісткою.

 

Правда життя про спритників, які можуть обікрасти, не завжди доречно прискіпливих українських поліцейських і військових поєднана із символізмом вогню (нехай і з запальнички), який допомагає і рятує, та сходу сонця, який завжди є початком нового і надією на краще. Одна із центрових у фільмі — кримськотатарська молитва (як і в фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Чужа молитва»).

 

Молодший Азім повторює її за батьком, коли вчиться прийомів захищатися, а потім цими ж словами намагається вселити у Мустафу жагу до життя. Хоча творці фільму «Додому» — не фанати однієї віри. Коли у кадрах з’являється човен із лежачими батьком, молодшим і старшим синами, — виникають асоціації з триєдиним Богом: Отцем, Сином і Святим духом.

 

«Це мій особистий тихий маніфест проти того, що відбувається у цей важкий час із моїм народом, — каже про «Додому» Наріман Алієв. — У фільмі через історію однієї родини я намагався показати всю трагедію кримськотатарського народу та розказати про реалії сьогодення, у яких ми опинилися. Для мене важливо, щоб тема Криму і кримських татар звучала як в Україні, так і за її межами». 

 

Святослав Вакарчук:

 

— Фільм «Додому» Нарімана Алієва нагадує мені козацьку думу. Довга дорога на одному подиху. Дуже чесний фільм. Ну і Ахтем Сеітаблаєв — до мурашок. Обов’язково сходіть.

 

Олег Сенцов:

 

— Жоден кримчанин, який переїхав на материк, не може лишатися байдужим до цього фільму. Кіно, яке болить. Про те, що болить, у кого і як. З художньої сторони можна, звичайно, повишуковувати якісь недоробки, а точніше перегини, але не буду цим займатися. Цим фільмом Україна може пишатися, і відбір у другий конкурс Канна — тому очевидне підтвердження. Формою робота Алієва трохи нагадала деб’ют Звягінцева «Повернення», утім смисли у них усе ж різні й наша проблема нам ближча. Подяка всім причетним до створення цього кіно про Крим. .