Хоронили брата: історія життя свідка Голодомору і ветерані Другої світової війни Андрія Ткаченка

05.11.2019

Народився Ткаченко Андрій Кузьмич 25 лютого 1925 року в багатодітній родині.
 
 
У нього вже були два брати і дві сестрички: Варя, Ваня, Вася і Ганнуся.
 
 
Росли, тішилися один одним на радість татові й мамі. Але в Москві за те, що українці чинили опір колективізації, їм уже винесли смертний вирок голодом.
 
 
Із господарств вигребли все їстівне, що тільки можна було вигребти. Потім прийшли спецпредставники, яких у селі одні називали галіфешниками, інші — комсомольським активом.
 
І заходилися вони нишпорити по хатах і забирати в селян зерно. Люди розуміли, що це смерть і їм, і дітям їхнім. Жінки волали на весь світ, проклинали душогубів. Хто не віддавав свого збіжжя, тих або били, або відправляли «у місця не дуже віддалені», звідки вони вже не поверталися.
 
Настали дні Голодомору. Діточки просили хлібчика, плакали, мучилися від болю в животику, потім, опухлі, замовкали, згасали, мов свічки. Матері сивіли, божеволіли від безпорадності допомогти дітям, від того нестерпного плачу. Якщо хтось доставав десь якусь жменьку зерна чи мерзлу картоплину, то перетирали її з опилками, а на весні — з листям і пекли млинці.
 
Все село мучилося у конвульсіях тривалої голодної смерті. 252 душі пішли з життя. Андрійко бачив, як померлих братів і сестричок нікому було відвезти на цвинтар. Тому ті, хто ще міг стояти на ногах, клали їх у льох, накривали якоюсь одежиною і засипали землею.
 
Андрійко, найменший, ще був живим, але чомусь уже не боявся смерті. Просто чекав, коли закінчаться його муки від болю і він ляже в льоху поруч зі старшими братиками і сестричками.
 
Одного ранку він проснувся від болю в животі, поруч нього, як завше, лежала опухла, але вже бездиханна мати. Він переступив через неї, зліз із печі, побачив батька, який лежав на підлозі на соломі і стогнав, у голові запаморочилось, і він пішов з дому — і сам не знав, куди. На щастя, його односельці не з’їли. Хоча випадків таких було чимало. Хтось із партійно-комсомольських активістів поділився похльобкою, врятував дитині життя. 
 
Батькові теж врятувала життя дружина комуніста Одарка Харченко (по-вуличному — Стесілька). Вона знала Кузьму як великого трудівника. Чула від нього розповідь, як він, солдат-кулеметник Першої світової війни, в зимових окопах на кордоні з Румунією захоплено читав прокламації більшовиків про те, що вони роздадуть селянам землю, і просив Господа Бога зберегти йому життя, допоки побачить свою земельку, а потім і померти можна.
 
«Дочекався» земельки. Працюючи на фермі, Одарка на свій страх і ризик крала відвійки і тихцем підтримувала життя в уже лежачому тілі Кузьми.
 
Після цього землетрусу Кузьма потихеньку набирався сил. Втративши стільки людей, влада теж подобрішала, бо треба було комусь працювати на неї. У селі почало оживати життя. Кузьма добре був знайомим з Явдохою Стеценко-Сивак, у якої від голоду помер чоловік, а на руках залишилося п’ятеро дітей. Вони вирішили поєднати свої долі. Незабаром родина Зведенюків поповнилася моїм братом Петрусем, а через п’ять років і мною.
 
Проте, не довго вони раділи мирному життю. Розпочалася війна. Старші діти порозбігалися хто куди. Найстаршого Ілька німці зразу ж забрали до Німеччини в остарбайтери.
 
Потім побачили, що й Андрія вже можна забрати. І забрали, відвезли до Києва, разом з іншими хлопцями і дівчатами завантажили в товарняки і чекали команди на відправку.
 
В цей час Андрій побачив, що німецькі охоронці стоять на пероні, щось жваво обговорюють і регочуть на весь вокзал. Андрій пропонує товаришеві тихенько залізти під вагон і втекти. Але всі знали, що за це розстріл на місці.
 
Товариш відмовився. Андрійко наважився і таки втік. Ночами пішки йшов 130 кілометрів до рідної Шендерівки. Зустрічних у полі селян питався дороги і йшов подалі від доріг і населених пунктів.
 
У Шендерівці теж сидів у кущах, допоки стемніє, щоб ніхто з односельців не побачив. Вночі прийшов до хати. Його нагодували, дали ще одежі і відправили на горище, де було чимало соломи.
 
Там він і пересидів аж до звільнення села 27 лютого 1944 р. Найтривожніше було під час Корсунь-Шевченківського оточення і битви. Бо в ці дні було повне село і повна хата злющих, замерзлих і завошивлених німчурак.
 
Вони розуміли, що їм кінець, тому були особливо безжальними, усе трощили, палили, вбивали, забирали харчі. Якби вони виявили Андрія на горищі, то не лише йому, а й батькам був би кінець. Окрім цього, хата з солом’яною покрівлею стояла на найвищому крутосхилі й легко обстрілювалася обома сторонами.
 
Після звільнення села Андрія зразу ж забрали на фронт. Тиждень навчання — і на передову. На фронті найважче далися бої за звільнення Польщі. На тому фронті, десь за межами Польщі, й застала його Перемога. Але з армії звільнили лише через сім років. Бо багато підлітків полягло під час війни і ніким було поповнювати армійські лави. Чекали, коли підростуть школярики. Цікаво, що той хлопець, який відмовився з ним тікати, так і не повернувся з Німеччини додому. Яка його доля — ніхто не знає.
 
Після служби в армії Андрій повернувся додому, прочув, що в Богачівці-Ватутіні Черкаської області розпочато видобуток вугілля і поїхав працювати на шахту. Де й зустрів свою дружиноньку Ганю, прижили й виховали двох синів-соколів, щирих патріотів України.
 
Тому недаремно, коли ми ховали брата, то здавалося, що з ним хоронимо й ту диявольську людожерну епоху російського більшовизму й німецького фашизму, жертвою якої він став, яка покалічила не лише його долю, а й долю багатьох мільйонів його співвітчизників.
 
Жаль, що свідок і жертва Голодомору, ветеран Другої світової війни пішов із життя глибоко стривожений відродженням російського великодержавного шовінізму, який демонструє світові загарбницькі душогубні риси більшовицької і фашистської систем. 
 
Жаль, що чинна влада теж зробила вигляд, ніби вона не помітила, що пішов із життя свідок і жертва Голодомору, бо­йовий, а не штабний ветеран війни, рядовий «Ваня», який не ховався від куль і снарядів, а звільняв Землю від коричневої чуми, яких уже так мало залишилося. Ніхто від місцевого керівництва не прийшов на похорон ветерана, не висловив співчуття родині. Схоже, що ніхто з рідних їх і не чекав.
 
Загальнолюдське й патріотичне тупоуміє «зелених» органів місцевої влади — тривожний, дуже тривожний симптом…