Він прожив лише 27 літ. За спогадами сучасників, був короткозорим, невисокого зросту, темне волосся зачісував наверх, одягався елегантно, по моді.
Після його смерті та входження Західної України до складу УРСР поета-містика заборонили. Інтерес до його творчості виник лише у 1960-х роках в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Нині поезії Богдана-Ігоря Антонича вивчають українські школярі. Його вірші перекладені багатьма мовами.
Дійсність крізь романтичний флер
Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року у селі Новиця, Горлицького повіту, що на Лемківщині, у родині сільського священника. Любов до віршів прищепила Богданові вихователька, яка знала безліч казок, пісень, читала поезії. «Проти розуму вірю, — писав поет, — що місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви... Вірю в землю батьківську і в її поезію».
Навчався у польській гімназії в містечку Сяноку, де дві години на тиждень вивчали українську мову. Ще гімназистом Антонич перечитав усіх лауреатів Нобелівської премії у польському перекладі, багато творів української та польської класики, зібрав власну бібліотеку. Мрійливий хлопець, закоханий у світ і поезію, сприймав дійсність крізь романтичний флер.
У 1928 році Богдан-Ігор Антонич став студентом Львівського університету. Вивчає славістику під опікою професора Гертнера, стає його улюбленим учнем. Мав їхати за державний кошт у Болгарію для поглибленого вивченого слов’янськх мов, але, як часто буває, поїхав хтось інший...Та й тогочасна політична ситуація була доволі несприятливою для вивчення української мови.
Адже і Львівський університет був на той час польським навчальним закладом. Після поразки ЗУНР польська окупаційна влада жорстко переслідувала усе українське. Зокрема, було розгромлено український підпільний університет, який діяв кілька років на початку 20-х років. Тож не дивно, що в час навчання Антонича в університеті не було відділення україністики.
Проте студенти, які навчалися на факультеті слов’янської філології, створили поза університетом гурток україністів, де читали реферати, обговорювали не лише новинки художньої літератури, а й свої власні твори. У спогадах сучасників Антонич залишився як скромний, замріяний, малоговіркий поет. Він так опанував українську літературну мову, що оточуючі із здивуванням запитували його: «Як, ви — лемко?!» Приймали, швидше, за наддніпрянця.
У травні 1934 року одержав диплом магістра філософії. На відміну від багатьох випускників, які мали змогу зайнятися подальшою науковою роботою та обійняти державні посади, у Антонича такої змоги не було. Його справжнім покликанням була література, на хліб він заробляв пером. Друкувався у газетах і журналах, писав статті про літературу та мистецтво, деякий час редагував молодіжний журнал «Дажбог».
А ще випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі» Богдана-Ігоря Антонича. Він також склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати композитор Антін Рудницький.
Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, сам мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, а особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.
Гімн природі і шанування Шевченка
Вже у першій поетичній збірці «Привітання життя» (1931) поет заявив про себе як про активну творчу особистість. Ширше визнання принесла йому збірка «Три перстені» (1934), у якій світ фольклорних уявлень і символів стає джерелом натхнення поета.
Критики відзначають, що у «Трьох перстенях» світ поета існує ніби у двох вимірах, кожний має певну самостійність, але водночас вони взаємопов’язані. Світобачення Антонича нерозривно пов’язане з природою, яка наснажує і надихає його на творчі пошуки. Поступово у концепції світу поета відбуваються певні зміни: від лемківського язичництва він намагається осягнути прапервісність природи.
У поетичних збірках «Книги Лева» і «Зелене євангеліє» прочитується спроба охопити весь цикл космічної світобудови від початку «прапервісного мороку природи» до загибелі, апокаліпсису. Ліричне «я» поета цілком розчиняється, «зростається» зі світом рослин, тварин, зірок: «Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі, і усміх наш — метелик ніжний і крилатий...»
Зрозуміло, що з позицій літератури соціалістичного реалізму, яка заперечувала божественне начало, «Зелене євангеліє» Антонича сприймалося як щось вороже і не прийнятне. Нині ж, коли ідея взаємодії природи і суспільства, енергії людського розуму і етики набувають все більшого поширення, зовсім по-іншому сприймається ця поезія. Адже вона проголошує єдність людини з природо, з біосом, вписує людину у вічний колообіг (перстень) усього живого, утверджує «розумне в природі», а в людині — «природне» як одну з умов їхнього обопільного виживання.
Тема людини й одухотвореної природи лишалася центральною у творчості Богдана-Ігоря Антонича. Деякі його поезії не сприймалися сучасниками, викликали критику.
«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!»
Образ поета-хруща на шевченківській вишні, який сьогодні став візитною карткою Антонича, свого часу викликав чимало запитань. Аби покласти край обвинуваченням, поет сам дав відповідь на докори критиків: «Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом...»
Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ, висловлює зв’язок із традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У ній поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче сягав корінням ще шевченківських часів.
Перший пам’ятник Богдану-Ігорю Антоничу відкрили
у 2016 році у Львові.
Фото з сайта galinfo.com.ua.
Аби глибше зрозуміти його поезію, треба зазначити, що для нього Шевченко — національна гордість, святе ім’я. Антонич у славному попереднику бачить втілення народного гніву і надії, Шевченко для нього — «вогонь, людина, буря, а печать його слів «пропекла до дна нам душі».
Світ поезії Богдана-Ігоря Антонича різнобарвний і повнозвучний, особливо в його пейзажах. У вірші «Концерт» не звичайне дійство, читачі ніби потрапляють у концертну залу природи.
Твір побудований за принципом розгортання жанру симфонії, де в увертюрі «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», далі «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине». А згодом у гру вступають усе нові й нові «інструменти», які, переплітаючись, досягають під кінець справжнього апогею:
«Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
Коли в таріль землі тарелем сонця гримне».
Критики небезпідставно стверджували, що Богдан-Ігор Антонич розвивав сольні партії тополиних арф і флейтових мелодій, започаткованих раннім Павлом Тичиною, що проспівав «зелений гімн природі».
За двадцять сотиків купити можна щастя?
Остання збірка Антонича «Ротації» — книга про місто. Щодо тематики, її можна вважати продовженням «Привітання життя». А щодо розвитку філософських мотивів — «Книги Лева». У цій збірці виразно прозвучали соціальні мотиви поезії Антонича. Потворам рукотворного міста автор пророкує загибель. Осуд поета в сучасному місті викликав, передусім, дух гендлярства й продажності.
Усю збірку пронизує образ грошей, який переростає у суцільну розгорнуту метафору. Всесилля купівлі-продажу веде до розтління душ, морального переродження особистості, до втрати людської подоби. «За двадцять сотиків купити можна щастя», — така солодка омана чатує на кожному кроці. І чого вартує людська доля, яка «в дзьобику кривім папуги колишеться шматком дешевого паперу»?
На відміну від попередніх поезій, де все було насичено гармонією і любов’ю, в урбаністичному циклі панує суцільна дисгармонія, наближена до хаосу. Поету ввижається, що світ «котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів». Ліричний сюжет будується за іншим принципом, ніж у попередніх збірках, де переважає поступовий розвиток теми на основі одного образу чи метафори. Суперечності, що роздирають місто, передані через нагромадження, зіткнення віддалених асоціацій. Тут «в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну», а «у скорчах болю і багатства людський вир заснув».
Поет прагне віднайти гармонію у світі за допомогою поетичних образів, але внутрішні суперечності ставлять більше питань, аніж дають відповідей. Остання книга Богдана-Ігоря Антонича завершується запитанням до самого себе: «Хто ж потребує слів твоїх?»
І хоча нагла смерть спіткала поета в пору злету його таланту (6 липня 1937 року), посіяні ним зерна дали добрі сходи. Богдан-Ігор Антонич повертається до нас як поет, для якого людина і природа є цілісною системою.
ВШАНУВАННЯ
У Львові, у сквері біля цирку, 20 листопада 2016 року відкрили перший в Україні пам’ятник поетові Богдану-Ігорю Антоничу. Місце обрали невипадково, сам молодий митець довгий час орендував квартиру за адресою: вул. Городоцька, 50, (навпроти цирку).
Висота бронзової композиції — 4,5 метри, а кам’яний п’єдестал — 1,8 метра, загальна висота трохи більше 6 метрів.
Всеукраїнський конкурс на спорудження пам’ятника Богдану-Ігорю Антоничу відбувся ще у 2009—2010 роках. Переможцем стала авторська група у складі архітекторів Белюха, Лібич, Матушкова та скульптора Одрехівського. У початковому варіанті висота пам’ятника з постаметом мала бути 3,5 метра, після оновлення проєкту його розмір збільшили майже вдвічі.
