Довкола Вугледара загострилася ситуація – Донецька ОВА
Дуже загострилася ситуація довкола Вугледара. Росіяни намагаються оточити місто, яке стало справжньою фортецею для ЗСУ. Там тривають великі танкові бої >>
Маріупольський рубіж: як сьогодні живе місто поруч із лінією фронту
30.10.2019
Завод-примара, зведений на березі Азову майже 100 років тому, й нині забруднює довкілля шкідливими викидами.
Маріуполь перед поїздкою уявлявся зовсім іншим через сусідство з війною. Була впевненість, що тут повсюди ходять патрулі, а вулицями час від часу «пробігають» колони армійської техніки.
Але хлопців у формі за три дні вдалося побачити лише двічі: на вокзалі та в центральному парку, і в обох випадках вони були не на службі.
І все ж, наші захисники тут зовсім близько, бо вже за кілька кілометрів від міста починається лінія фронту.
Межа між миром та війною у Маріуполі чітко окреслена. Тобто є територія, де ти можеш вільно пересуватися у будь-якому напрямку, а є лінія, де всі починають говорити тихіше. Мовляв, туди не можна, там стоїть армія.
А оскільки мир захищений, місто активно ремонтується і генерує нові проєкти, незважаючи на те, що рани війни нікуди не зникли й далі нагадують про себе щонайменше двома розстріляними будівлями — мерії та міського управління поліції. Таке враження, ніби у вікна хтось цілився умисно, заздалегідь визначившись із мішенню.
Антураж для кіножанру «фільм-катастрофа»
Маріуполь вразив своєю контрастністю. З одного боку — тут є все, чим може похвалитися будь-який обласний центр: відремонтовані парки, креативні бари і кав’ярні, магазини з багатими вітринами, театри, музеї, творчі і мистецькі центри. А з іншого — над містом чорною доісторичною тінню нависли одразу два металургійні підприємства — «ММК ім. Ілліча» та «Азовсталь».
Останній, до речі був зведений ще в 30-х роках минулого століття на березі моря й нагадує багатокілометрову примару з фільму-катастрофи, що «в’їжджає» усім своїм брудним виробництвом у самісіньку воду.
Біля стін заводів, на додачу, бовваніють ще й два місцевих «еверести», утворені з накопиченого роками шлаку. Той, що належить «Азовсталі», теж заходить у море, забруднюючи його акваторію.
Вочевидь, саме тому маріупольський пляж влітку — не надто багатолюдний і мало нагадує типову курортну зону. Купатися місцеві жителі їздять здебільшого до сусіднього села, хоча трапляються й сміливці, які випробовують долю на свій страх і ризик. Їхню логіку зрозуміти можна: якщо ти щодня дихаєш повітрям, насиченим металургійними викидами, то чому б, власне, і не скупатися?
За чисте довкілля у Маріуполі бореться група активістів, яку очолює Максим Бородін. На сьогодні у них є щонайменше дві важливі перемоги. По-перше, компанія Ріната Ахметова «Метінвест», що володіє металургійними гігантами, почала під впливом громадськості потроху встановлювати очисні споруди. А по-друге, екологи домоглися закриття найбруднішого виробництва.
«Нинішній стан екології дуже відрізняється від того, який тут був у 2012 році, — каже Максим. — Тоді над містом стояв смог, концентрація пилу в повітрі була надвисокою, люди буквально задихалися. Саме тому 4 листопада на вулиці вийшло 13 тисяч протестувальників. Ми примусили «Метінвест» закрити застарілу фабрику в центрі, де виробляли агломерат. Також примусили компанію зупинити три коксові батареї, які вже не годилися для модернізації. Тоді це було велике досягнення».
Частина містян оцінила заслуги активістів, тому п’ятеро з них на минулих виборах були обрані депутатами до міськради. Цю подію, без перебільшення, можна назвати сенсаційною, оскільки Маріуполь вважається традиційною вотчиною «регіоналів», які не надто прихильні до політичних «іновірців».
Усі впливові управлінські посади, зокрема й крісло мера, тут займають вихідці з «Метінвесту». Під цю ж вертикаль повністю зачищене й інформаційне поле, бо обидві міські газети «Приазовский рабочий» і «Ильичевец Город», а також телеканали СИГМА ТВ і МТВ — виходять під кураторством акціонерного товариства СКМ, що теж належить до бізнесової імперії Ріната Ахметова.
«Коли ми говоримо про децентралізацію, то в наших умовах вона означає феодалізацію, — каже громадський активіст Ірина Перкова. — Тому що холдинг має гроші і промисловий ресурс, в його руках ЗМІ, навіть аптеки. Це специфіка моноструктурних промислових міст, де зосередились інтереси великого бізнесу. Так, свідомістю мешканців тут дуже легко маніпулювати, принаймні більшості. Месидж такий — за парканом заводу життя немає. Якщо завод закриється, ми всі помремо. Це культивується й досі».
Театральний парк — символ мирного життя у Маріуполі.
Фото Олександра ШУЛЬГИ.
Ситуація загалом дивна. Секретар міськради Степан Махсма повідомив, що фінансова частка великих підприємств у казні Маріуполя становить близько 25-26 відсотків. Приблизно стільки ж надходить коштів до бюджету і від малого та середнього бізнесу, але маріупольці свято вірять, що основою їхнього благополуччя є саме комбінати, які «щедро» отруюють довкілля. На одному з будинків навіть довелося прочитати напис «В.С. Бойко живий», яким невідомий «художник» увічнив пам’ять нині вже покійного директора «ММК ім. Ілліча».
У цьому короткому посланні є щось більше, ніж природний та суто людський сум за багаторічним керівником базового підприємства. Найімовірніше, тут йдеться про глибоку ностальгію за втраченою епохою, яка й понині не відпускає переважну більшість мешканців міста. За словами Ірини Перкової, сьогодні маріупольці, найвірогідніше, не хотіли б повернення «ДНР», оскільки добре знають, як там людям тепер живеться.
Але водночас вони не приймають і Україну, бо, на їхню думку, зупинити війну може тільки відроджений СРСР. Мовляв, лише після його «воскресіння» скінчиться війна і зникнуть між людьми геть усі протиріччя. А відтак, їм абсолютно байдуже, який прапор завтра висітиме на управах. Саме з цієї причини мир у Маріуполі сьогодні здається відносним, а ті сміливці, що з великим ризиком для життя боролися за повернення України, постійно тримають у повній готовності «тривожні валізи».
Театральний парк, як надія на мир
Є в Маріуполі й місце, де українсько-російська війна сприймається як борня двох світів. Це Театральний парк, що пережив недавно тотальну реконструкцію. Замість типового пострадянського зеленого майданчика, тут виникла сучасна інфраструктура зі своєрідним дизайнерським ландшафтом, акуратними доріжками і танцюючим фонтаном.
Степан Махсма каже, що після бомбардування мікрорайону Східний у січні 2015-го й повного знищення сусіднього Широкиного, люди кинулися з міста хто куди, тому було дуже важливо дати маріупольцям надію на мир. Ремонт міської інфраструктури став саме тим візуальним сигналом, який змусив багатьох потенційних «мігрантів» залишитися вдома. Мовляв, якщо влада вкладає гроші у парки, значить «на горі» впевнені, що лінія фронту сюди не дійде.
Аналогічними аргументами, вочевидь, користувалися й жителі окупованих територій, які втекли від війни саме в Маріуполь. Наразі вони складають трохи менше третини зареєстрованих жителів 450-тисячного міста, а за фактом, можливо, й більше. Тепер сповна діє порівняльна практика. Ті жителі Донецька, які лишилися вдома і періодично їздять сюди у справах, можуть самі переконатися у тому, що «на Україні» все ж щось потроху змінюється на краще. А ті, що переїхали, отримують візуальне підтвердження правильності свого вибору.
Із переселенцями місту однозначно пощастило, бо серед них є чимало молодих, талановитих, креативних людей, завдяки яким «совкова» міська атмосфера потроху наповнюється особливим духом свободи. Вони тримаються разом і навіть створюють місця для побачень. Бар «Izba-читальня», відкрита донеччанином, учасником АТО Богданом Чабаном на розі проспекту Миру і вулиці Грецької, — одне з них. І хоча сам «засновник» уже переїхав до столиці, започатковані ним традиції лишаються. «У нас проходять різноманітні творчі вечори, ми запрошуємо до себе відомих гостей, — каже теперішній власник бару Микита Леуцький. — Телевізійники записують у нас свої інтерв`ю. Люди приходять сюди по книжки. Минулого тижня одна мешканка подарувала нам кілька ящиків книжок». Література в «Izba-читальні» — на всіх стінах. Тут же є «лежаки», де цікавим чтивом можна насолоджуватися по-домашньому.
«Совок» чи Європа?
У своїх інтерв’ю Тарас Чабан не раз розповідав, що відкрив свій бар у Маріуполі завдяки програмі ООН, створеній для працевлаштування переселенців та розвитку малого і середнього бізнесу. Отримані 222 тисячі гривень стали тим необхідним стартовим капіталом, які допомогли у 2016 році реалізувати креативний проєкт на новому місці. До речі, міжнародні організації надають аналогічну допомогу активним маріупольцям і сьогодні, пропонуючи гранти для організації власної справи. Паралельно йде навчання потенційних учасників проєктів, які роблять у бізнесі перші самостійні кроки.
Зрештою, у місті виник самодостатній кластер підприємців, що намагається впливати на рішення влади, захищаючи спільні інтереси. У регіональному навчальному центрі бізнеснавичок, наприклад, вдалося поспілкуватися з пекарем Володимиром Каракулою та подружжям Марією і Сергієм Бубновими, підприємство яких спеціалізуються на переробці овочів.
Вони кажуть, що чиновникам не подобається надмірна самостійність бізнесменів. Вони хочуть керувати ними в ручному режимі, вставляючи палки в колеса. Водночас саме пропозиції підприємців влада часто видає за свої, що й допомагає місту розвиватися у сучасному руслі.
Водночас у Степана Масхи до малого бізнесу є власні претензії. Каже, що ті неохоче йдуть на впорядкування торгових майданчиків і з певним скрипом сплачують податки. Якось виник навіть скандал із «маршрутниками», бо ті не хотіли безкоштовно перевозити пенсіонерів. Зрештою, чиновники цю проблему вирішили запуском комунального транспорту, що, звісно, ж не сподобалося підприємцям.
Але, попри всі протиріччя, сторонам вдається співіснувати досить мирно і навіть продуктивно, про що свідчать їхні спільні досягнення. Так, за 4 роки після впровадження децентралізації бюджет розвитку міста виріс у 37 разів. І в мерії, і в бізнесу сьогодні є чимало цікавих планів на майбутнє, які не здаються аж надто захмарними. Головне, аби сюди не повернулася війна...
