Бiль без термiну давностi: українцi про Бабин Яр

До пограбованого дому

Вернувшись гостем мовчазним,

Вклоняюсь болевi людському

І всiм могилам дорогим.

Максим Рильський

«Нiмецькi вiйська ввiйшли в Київ 19 серпня 1941 року. І того ж дня на Бессарабцi вони почали грабувати магазини, а головне — затримували євреїв, жорстоко били й вiдвозили кудись на вантажiвках. Я бачила, як на вулицi Ленiна нiмцi важкими предметами били по ногах чоловiкiв-євреїв, змушуючи їх танцювати, а потiм їх же, жорстоко побитих, примушували завантажувати на машини важкi ящики. Люди падали вiд непосильних тягарiв, а нiмцi знову й знову били їх спецiальними гумовими кийками.

 

Життя в Києвi ставало все нестерпнiшим, у мiсцях масового скупчення людей — бiля водозабiрних колонок, примiром, нiмцi знову й знову показово били євреїв. Також нiмцi вдиралися в єврейськi помешкання, виганяючи мешканцiв, кудись вивозили їх, i люди цi вже не поверталися додому», — згадувала киянка Євгенiя Литощенко.

 

«Багато хто з жителiв Києва, особливо тi, що жили на Подолi, бачили, як уже на другий-третiй день пiсля нiмецького вторгнення по Днiпру пливли роздутi трупи старих i дiтей, жiнок. У п’ятницю, 26-го, та суботу, 27 вересня, євреї, якi пiшли до синагоги, зникли. Мої сусiди — старi Шнейдер, Розенблат зi своїми дружинами — з синагоги додому не повернулися. Пiзнiше я бачила їхнi трупи в Днiпрi.

 

У подальшому нiмецькi автоматники оточували синагоги й виводили звiдти всiх, хто прийшов помолитися. У результатi в тих мiсцях Києва, що виходили до Днiпра, течiя прибивала до берега i прочан, i рiзнi молитовнi предмети.

 

Безчинства гестапiвцiв, яким, здавалося, не буде кiнця, не припинялися й уночi. Страх, вiдчай, безвихiдь охопили всiх київських євреїв», — зi спогадiв мешканки Вiкторiї Циби.

 

«На свiтанку 29 вересня київськi євреї з рiзних кiнцiв мiста повiльно рухалися по вулицях у бiк єврейського кладовища, що на Лук’янiвцi. Пiдтримуючи одне одного, йшли старi — чоловiки й жiнки, матерi несли малюкiв на руках або ж везли їх у вiзках, старшi дiти пленталися поруч iз батьками.

 

Люди йшли з ящиками, згортками, валiзами, адже всi вони вiрили, що їх вивозять зi столицi до провiнцiйних мiст.

 

Молодь iз собою нiчого не брала, а лiтнi люди — наївнi та довiрливi — намагалися взяти з дому якомога бiльше, адже надворi вже досить холодна осiнь.

 

Це було тяжке видовище: старих жiнок, знесилених i блiдих, вели пiд руки внуки, паралiзованих i хворих несли на ношах, ковдрах i навiть на простирадлах», — розповiдала Тамара Михасьова.

 

«Людськi натовпи безперервним потоком iшли вулицею Мельникова, а на тротуарах стояли нiмецькi патрулi. Впритул наблизившись до тих, що стояли попереду, натовпи суцiльними потоками наближалися з рiзних бокiв, i тривало це з раннього ранку й до самої ночi. Повiльно рухалися брукiвкою, i важко, навiть неможливо, було перейти з одного боку вулицi на iнший, а за перехiд на прилеглу вулицю — розстрiл на мiсцi. Ця скорботна хода тривала три днi й три ночi. Люди йшли i йшли, зрiдка зупинялися, без зайвих слiв обнiмалися, прощалися, молилися, бо розумiли все.

На вулицi смертi — Мельникова (нiмцi писали «Мельника») — наче потоки в рiчку, вливалися натовпи з Павлiвської, Дмитрiвської, Володарського, Некрасiвської, а далi, вже в кiнцi Мельникова, — коротка пустеля, де на людей чекали голi пагорби, крутi глибокi провалля — Бабин Яр...», — Катерина Соколюк, свiдок тих трагiчних подiй, не могла їх забути повiк.

 

«Нiмцi змушували людей роздягатися догола — усiх без винятку — i дiвчат, i жiнок, i дiтей, i старих, їхнiй одяг збирали докупи, ретельно складали. У голих людей — здебiльшого жiнок, зривали з пальцiв перстнi, обручки i будь-якi iншi прикраси. Потiм приречених групами по 30-40 осiб ставили на край бездонного провалля й розстрiлювали. Тiла падали в урвище. Маленьких дiтей зiштовхували в яр живими, а дорослi, наближаючись до мiсця страти, втрачали розум. Аби заглушити iстеричнi зойки жертв, фашисти вмикали гучномовцi з танцювальною музикою, пританцьовуючи пiд звуки цiєї музики», — iз болем пригадувала жахливi картини Дiна Пронiчева.

 

Нас не зломить навiк, бо ми не поодинцi,

А поплiч йдемо ми крiзь темряву негод

Не умирать, а жить, євреї, українцi!

Нехай живе народ.

Максим Рильський

Леонiд Кравчук, перший президент незалежної України, голова Верховної Ради України в 1991 роцi:

«Москва завжди контролювала будь-якi кроки України. От i того пам’ятного дня, 29 вересня 1991 року, коли ми вперше вирiшили на державному рiвнi провести заходи з нагоди 50-рiччя трагедiiї пiд назвою «Бабин Яр», до Києва несподiвано прилетiв головний iдеолог країни Олександр Яковлєв.

 

 

«Ну, як вiдзначатимете роковини?» — запитує мене.

 

«Сьогоднi говоритиму правду», — вiдповiдаю я.

 

Навiть не знаючи, що саме говоритиму я, Яковлєв висловив невдоволення, бо хотiв, щоб цi роковини вiдзначалися на рiвнi громадських органiзацiй, переважно єврейських.

Приїхали ми до Бабиного Яру. Вiдкриваючи скорботнi заходи, я сказав: «Перед усiм свiтом заявляємо про неприйнятнiсть iдеологiчних догматiв попереднiх радянських режимiв, якi ставили собi за мету приховати iсторичну правду про трагедiю Бабиного Яру i грубо порушували право людини знати цю правду. А приховували те, що найбiльшу кiлькiсть розстрiляних тут становили саме євреї, причому не вiйськовi, а мирне цивiльне населення, включаючи й дiтей. Без сумнiву, це був геноцид, i провина за нього лежить не лише на фашистах, а й на тих сталiнських «стратегах», якi не змогли своєчасно зупинити вбивць.

 

Канцлер Нiмеччини Вiллi Брандт їздив по колишнiх концтаборах Європи, випрошуючи прощення в єврейського народу. Сьогоднiшнi скорботнi урочистостi — це зручна нагода для керiвникiв Радянського Союзу також просити пробачення, адже так багато беззаконня i зла стосовно євреїв вчиняли й сталiнсько-берiївськi вбивцi вже, до речi, пiсля вiйни. Миру i щастя тобi, багатостраждальний єврейський народе! Шалом...»

 

Наш московський гiсть Олександр Яковлєв не лише вiдмовився виступати, роздратування в нього викликала й моя промова, i виступи тих, хто пiдходив до мiкрофона пiсля мене».

Сергiй Комiсаренко, академiк Нацiональної академiї наук України, ексвiцепрем’єр-мiнiстр України з гуманiтарних питань:

 

«Передi мною велика купа книжок iз моєї особистої бiблiотеки, присвячених трагедiї Бабиного Яру та Голокосту. Я гортаю їхнi сторiнки i бачу моторошнi свiтлини страшної трагедiї: неможливо навiть уявити, якi почуття були в людей, що очiкували смертi своєї або ж своїх дiтей i близьких.

 

Наймолодшiй жертвi трагедiї було лише три днi, дитина народилася 26 вересня, а вже 29-го роздiлила трагiчну долю своїх батькiв, а найстаршiй жертвi було 103 роки — це київський лiкар Залман Мойсейович Вайсман...

 

Нiмцi так багато знищили тут євреїв, що доктор Іцхак Арад з Єрусалимського комплексу Яд Вашем, спираючись на документальнi джерела, нарахував 200 тисяч i... збився з пiдрахунку. Цифра нечувано велика, але на тлi цифри 6 (!) мiльйонiв (саме стiльки нiмцi знищили євреїв у Європi в цiлому) кiлькасот тисяч комусь здадуться «помiрними».

 

Та навiть в атмосферi тотального знищення мирного єврейського населення в Українi й у Києвi, зокрема, перебували люди, якi, ризикуючи власним життям i життям своїх близьких, демонстрували вражаючi акти героїзму, рятуючи євреїв. У нас, в Українi, цим людям присвоювали звання «Праведник народiв свiту», i чим далi ми вiд страшної дати — 29 вересня 1941 року, тим бiльше знаходимо вiдважних українцiв та українок, якi, геть вiдкинувши погрози окупантiв, простягали євреям рятiвну руку допомоги.

 

Пам’ять про Бабин Яр, про Голокост потрiбна, аби нашi дiти, онуки та наступнi поколiння не були анi жертвами, анi катами, анi байдужими спостерiгачами трагедiй, подiбних до Бабиного Яру. Звичайно, час може загоїти рани, але вiн безсилий загасити нашу пам’ять».

 

Іван Дзюба, академiк Нацiональної академiї наук України, Герой України:

 

«Темнi людиноненависницькi сили для своїх моторошних злочинiв чомусь обирають благословеннi мiсця природи. Так, чудова околиця Києва — Бабин Яр — стала мiсцем, куди бiльшовицька влада потай скидала жертв Голодомору 1933 року. А через вiсiм рокiв фашистськi загарбники обрали Бабин Яр мiсцем застрашливої демонстрацiї своїх методiв «остаточного вирiшення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нацiї, а водночас i розправи з усiма непокiрними рiзних нацiональностей, не в останню чергу — українцями, серед яких i наша видатна поетеса Олена Телiга.

 

Минають роки, але пам’ять сотень тисяч невинних жертв волала й волає до совiстi людства, образ-символ Бабиного Яру дiє як невсипуща пересторога всiм нам перед багатоликими силами людиноненависництва та деспотизму. Але в Радянському Союзi для цього мало що було зроблено, бо Сталiн уже подумував про свiй варiант «остаточного вирiшення», а в добу Хрущова-Брежнєва потроху набирав сили повзучий напiвофiцiйний антисемiтизм. Тому правду про Бабин Яр мусила сказати опозицiйна режимовi iнтелiгенцiя — як українська, так i радянська: на весь свiт пролунав хвилюючий акт пошанування пам’ятi жертв Бабиного Яру, i як наслiдок — стихiйний багатотисячний мiтинг на мiсцях розстрiлу в 25-ту рiчницю трагедiї — 29 вересня 1966 року. Важко передати словами те, що тодi дiялося й пережилося: навколишнi пагорби були наповненi безмежно схвильованими людьми, i над усiм линув дух безмежної скорботи i великої тривоги. Люди хотiли правду про трагедiю, хотiли вiри в те, що такого бiльше не буде.

 

 

На згаданому мiтингу особливо було пiдкреслено те, що українцi та євреї повиннi подати свiтовi приклад порозумiння та взаємопiдтримки. І такий приклад дали українськi та єврейськi дисиденти-«шiстдесятники», якi разом протистояли деспотизмовi, разом страждали в брежнєвських таборах, але зберегли вiрнiсть нашiй дружбi.

 

Волею iсторiї нашi долi — долi українського та єврейського народiв — взаємно пов’язанi, i вони повиннi показати людству приклад поваги одне до одного, а якщо треба, то й допомогти одне одному. Це й буде наш спiльний добрий внесок у свiтову iсторiю.

 

Ось чому пам’ять про Бабин Яр — бiльше, нiж пам’ять, вона — грiзна засторога вiд нових катастроф, що їх обiцяють манiяки расової, релiгiйної, iдеологiчної, нацiональної чи будь-якої iншої вищостi. І ця Пам’ять має об’єднувати (i об’єднує) людей доброї волi рiзної нацiональностi, рiзного соцiального стану, рiзних релiгiй з усього свiту».

 

Вiктор Некрасов, письменник, лауреат Державної премiї СРСР:

 

 «На околицi Києва, на Лук’янiвцi, за старим єврейським кладовищем є величезне урвище, назва якого стає вiдомою усьому свiту. Це Бабин Яр. Вiсiмнадцять рокiв тому саме тут, у цьому яру, стався найстрашнiший злочин за всю iсторiю людства — 29 вересня 1941 року сюди були зiгнанi гiтлерiвцями десятки тисяч нi в чому не повинних мирних жителiв, яких було безжально розстрiляно...

 

На тлi цього вселенського лиха справжнiм страхiттям виглядають «далекосяжнi плани» чиновникiв i Київського мiськвиконкому, про якi не соромлячись мене поiнформували в Головному архiтектурно-планувальному управлiннi столицi: Бабин Яр передбачається залити, а далi засипати, зрiвняти з поверхнею й на цьому мiсцi висадити сад, навiть i стадiон з iграми (не лише спортивними), принести в це трагiчне мiсце веселощi й розваги.

 

Чи можливо таке? Яким блюзнiр­ством вигладають плани на мiсцi найбiльшої трагедiї розважатися й грати у футбол...

Прошу Вас не допустити цього».

 

(З особистого звернення до Першого секретаря ЦК Компартiї України миколи Пiдгорного).

Петро Григоренко, генерал, право­захисник:

 

«Упродовж Другої свiтової вiйни євреїв фiзично знищував Гiтлер, а пiсля вiйни їх знищував Сталiн. Щоправда, морально. Чого вартий хоча б такий факт: за термiнологiєю Кремля, в Бабиному Яру загинули не євреї, а «мирнi радянськi громадяни», i цi слова були вибитi на каменi, бо на словi «єврей» за радянських часiв лежало залiзне табу.

 

А коли стало вiдомо, що в яру загинули ще й українськi нацiоналiсти, вiйськовополоненi, тобто «зрадники», а також i роми, то Бабин Яр сприймався Москвою як величезне звалище людей другого сорту. Та правди нiде дiти: нацисти знищували в Бабиному Яру передусiм євреїв, а комунiсти знищували навiть пам’ять про це, а далi всi iншi слiди iснування єврейського народу на українськiй землi.

Та влада прорахувалася: група українських iнтелiгентiв — тi, хто склали ядро українського «шiстдесятництва» — разом iз небайдужими єврейськими активiстами стали на захист честi та гiдностi величезної єврейської могили на iм’я «Бабин Яр» — пiсля довгих 25 рокiв тотального офiцiйного замовчування. І це найкращим чином сприяло тому, що в українських євреїв виникла неприязнь до влади у вiдповiдь, i вони почали масово i без жалю полишати «батькiвщину Великого Жовтня». Що з цього вийшло, знає кожен».

(Зi статтi в тюремному часописi-самовидавi «хронiка поточних подiй»).

 

Борис Цекало, полковник, голова Вiйськово-наукового товариства Київського вiйськового округу:

 

«Пане канцлер, у вiйськових, правових, громадських колах Києва позитивно оцiнили факт пiдписання вами федерального «Закону №10», який виключає термiн давностi злочинiв, спрямованих проти людяностi.

 

Водночас хочемо наголосити, що свiт усе ще не вiдчуває результатiв кримiнального переслiдування нацистських злочинцiв у сьогоднiшнiй Нiмеччинi, бiльше того, нiмецький кримiнальний колекс надає можливiсть вiйськовим злочинцям уникнути вiдповiдальностi за вчиненi ними кривавi злочини, стосовно багатьох iз них дiє так зване «вибiркове» переслiдування, бо системного, невiдворотного переслiдування щодо вiйськових злочинцiв усе ще немає.

 

Окремо хочу наголосити: за злочини в Києвi, де в сумнозвiсному Бабиному Яру було розстрiляно майже сто тисяч (!) мирних мешканцiв мiста, нiмецька Фемiда вiдкрила лише 15 кримiнальних справ, але засуджено лише дев’ятьох злочинцiв. На жаль, мають мiсце й виправдальнi вироки, якi базуються на тому, що пiдсуднi дiяли вiдповiдно до наказiв «у рамках вiйськового часу».

 

Це дало змогу уникнути вiдповiдальностi й таким катам iз жандармерiї i так званих «зондеркоманд», чиї руки густо политi кров’ю мирних киян, якi навiчно засипанi в урвищах Бабиного Яру. Нiхто з киян, нiхто з українцiв не може змиритися з тим, що на волi перебувають такi вантажки геноциду, як Ганс Кох, Пауль фон Радомскi, а також комендант Києва Ебергард, керiвники полiцiї та спецзагонiв СС Адольф Янсен, Август Хеффнер, Куно Кальсен, Курт Ганс, Ернст Конзеє, Вiктор Трiлль, й лише найвищi офiцери СС Пауль Блобель та Отто Раш не уникнули заслуженої кари вiд нiмецького правосуддя.

 

Пане канцлер, попiл Клааса, героя нiмецьких легенд, стукає в серця кожного єврея, кожного українця, кожного, хто живе на нашiй одвiчнiй землi. Вiримо, що попiл Клааса, який зажадав помститися ворогам, достукається i до вашого небайдужого серця».

(Лист канцлеру Федеративної Республiки Нiмеччини Вiллi Брандту в рiк тридцятирiччя трагедiї Бабиного Яру. 1971 рiк).

 

Юлiя Солнцева, кiнорежисер, спiвавтор i дружина Олександра Довженка:

 

«Треба було бачити, що коїлося в Києвi, коли одразу пiсля визволення на Хрещатику з’явилася наша знiмальна група на зношеному автомобiлi з написом «Кiнознiмальна». Довкола все горiло, дихало кiптявою, гримiло й вибухало, а вцiлiлi кияни — блiдi та виснаженi, у чорних ватянках то тут, то там оточували нашу машину. Своєрiдним паролем для нас були слова «Бабин Яр», якi стали перепусткою до людських сердець. Зачувши про нашi намiри зняти документальний фiльм про трагедiю в цьому яру, люди зробили все, аби нам допомогти: нiхто нiкуди не поспiшав, жiнки охоче давали свiдчення, а лiтнi чоловiки приносили якiсь документи, дiлилися спогадами, дарували рiдкiснi свiтлини.

 

Олександр Петрович наказав операторам фiксувати на плiвцi абсолютно все, що стосується Бабиного Яру, кожен свiдок, пiдкреслював вiн, на вагу золота.

По завершеннi зйомок ми на вимогу голови Держкiно СРСР Большакова вiдправили (з охороною!) вiдзнятий матерiал у Москву. І там цi безцiннi плiвки загубилися. Тобто зникли назавжди».

(Зi спогадiв).

ПОЕТИЧНИМ РЯДКОМ