Книжка Миколи Жулинського «Моя Друга світова» вийшла 2016-го (К.: Ярославів Вал).
Того року вона номінувалася у всеукраїнському рейтингу серед мемуарної літератури і посіла десяте місце з-поміж півсотні претендентів. 2017-го її перевидано столичним «Українським пріоритетом». 2018-го «Мою Другу світову» визнано лавреатом президентської книжкової премії.
А під кінець того ж року Український інститут книги не включив її до переліку видань, закуплених бюджетним коштом для наповнення масових бібліотек.
Така дивна траєкторія зумовлена, гадаю, її незвичним жанром. А коли бути точнішим — відсутністю означення на таку формально-смислову структуру. Попри те, що просто на обкладинку винесено авторське тлумачення: «Роман-хроніка в голосах».
Авжеж, авжеж. Однозначно літературний термін «роман» — через братній дефіс зі своїм жанровим антиподом, політологічною за своєю природою «хронікою». Та ще й оте «в голосах» — явно не у драматургічному сенсі, а радше з царини соціологічних практик. А над усім тим, як посмішка Чеширського кота: чи можна взагалі щось «вигадати» поза вже відомим людству реєстром фактів-явищ — і так само чи здатен будь-який науковець інтерпретувати без «вигадування»? Інакше кажучи, чи існує бодай якийсь філософський сенс у протиставленні художньої літератури та нонфікшну?
Коли публіці пропонують такі контраверсійні ракурси — подобається це далеко не всім. Масовий читач шанує чіткі й однозначні дороговкази. До всього, персони, що опиняються на ієрархічних верхів’ях, приречені на заздрість і принагідні закиди у будь-яких гріхах (гадаю, «експерти» Українського інституту книги заблокували шлях «Моєї Другої світової» до бібліотек саме через те). Та чого пану Жулинському годі закинути — це нерозуміння літератури як процесу. В одній з його раніших книжок знаходимо на перший позір «незначну» фразу — аналізуючи молоде українське письменство кінця 1990-х, він скрушно зітхає: «Тексти передовсім більше однозначні, без таємниць і без магії інтерпретацій» (Нація. Культура. Література.— К.: Наукова думка, 2010). У цьому — весь Жулинський, прихильник модернізації традицій. Як казав хтось із класиків: коли добре знаєшся на нормі — втішно відступити від неї.
Схоже, Микола Жулинський не просто «пожартував» із підзаголовком-дефініцією до «Моєї Другої світової», а від початку спланував собі містифікаційну гру. Звісно, то був неабиякий ризик. Жанрове нерозуміння будь-якої пропонованої книжки є перепоною до масового читацького входу. Такі вже налаштування усталила реклама у свідомості більшості. Так, «жанровий кросворд» послабив промоційну здатність проєкту — але, з іншого боку, підживив інтерес читацької меншості, схильної до смакування отою магією інтерпретацій.
Наймудріше з критиків повівся Іван Драч, тодішній розпорядник згаданої президентської премії. Оскільки книжку Жулинського немає з чим-ким порівнювати — відзначимо її як феномен. Можливо, Іван Федорович прозирав далі за інших аналітиків, перейнятих упорядкуванням теперішнього, — а що, як ця «Моя Друга світова» є передмоделлю майбутньої прози? В історії літературного модернізму чимало прикладів до подібних ситуацій.
Справді, структура твору імітує сучасну масову кліп-свідомість, коли увага не затримується довго на чомусь одному, стрибає поміж різночасовими та різноплановими картинками. Тут — спогади з дитинства, далі — зізнання ветеранів та очевидців, потім — історіографічне тло локальних подій; і знову «голоси» на потвердження-спростування усталених у домінантній традиції інтерпретацій.
Вірогідно, що і сила, і воля традиційної логіки таки капітулюють перед комфортом кліп-свідомості (до речі, саме тут прозирає примирення з екзистенційним жахом перед абсурдом буття). Та поки що варто розібратися з «Моєю Другою світовою» у сучасних координатах. Отже, фікшн (як визначив Іван Драч, преміюючи книжку «за видатні досягнення у галузі художньої літератури») чи нонфікшн — як вона номінувалася у всеукраїнському рейтингу?
Починається все зі спогадів про повоєнне дитинство. Це — однозначно проза. Причому складніша, ніж здається, — у власне дитинство пірнало багато класиків, але далеко не всі виносили на поверхню прозову перлину. Із ближчих успішних прикладів згадаймо «Життя попереду» (1975) Ромена Ґарі, де шістдесятирічний автор зумів «розчинитися» у рефлексіях чотирнадцятирічного хлопчика без останку — книжка ніби написана підлітком. Щось подібне бачимо і у «Моїй Другій світовій», де поважний інтелектуал без сліду перетворюється на ще меншого хлопчака з невеличкого волинського села.
Далі автор виходить з-за лаштунків — з диктофоном і конкретною метою, — проте ми досі маємо справу з літературою. Його портрети співбесідників нагадують — хоч-не-хоч — Стефаникову стилістику: «Гарсей вижив. Був поранений. Вернувся. Нічого не розказував. Мовчав. Тільки сидів на порозі у вилинялій гімнастерці й таких же штанях-галіфе. Босий. Худий і сумний».
Але чим далі більше твір завертає на терени історіософії. Тобто спроби зрозуміти, що вплинуло, досі впливає і не знати, як довго ще коригуватиме нашу пам’ять те, що сталося тоді — 1943 року на Волині. Назагал, це прийом не новий. Приблизно так компонує свій роман «Кров — свята» (2015) Володимир Шовкошитний — либонь, тому він і перейняв права на перевидання твору Жулинського у своєму видавництві «Український пріоритет».
Але наш автор іде в інший бік, геть від красного письменства. Чи не вичерпний корпус зібраних ним авдіосвідчень (здається, опитав усіх односельців) відкриває перед ним перспективу реконструкції історії повсякдення. І в нього це добре виходить — аж до епізодів геть приземленого, але корелятивного навіть до нашого сьогодення значення: «Не любила нас Польща, не любила… Але порядок був… Он Фраську заштрафували, бо над криницею не було дашка і дверцят над нею… Наклали тобі за те, що не побілив комина, і за те, що рова добре не почистив… Он Сашко Піддубний вже кілька разів платив штраф за те, що курить той буркун».
Та мета автора інша — збагнути, як таке жахіття на Волині 1943-го могло трапитися. Тож, оприлюднюючи «голоси», він паралельно вводить інформацію про тогочасний стан справ на ширших від села теренах — в області (воєводстві), у «республіканському» Києві, у Кремлі та на Луб’янці; у Варшаві та в Берліні. А це вже йдеться про «соціологію пам‘яті», як її трактують провідні європейські культурологи у колективному дослідженні «Європа та її болісні минувшини» (К.: Ніка-Центр, 2009).
Отже, як на мене, автора «Моєї Другої світової» варто кваліфікувати саме як культуролога. Задля підкріплення/відкидання назбираних свідчень він уводить широкий спектр даних, що стали відомі лише тепер — від розсекречених архівів до сучасних історичних інтерпретацій (бібліотека використаних новітніх досліджень вражає).
Ось експозиція трагедії. У міжвоєнний період посаду повітового старости у Волинському воєводстві не обійняв жоден українець, хоча тут мешкало 68,4% українців і лише 16,6% поляків. В адміністративному апараті з 283 осіб 274 були поляки. На наші терени посунула колоніальна хмара — так званих осадників, один з котрих «сповідувався» у тогочасній польській газеті: «Вже з перших місяців поселення кожний осадник у віці від 16 років і до глибокої старості дістав у поліції довгу й коротку зброю (карабіни та добрі револьвери) для особистої оборони перед «тубільцями», «хамами» чи «гайдамаками»… Нам було вільно робити все: бити, калічити, вбивати, руйнувати… Наприклад, в селі було весілля, то ми чекали цілою молодою колонією біля весільної хати, коли молодята та всі запрошені гості прийдуть з церкви. Тоді ми перші входили до хати, сідали за столи і кричали: «Давайте горілку, закуску!». І нам були змушені дати горілку та закуску. Отже, ми випивали горілку та з’їдали все, що було приготовлене для гостей, а рештки нищили, розкидаючи попід стіл, топчучи ногами».
Хай там як, але і тут маємо кривавий відбиток «руки Москви». «У Харкові 26 травня 1920 р. створено Закордонний відділ ЦК КП(б)У, головним завданням якого була організація та координація підпільно-диверсійної діяльності в Західній Україні… 1924 р. радянські диверсанти за підтримки місцевих комуністів вчинили 247 акцій, з яких 77 були пов’язані з убивствами і 245 — з підпалами садиб».
Отже, від російських терористів — до польських знущань над українськими весіллями. А між тим ще було рекрутування до польської армії понад мільйона українців (до 15% особового складу Війська Польського на 1939 рік) — «гладіатори», назвав їх історик Іван Патриляк (Україна Модерна: Війна переможців і переможених. — К.: Критика, 2008). Що вже казати про наслідки «золотого вересня» — за два роки по окупації Західної України росіянами до Сибіру депортовано 1 млн 170 тисяч українців.
Голландський історик Карел Беркгоф значить про Волинську трагедію: «Одна з найретельніших «етнічних чисток» на сході Европи за часів Другої світової війни… Після совєтського вторгнення 1939 року напасники нацьковували українців на «польських панів» за допомоги як пропаганди, так і депортацій національно найсвідомішіх поляків» (Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. — К.: Критика, 2011). Доктор Польської академії наук Ґжеґож Мотика пише: «Після початку німецько-совєтської війни на зайнятих вермахтом теренах від Балтики до Чорного моря прокотилася хвиля погромів єврейського населення. Хоча вони були інспіровані німцями, але безпосередньо здійснені місцевим населенням» («Війна переможців і переможених»). За тою самою схемою відбувалося нацьковування українців на поляків і навпаки.
Микола Жулинський вживає вислів «акція деполонізації Волині» щодо рішення ОУН позбутися польських окупантів-осадників, котрі «робили, шо хотіли, а німці тіко дивилися. Не заважали їм» (зафіксовано М.Жулинським). Липнем 1943-го українські націоналісти надали полякам 48 годин, аби залишити загарбану домівку (ані поляки, ні росіяни таких «преференцій» українцям ніколи не надавали). З того вийшов жах.
«Конфліктний вірус» (М.Жулинський), наче середньовічна чума, охопив Волинь. «Тоді ніхто не знав, ні українець, ні поляк, чи доживе до ранку. Дуже вже чорна кров у людях грала. Прощати ніхто нікому не хотів. Ні поляки нам, ні ми полякам. Вибивали одне одного до послєднього живого — від старого до малого… Сам Бог не замирить, така лютість найшла на людей… Помщалися на невинних… І згадувати не хочу. Страшно… Я як згадую те, то гублю памороки».
З цього кошмару автор знаходить відповідь у сповіді власного батька (якого в нього забрала війна на тридцять років: той змушений був емігрувати, а син зміг побачитися з ним лише по захитанню «залізної завіси»): «Бог того береже, тим опікується, хто не таїть зла на ближнього. Тра’ вміти прощати. Непрощене зло помститься. Рано чи пізно, але помститься». Власне, це є стратегічною формулою примирення, тактичний варіант якої ми зараз вимушено шукаємо через російську агресію. У вище згаданому колективному дослідженні «Європа та її болісні минувшини» наголошено: «Мета роботи пам’яті полягає не в тому, щоб з‘ясувати істину, а в тому, щоб виробити оповідь, яка могла б сприяти зближенню різних зацікавлених сторін. Це не історична робота як така, а політичний підхід, спрямований на те, щоб підпорядкувати минувшину теперішності». Як на мене, це може правити за рецензію на «Мою Другу світову».
Не певен, що М.Жулинський ставив собі на меті — культивуючи цей текст — конкретні дидактичні завдання. Радше, ословлював власні вагання-сумніви. Схоже, так само це формулюють європейські соціологи-історики з авторського складу дослідження «Європа та її болісні минувшини»: «Як тлумачити мовчання, яке суспільства накопичують, щоб продовжувати жити разом? Чи потрібно розповідати все, розкривати всі таємниці війни? Запитання щодо достовірності пам’яті та зображення минулих подій не мають однозначної відповіді». На відміну від цілком пропагандивного фільму Смажовського, котрий такі відповіді «має». Зрештою, книжка Миколи Жулинського — готовий сценарій для кіновідповіді польському «патріотові».
Насамкінець: «Моя Друга світова» — найліпша на сьогодні презентація проблеми «Волинь-1943» поза професійно заангажованим історичним дискурсом. Саме у площині культурології, що дозволяє вийти за межі диктатури фактів — відомого кожному історикові фатуму. Що ж до «роману» — внесок цієї книжки до жанрової оптимізації є справою майбутнього.
Але зараз шануймо те, що є (як уміємо це зрозуміти), бо воно того варте.
