Історія російського терору: Іван Грозний, Петро I, Сталін та Путін як продукти імперії зла

«Как личность Иван очень сложен: крайняя неуравновешенность, развратность, жестокость, доходившая до садизма, и припадки религиозного мистицизма», читаємо в «Малій радянській енциклопедії», що вийшла в Москві в 1931 році. 

 

Історик царизму Микола Карамзін, який прославляв царів, як радянські історики прославляли Сталіна, вимушений був сказати про цього ірода як про «зверя из вертепа слободы Александровской», а в побуті «невестка, супруга Федорова, пришла к болящому с нежными утешениями и бежала с омерзением от его любострастного бесстыдства!».

 

Завойовував Казань, Астрахань, Сибір, знищивши там десятки народів.

 

Вирізав Новгород, де, як пише Микола Костомаров, народ «происходит от ближайшей этнографической связи с югом», тобто з Україною, а сам «Новгород был всегда родной брат Юга».

Провоював 24 роки із 33-х, коли царствував. Усі війни, звісно ж, як і у всіх його попередників та послідовників, були загарбницькі.

 

Перед тим, як зійти в могилу, убив свого сина Івана, другий син, Федір (1584—1598), дітей не мав і був отруєний Борисом Годуновим, третього сина, Дмитрія, зарізали в Угличі ще малолітнім, і рід Рюриковичів на цьому в Московії закінчився.

 

Дітям Грозного можна поспівчувати. Мабуть, то була помста долі за злодіяння їхнього батька, який і сам був отруєний своїм найближчим оточенням.

Усі біди Росії починаються з Петра Першого, відзначав Лев Толстой. «С Петра I начинаються особенно поразительные и близкие нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса, зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живыми в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует...

 

Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий — ящиком с водкой... Коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына... И не только не поминают его злодейства, но до сих пор не перестают восхваление злодейств этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему» .

 

Вони були жорстокими навіть до власних сімей.

 

Перебуваючи в Петербурзі у 1970 році, я відвідав собор Петра і Павла у Петропавловській фортеці, де похоронені всі царі — Романови, і запитав даму, яка вела екскурсію, Петро I сам задушив свого сина чи звелів це зробити своїм катюгам? «Что вы, — темпераментно відповіла мені дама, — Петр поступил с Алексеем очень гуманно, он приказал удушить его подушкой в постели!»

2 листопада 1708 року, за його наказом, вирізано Батурин, випалено міста і села, куди мав ступити Карл ХII зі своїм військом, зруйновано Січ, козаків четвертовано.

 

Відвоювавши у Швеції узбережжя Балтійського моря разом із Невою, заклав там (на українських та інших кістках!) столицю імперії, зробив невдалий похід на Каспій, був розгромлений турками під час Прутського походу в 1711 році, потрапив у полон, але був викуплений, довів свою країну до повного банкрутства.

 

У внутрішній політиці Петро I укріпив кріпосне право ціною неймовірних жертв, побудував «11 уральских железоделательных и медеплавильных заводов. Такие же заводы были созданы» ще в декількох районах Московії, пише академік А.П. Спінде (1892—1962). «Петр талантливо и енергично делал и сделал огромное по своему историческому значению реакционире дело, затормозившее развитие России на целую историческую епоху... С этой точки зрения потрясающая картина гниения послепетровской России является естественным и закономерным следствием успеха его реформ. Промышленность на Западе толкала феодализм к могиле. Крепостная промышленность Петра усиливала его. Своими реформами подорвал и разбил ростки нових общественных сил».

 

Фінал петровських реформ наприкінці життя Петра I був достойним цього «реформатора»: «Русские финансы плохи, и голод даст себя чувствовать весьма сильно. Петр производил в это время впечатление человека, который на все махнул рукой и запил с горя», — пише історик Михайло Покровський. — Царь шестой день не выходит из комнаты и очень не здоров от кутежа». «Петр в течение болезни сильно упал духом, страшно боялся смерти, — пишет французский посланник, — повелел молиться о себе во всех церквях различных религий и причащался три раза в течение одной недели».

 

Але в оточенні Петра «ни о чем другом не говорят, как об удовольствии их, тога как народ плачет... не платят ни войскам, ни флоту, ни колегиям, ни кому бы то ни было, все ужасно ропщут».

«Смерть преобразователя была достойным финалом этого пира во время чумы. Петр, как известно, умер от сифилиса. При гомерическом пьянстве петровского двора и лучшие враги едва ли сумели бы помочь. Болезнь Петра была передана и императрице (Екатерине I)», — зазначає Покровський.

 

Але до сифілісу підключилася ще одна хвороба. Про це читаємо в Олександра Пушкіна. «10 января 1725 г. Петр начал чувствовать предсмертные муки. Он кричал от рези. Он близ своей спальни повелел поставить церковь походную. 22-го исповедался и причастился. 27-го 15 часов мучился он, стонал, беспрерывно дергая правую свою руку, левая была уже в параличе... Несколько раз силился перекреститься. Его причастили опять. Петр казался в памяти до четвертого часа ночи. Тогда он начал охладевать и не показал уж признаков жизни».

 

Зараз, коли на телебаченні заходить мова про Петра, на картинці бачимо могутнього гренадера з вольовим обличчям.

 

Насправді це був високий ґевал із вузькими плечима і незграбним тілом на довгих тонких ногах (про це красномовно говорить одяг його, який зберігається в Ермітажі, а також воскова фігура, що сидить на троні в одному із залів Ермітажу. Та фігура є, за свідченням гідів, копією живого Петра і справляє, в цілому, жалюгідне враження про Петра Великого).

 

«...Велике смердюче тіло на тонких ногах згноїли пронці. Бабське обличчя, обвислі щелепи, в’ялі, дикі божевільні очі. Не любив міняти білизну, носив брудну, смердючу тижнями. Велике тіло на тоненьких ніжках, з маленькою головою нагадувало брудне опудало», — так описує Петра I український історик-емігрант Павло Штепа у книжці «Московство».

 

Ніби спокутуючи його гріхи за вбивство сина Алєксєя, знищення Батурина, сотень тисяч людей, доля  відом­стила всьому його поганому роду.

 

Внук його Пьотр II (1727—1730) помер у 15-річному віці, дружина Єкатерина I (1725—1727) померла за два роки після нього, Івана Антоновича (1740—1741) убили слуги Єлизавети, Пєтра III (1761—1762) убила дружина Катерина II (1762—1796). Павла I (1796—1801) убив син Олександр I, Олександра II (1855—1881) убили народовольці, а батько його, Ніколай I (1825—1855), покінчив життя самогубством. Олександр III (1881—1894) помер від запою, Миколу II (1896—1917), його дружину, трьох дочок і сина, за наказом Леніна, розстріляли комуністи.

 

Отже, підсумки життя «великого реформатора» такі: розорення країни, незчисленні жертви в результаті терору в Росії та насильницька смерть доброго десятка нащадків, а, окрім усього, — мученицька смерть його самого на 53-му році життя.

 

Як усі московити «недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі» (за книжкою «Володимир Січинський. Чужинці про Україну»), — ці риси характеру мав і Петро.

Так, після розгрому від турків у 1711 року, згідно з договором, цар мусить зректися всяких прав на Україну, пише Михайло Грушевський. Але коли Московія виконувала будь-які договори?

Тримаю в руках твір «Йосиф Віссаріонович Сталін. Коротка біографія. Видавництво політичної літератури УРСР. Київ, 1950 р.» Гортаю...

 

З першої сторінки на мене дивиться, примруживши очі, смаглявий, сорокарічний, чорноволосий грузин із прямими вусами та стоячим, під самісіньке підборіддя, комірцем.

 

 

 

Щось хиже та підступне у тому виразі обличчя, і особливо очей.

 

Батько його походив із селян, за професією — швець, згодом — робітник взуттєвої фабрики. Мати — селянка-кріпачка. Вступив у 1888 році до духовної школи, у 1894-му — до духовної семінарії. У 1899 році його з семінарії виключають.

 

Отже, освіта — недоучений піп. На фото 1894 року на нас дивиться примруженими очима молодий чоловік, тонкі губи стулені, вираз обличчя зосереджений, як у вовка, який приготувався до полювання.

5 квітня 1902 року Сталіна заарештовують, а восени 1903-го висилають на три роки до Східного Сибіру. 5 лютого 1904 року Сталін із заслання тікає.

З 1902 до 1913 років Сталіна арештовували сім разів, стільки ж разів він був на засланні, тікав звідти п’ять разів.

 

23 лютого 1913 року Сталіна арештовують у Петербурзі, засилають до самісінького Полярного кола, де він перебуває у 1914—1916 роках.

 

Від заслання його звільняє Лютнева революція. Після Жовтневого перевороту Сталін в уряді більшовиків, керує, як зазначається у книзі, розгоном Установчих зборів.

 

Далі перемоги на всіх фронтах громадянської війни, як і війни Другої світової — винятково заслуги товариша Сталіна, зазначають автори біографії. Зокрема, бійці Червоної армії йшли в бій з гаслом «За Сталіна! За Батьківщину», з ім’ям Сталіна чинить трудовий подвиг робітничий клас, так само трудились колгоспне селянство та інтелігенція.

 

Ім’я Сталіна — символ мужності, його носять у своєму серці юнаки й дівчата. На численних мовах про Сталіна складають пісні, з ім’ям Сталіна все прогресивне людство зв’язує свої надії на світле майбутнє .

 

Але дійсність була іншою. Розповідали мені грузини. Батько його був п’яничкою, за півтора року до народження Сосо (так звали нашого героя у побуті) пішов із дому і повернувся тільки через півтора року після народження сина.

 

Фактичним батьком його був, за однією версією, поміщик Ігнаташвілі, в якого мати його працювала пралею, за іншою версією — мандрівник Пржевальський, який у ті часи перебував у місцях, де проживали його батьки.

 

У музеї Сталіна, що в Горі, мені показали невеличку кімнату, де народився Сосо. Мені ця кімната дуже нагадала шорню у нашому колгоспі, приміщення, в якому шили кінську збрую.

Враховуючи, що Сталін привів у 1921 році більшовиків, які ліквідували державну незалежність Грузії, патріоти приговорили Сосо до страти, яка, звісно, не могла бути виконана.

З 1921 року і до кінця своїх днів Сталін ніколи не відвідував Грузію і не бачився зі своєю матір’ю, а коли мати померла у 1938-му і тодішній секретар ЦК компартії Грузії Лаврентій Берія похоронив її з почестями на горі Мтацинда, де ховають найпочесніших людей Тбілісі, Сталін був тим фактом незадоволений і висловився зневажливо про свою матір, очевидно, не міг їй пробачити своє байстрюче походження.

 

Зараз не буду говорити про його терор проти українців, про те багато сказано та написано, але, як на мене, вважаю за необхідне зупинитися на питанні виселення українців у Сибір у 1944 році. Підставою для такої акції мав стати наказ Жукова і Берії від 22 червня 1944 року. Комуністи, як відомо, вперто заперечували цей факт. От, мовляв, кримських татар, чеченців, інгушів, кабардинців, німців Поволжя виселяли, а українців — зась.

 

Як не дивно, комуністів у цьому питанні підтримав Український інститут національної пам’яті (Війна і міф. Невідома друга Світова війна. Харків, Клуб сімейного дозвілля. 2010). Мовляв, це була провокація з німецької листівки, які німці скидали на територію України у 1944-му, коли уже були за Віслою.

 

Захищаючи свою версію про міф щодо виселення українців, начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Ярослав Файзулін заявив мені буквально таке: «Поки я не побачу наказ Жукова і Берії на власні очі, я не повірю, що такий наказ був!»

 

Цікаво, може, працівники інституту будуть заперечувати і Пакт Молотова-Ріббентропа лише на тій підставі, що вони його на власні очі не бачили?

Але давайте звернемося до історичних джерел. Читаємо доповідь першого секретаря ЦК КПРС Хрущова М.С. «О культе личности и его последствии». Розповідаючи про виселення у 1943—1944 рр. калмиків, чеченців, інгушів, балкарців, Хрущов заявив: «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он и их бы выселил». Далі було пояснення — не вистачило би вагонів для 40 мільйонів українців. 

 

А далі я отримав ще одне підтвер­дження існування цих сатанинських намірів щодо знищення українського народу. Ось яку історію мені розповів мій колега по роботі в Київенерго Анатолій Харитонович Коваль (1928—2009). Коли якось зайшла мова про наказ Берії і Жукова, пан Анатолій у присутності декількох колег категорично заявив: «Був!».

 

Анатолій до і під час війни проживав у Гайсинському районі Вінницької області. Був комсомольцем і партизаном. «У липні-серпні 1944 року — розповідав він, — до нас у село приїхав уповноважений райкому партії і повідомив, що є рішення партії і уряду виселити всіх українців, які проживали на окупованій німцями території, до Сибіру. Уже підготовлені вагони, виділені дивізії НКВД, а нам, комуністам і комсомольцям, належить бути помічниками при здійснені цієї операції. Я був молодий, гарячий і «скипів». Хіба малі діти, жінки та немічні старики винні, що їх залишили напризволяще? І чим вони завинили перед радянською владою? На другий день мене викликали в райком комсомолу, але коли я підійшов до райкому, мене схопили чекісти і «дали» мені 10 років, які я відбув від дзвінка до дзвінка».

 

«А як же інформація, що нібито не вистачало вагонів?» — запитав я. «Розумієш, — продовжував пан Анатолій, — у нас, в концтаборах, сиділо багато відомих людей. Ну, наприклад, Туполєв, Корольов, дисиденти. Інформації було набагато більше, ніж на волі, бо ми вже нічого не боялися, а на волі панував страх. То ж ми знали, що не було ніяких технічних чи організаційних причин, щоб здійснити задумане, звісно, Сталіним. Але ще йшла війна, Україна годувала половину фронту і весь тил. А коли б українців виселили, то той вакуум, який неодмінно утворився б, не було б ким заповнити».

 

Додамо, що коли у 1932—1933 рр. вимерли цілі села в Україні, а українці були «найкращі хлібороби в цілій Росії» (за Володимиром Січинським), коли було виселено кримських татар, і в ті села, які стали безлюдними, заселили москалів, то там уже не було тих урожаїв, що були колись, бо, мовляв, «картоха нє растьот і капуста нє родіт!».

У Росії, де зараз Сталіна вважають ледь не святим і навіть зображають на іконах (ну зачислили ж вони до лика святих «кривавого Ніколая», який затіяв Першу світову війну), у свій час його вважали ще й теоретиком комунізму.

 

Горе-теоретик, як і його попередники-класики Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

 

Читаємо маніфест комуністичної партії. Комунізм — це примара, яка, як смерть, бродить по Європі.

 

При комунізмі «законы, мораль, религия — буржуазные предрассудки», «уничтожение частной собственности», «упразднение буржуазной свободы», «уничтожение семьи», «прекратить эксплуатацию детей их родителями», «замена домашнего воспитания общественным», «рабочие не имеют отечества», «экспроприация земельной собственности», «отмена права наследования», «учреждение промышленных армий, в особенности для земледелия» (ось звідки взялися колгоспи — нечуваний спосіб рабства для селян). Пізніше Енгельс пояснив, що відбирати дітей у батьків треба, коли дітям виповниться 14 років, аби ті могли працювати на комунізм.

 

Достойним марксистом був Ленін. Розповідав мені очевидець «побудови» комунізму в Петербурзі в 1918 році, мій батько.

 

Як тільки більшовики прийшли до влади, Ленін зразу ж оголосив перемогу комунізму. Були відмінені всякі гроші, робітники мали стати свідомими і працювати безкоштовно. І як наслідок — зразу ж зупинились трамваї, і рух у столиці було паралізовано.

 

А народ заспівав:

Ленин Троцкому сказал:

«Езжай Лева на базар,

Купи лошадь карую

На всю пролетарию!

Щось подібне знаходимо у Сталіна.

Для нього комунізм — це продуктообмін між селом і містом «в міру нагромадження міських виробів» та коли зросте «продукція колгоспного виробництва».

 

Програвши перший етап Другої світової війни, яку він затіяв разом із Гітлером, Сталін у промові 7 листопада 1941 року відверто брехав: «В Германии теперь царят голод и обнищание, а за четыре месяца войны Германия потеряла 4 с половиной миллиона солдат». Натомість замовчував про втрату декількох мільйонів солдат Червоної армії.

 

В особистому житті Сталін — садист. Довів до самогубства свою дружину Надію Алілуєву, потім знищив всю її родину, до того знищив родину своєї першої дружини Сванідзе, відмовився врятувати свого сина Якова, якого німці пропонували обміняти на Паулюса, після того Якова було страчено в концтаборі Заксенгаузен.

 

Згадуючи Сталіна, його дочка Світлана Аллілуєва говорила, що  у період, коли Сталін правив країною, в нього вселився сатана, і все, що творив Сталін, — то було від сатани.

Очевидно, не в останню чергу Сосо-садист сформувався ще в дитячі роки, бо в сім’ї — «бедность жуткая, отец — пьяница, который колотил его и мать. Соседи прятали их от пьяного отца», згадувала Світлана.

 

Внук Сталіна, Александр Бурдонский, відзначав, що його вразило те, що його дід був страшенно одиноким чоловіком. Великі кімнати на дачі, тапчан, письмовий стіл, і коло нього жодної душі, лише за стіною охорона, яка не сміє ввійти без дозволу.

 

Бо ж коли з ним стався інсульт і, як інформував у бесіді з Дмитром Гордоном Сергій Хрущов, син Микити, Сталін, у безпам’ятстві лежав більше доби нерухомо у своїй кімнаті, бо ніхто не насмілився без його дозволу туди зайти та надати допомогу.

 

І діти Сталіна, Світлана та Василь, і внук схиляються до думки, спираючись на той факт, що царям і тиранам Росії помирати «допомагало» найближче оточення, Сталіна отруїли. Пізніше про це і Берія говорив Молотову. 

 

 

Продовження — у наступному номері «УМ».