У передмові до посмертної книжки Еви Гати «Дивні історії» (Л.: БаК, 2019) читаємо: «Книга-фотографія». Хай так, адже чи не всі книжки саме такими і є. Говорімо, лишень, про внутрішнє, рентгенівське, сказати б, фото.
Дивні історії, що фрагментарно спливають на поверхню свідомості. Феномен, знаний кожному літераторові. Інструмент його фіксації — письменницький нотатник.
Власне, ті записи зазвичай і оприлюднюються по відході автора. І тоді стають найліпшим ґрунтом для аналізу його творчості.
Остання книжка Еви Гати калейдоскопічна за визначенням. Тут усе, що вона не встигла оформити у гідну публікації прозу — гідну за її оцінкою. Хоча перше, майже викінчене оповідання своєю якістю лишає позаду значний масив нашвидкуруч оприлюдненої сучасної української новелістики. У нас досі мало пишуть про геть нову соціологічну страту(прошарок) — вітчизняних чиновників середньо-успішного рангу; тих, хто дозрів до потреби «змінити жінку, мобілку й авто».
Ева Гата міксує веселу іронію («адже високопосадовці мусять витрачати незмірну кількість енергії на своїх підлеглих») зі вправами у гештальтпсихології («ті Аполлони щораз більше замикалися у власних мушлях, а їхні жінки безуспішно намагалися їх звідти витягти за допомогою сліз, гніву, звинувачень чи погроз»).
Коли б цьому текстові та веселий водевільний фінал — мали б, либонь, неабияку опереткову пригоду. Утім, за усього свого життєвого оптимізму, Ева Гата не була схильна до ситуативних комедій. Справді, персонажка незавершеної повісті зізнається: «Обожнюю щасливі закінчення історій», — та одразу різко переводить стрілки у протилежний від гумору бік: «Тому поставила собі за мету написати книжку, яка змінить плин подій».
Це нагадує ґонкурівську книжку Ромена Ґарі «Життя попереду» (К.: К.І.С., 2009; Х.: Фабула, 2018), де маленький Мухамед мріє точнісінько про те саме. І там, і там Книга постає таким собі магічним ключем до усіляких Сезамів. А кожен герой Еви Гати завжди «у душі залишався великою дитиною, а відтак вірив і науці, й казкам». Зрештою, як і сама авторка, чиї буттєві пошуки вельми схожі на позірно хаотичні метання Керролової Аліси (часом це проглядає навіть на рівні фабульних декорацій: «Коли ми вибирали машину, лише ця «промовила»: візьми мене. Я так і вчинила»).
Насправді англійський письменник у такий «випадковий», задзеркальний спосіб знайомив свою першу читачку-героїню з теорією конфліктів, обираючи зазвичай їхні більш комічні — ззовні — прояви. Звісно, він не поспішав. По-перше, вступ до конфліктології має бути поступовим. По-друге — життя попереду. Ева Гата також знала, що «трагедії і конфлікти вибухають лише через брак терпіння» («Коріння світла», 2016).
Та в неї не було часу «радісно очікувати», як то дозволяв собі персонаж її ранньої книжки «Три чесноти...» (2010). Рік тому письменницю вже змагала хвороба — «підступна, хитра і безкомпромісна. З нею не можна домовитись, її можна лише подолати, як давні лицарі поборювали змія». Це — з останньої книжки, яку вона встигла віддати до друку: «Усі дороги приводять до любові» (2018).
Перша з триптиху приміщених там повістей — найбільш «реалістичний» твір Еви Гати. Доти, особливо в ранньому «античному циклі», вона виписувала алегоричні притчі у модній нині естетиці фентезі. Спрощувала оповідну техніку часом аж до втрати літературності: «— Світ поєднує у собі все, — обійняв її Давид. — Які ми щасливі, коханий!».
Фактично, це кітч. Але не в однозначно негативному тлумаченні Теодора Адорно, а радше в інтерпретації Тамари Гундорової, котра намагається «зруйнувати міф про кітч як поганий смак» й натомість довести, що цей феномен «проявляє і формує соціальне несвідоме», а відтак є «мікромоделлю масової культури» і його слід аналізувати в «антропологічному смислі» (Кітч і література. — К.: Факт, 2008).
«Основна мета кітчу, — значить Т.Гундорова, — розчулити і закодувати». Попервах Ева Гата дозволяла дидактиці (тобто, «закодувати») надто імперативно водити її рукою. Гадаю, що під той час вона ще не усвідомлювала себе уповні письменницею. Нещодавно у Львові відбулася презентація посмертних «Дивних історій», куди зійшлися мало поєднувані зазвичай професіонали: мистецтво- та музикознавці, філософи і критики, актори та культурологи. Вийшло щось на кшталт інтердисциплінарної наукової конференції — адже Ольга Коссак (літературне псевдо Ева Гата) таки лишила слід і у живопису, у музикуванні, у дизайні. А надто, як тепер видно, — у письменстві.
Точніше, головний її слід — у комунікації. Усі її мистецькі захоплення були, здається, передовсім, пошуком отої чарівної Книги Ромена Ґарі — байдуже, чи вона пишеться літерами, а чи пензлем або фортеп’янними клавішами. Так, детонатором було необорне прагнення античних мислителів: спізнай себе! Від початку ХХ століття ми називаємо це психоаналізом. Проте ця Фройдівська практика-теорія лише на перший позір є оголенням. Насправді, як значать сучасні дослідники, «психоаналіз не оголює вас, він має одягти, надати заспокоєння та здійснення бажань» (Современная теория сновидений. — К.: Рефл-бук; Москва: АСТ; 1999). Ольга Коссак вигадувала історії-вдяганки для себе, але через виразну екстравертність не могла не ділитися знахідками з оточенням. Перші її письмові вправи породили Еву Гату.
Та письменницею Ева Гата стала значно пізніше — після тріумфу-розчарування 2010-го, коли її книжка «Три чесноти, або Казка про оріхалк» увійшла до Короткого списку Премії ВВС, — а потому її новинки геть випали з рецензійних оглядів. Та номінантна книжка увірвалася до топ-списків завдяки геть незвичній для тодішньої української прози проекції античності на сучасність.
Але то був замалий плацдарм для закріплення на літературному краєвиді. За шість років по тому ми побачимо у книжці «Коріння світла» непомильну ознаку, що Ольга Коссак зробила ставку на користь літератури з-поміж усіх своїх бажань-талантів — гірку образу на недалекоглядних рецензентів. Описуючи принади Золотого віку, згадує, зокрема, і таке: «Для оцінки творчості не треба буде оракулів... які вітають і вдягають паперову корону, на якій золотою фарбою написано «Модний»... Такий титул призначають лише час і люди».
Емоційно неврівноважений пасаж, який дозволяють собі або графомани (а Ева Гата такою не була, навіть коли переймалася лише, сказати б, екстраполяцією самопсихоаналізу), або справжні літерати у стані депресії. Що наша авторка неабияк просунулася шкалою письменницької вправності — попри позірну зневагу до публічної критики — свідчать бодай такі стилістично-елегантні висловлювання, як «епістолярне божевілля... Енергетичне прилипання... Авторське право на власну глупоту» тощо.
Згадана книжка «Коріння світла» — переломна. Є два основні способи достукатися до читача: мова банальностей, зрозуміла всім. І «термінологічне» винахідництво, що веде до комунікаційного гетта, хоч і гурманського, як-от «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко — твір, що має однаковий з «Усіма дорогами...» Еви Гати фольклорний вхід, але геть відмінний психологічний вихід. З тексту «Коріння світла» видно, що Ева Гата збагнула: через надмір детальних пояснень чар натяку зникає. А натяк — нерв притчі, в жанрі якої вона весь час і працювала. Вона «переходить до реалізму».
В «Усіх дорогах...» уже немає античної містики — лише письменницький розпач: «Навіженство, шал, неможливо пояснити звичайними словами». Направду, можна, принаймні в історії літератури таке траплялося. Справа в іншому: яку комунікаційну стратегію обрати. Фентезійно-притчеву, у котрій Ева Гата, схоже, зневірилася; чи реалістичну-притчеву, яку і випробувала.
Отже, одинадцятирічна (здається?) дівчинка приїздить з батьком до Кракова і випадково піднімає очі на кам’яницю, де «з вікна третього поверху на неї дивились три лисі жіночі голови з сірими обличчями без брів і блідими губами». Так, це письмо часів онкології. Ясна річ, персонажі говорять чи не виключно про це. На думку одних, «вони вже завершили всі справи, тому стали жертвами важких хвороб»; інші вважають, що «кожна хвороба є наслідком туги й нетерпимості». А ще одна пацієнтка, здогадно, альтер-еґо авторки, каже: «Добре, коли є з чим завершувати, до Раю пускають лише щасливих, багатих і з кольоровими крилами».
Щасливі, як випливає із прози Еви Гати — це самореалізовані; багаті — щасливі самореалізацією. Автопортрет. Але чи здобулася вона на кольорові крильця — для себе? В «Усіх дорогах...» читаємо: «Слово «гріх» з давньоєврейської означає «невлучання в ціль», а з давньогрецької — «проминути головну суть»... Неналежне виконання обов’язку». Чи влучила в ціль Ева Гата своїм останнім прижиттєвим твором?
Взагалі-то, притча і «реалістичний» роман сполучаються, м’яко кажучи, не дуже. Притчі у реалістичних тонах, як-от «Володар мух», вдаються хіба таким, що мають прізвище Ґолдінг. Їх одиниці на всю світову літературу. Навіть такий метр сучасної літератури, як Пауло Коельйо, різко ділить себе на ці два жанри: висока мелодрама («Алхімік» та більшість того, що потім) і квазі-філософсько-автотренінгові тексти («Воїн світла». — К.: Софія, 2002). До речі, уся рання творчість Еви Гати корелює саме з «Воїном світла».
Порівняймо: «Учорашній біль — джерело сили для воїна світла» (П. Коельйо); «Часом недуга є дарунком долі, бо змінює людину кардинально» (Ева Гата). А взагалі-то, усе понижче цитування з «Воїна світла» — ніби рецензія на усю Еву Гату: «Воїн знає: коли ти чого-небудь хочеш, усі сили Всесвіту ніби укладають угоду, аби допомогти тобі... Коли сонце заходить, а воїн не відчув щастя — отже, щось не так... Саме тому вони воїни світла, що помиляються і ставлять запитання. Тому, що неустанно шукають смислу. Шукають і, зрештою, знаходять».
І, може, головне: «Воїн світла знає: увесь світ поглинутий страхом. Чому ж він виявляється сильнішим? Бо свій страх використовує як двигун, а не гальмо». В Еви Гати неоднораз знаходимо рефрен: «Страх не зникав, а лише затаювався до наступного разу». Чи вона подолала його — не знати. Проте згадаймо, як Мераб Мамардашвілі казав про Декарта: «Він каже: не треба бігти від предметів страху, тому що, біжучи, ви все одно страх з собою заберете! А якщо підете на них з оголеною шпагою, то переконаєтесь у тому, що це лише повітря й тіні» (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Ева Гата чинила саме так, а ще — фантазую — тримала в голові сентенцію Коельйового «воїна світла»: «Коли скинутий вершник не скочить у сідло наступної секунди, йому вже ніколи не вистачить на це хоробрості».
Ользі Коссак хоробрості не бракувало. Її творчість — це зазирання за ріг звичного, насамперед, банального. Переймалася розчищанням протоків знання, замулених потоком інформації. Її розщеплення посутніх значень тягне за собою ланцюгову реакцію в ноосфері, як-от: «Спробуємо змінити вектор шаблонів. Біблійне «Око за Око» можна прочитати навиворіт: Яким оком ми дивимося на світ, таким оком світ дивиться на нас. Погодьтеся, зовсім інший сенс». Ну, вихід на Ніцше очевидний.
Остання прижиттєва книжка завершується фразою: «Обіцяю, з’явиться таке, про що й мріяти не могли». Схоже, було би так. У посмертних «Дивних історіях» вичитуємо, що «старі формати втрачено», а головне — про доконечну потребу «подолання гравітації». Літературних канонів? Самоідентифікації? Соціуму?
Оті «Дивні історії», принаймні у першому фрагменті, — прокляття несправджених обіцянок (комусь даних, а чи й собі): «Як часто ми комусь щось обіцяємо і не виконуємо. Це доволі небезпечно, оскільки незавершені справи, а невиконана обіцянка такою і є, можуть шкодити. Вони лягають тягарем на душі, а згодом матеріалізуються, перетворюючись на пісок, каміння чи ще якісь речі, які можуть навіть загрожувати життю. Отож до слів, а тим паче до обіцянок треба ставитись дуже ретельно і бути пильним, щоб не прогавити слушний момент».
Ева Гата полюбляла лабіринти: розкладання ситуації на прості елементи і утикання в нову таємницю. Але — «не бажано розкривати таємниці, настільки непередбачувані... Ліпше не зачіпайтеся з тим, чого не розумієте». Мотто до передсмертної книжки — «Думка творить довкілля, і не завжди омріяне».
Проте супротив письменниці так званому здоровому ґлузду набагато сильніший: «Хай би так, аби не гірше»... Та це неправда, гірше буде обов’язково». Хіба що вірити, що «немає могутнішої сили, ніж безумовна Любов».
