У ритмі вальсу: як живуть та працюють вуличні музиканти у Києві

 — Ну молодці! Підняли настрій, а то після отримання комунальних платіжок було хоч у петлю лізь, — плескаючи у долоні, сказав літній чоловік.

 

— А я сюди спеціально їжджу на їхні концерти. В «Україну» тепер пенсіонеру квитків не докупитися, а тут кину хлопцям на проїзд у метро і слухаю хорошу живу музику, — підтримала його пані такого ж віку.

 

— А ми під їхню мелодію познайомилися і скоро зіграємо весілля, — долучився до розмови юнак, ніжно тримаючи під руку свою дівчину. — Вони тут грали вальс, то я й запросив Аню до танцю. Так і дотанцювалися до РАЦСу...

 

Свідком цієї розмови я став, повертаючись із роботи, на майданчику біля станції метро «Політехнічна», де п’ятеро чоловіків із гітарами й ударними інструментами влаштували справжній концерт. Репертуар його був на всі смаки — гімни України та Києва, інструментальна класика, джаз, рок-н-ролл, народні пісні, естрадні мелодії. І грали музики так злагоджено й душевно, незважаючи на негоду, що зібрали чимало слухачів, частина з яких, не втримавшись, пускалася в танок. Дехто, навіть проходячи повз них, на знак подяки кидав якусь купюру їм у коробку, інший — замовляв улюблену мелодію. Такий імпровізований концерт на радість пасажирам і перехожим тривав кілька годин. Із журналістської цікавості я прослухав його весь, щоб опісля дізнатися, хто ж це влаштував таку розвагу в будній вечір для стомлених робочим днем та побутовими проблемами містян.

 

Гітарист Олександр Чумаченко розповів, що їхній ансамбль називається «Струни Майдану», оскільки він грав у ньому в буремні дні Революції гідності. Тоді дехто говорив, що, мовляв, як ви можете веселитися в такий час, але більшість учасників протесту, навпаки, просила підтримати їх таким чином. «У день, коли там розгорілася бiйня, я грав у Голосієві, — пригадав Олександр. — Мені подзвонив товариш із Дніпра і запитав: «Саша, а що там у вас, людей убивають?», а я відповів йому, що обстановка нормальна. Потім до мене підійшла жінка і присоромила. «Як ви можете грати, коли на Майдані ллється кров?» Я прожогом кинувся туди — метро вже не ходило, тож довелося добиратися пішки. І в ті буремні дні я як міг допомагав протестантам — довбав бруківку, наливав у пляшки «коктейлі Молотова», ходив із ними на штурм, і мене навіть оглушило. Та й узагалі, наша сім’я була «майданутою» — мої два сини там теж брали участь, а молодший потім пішов добровольцем на війну з Росією». 

 

Після подій на майдані Незалежності чоловіки продовжували свої виступи в центрі міста, де вони, на жаль, сподобалися не всім. Хтось із місцевих жителів («напевне, з колишньої партноменклатури», яка бачить у нас здирників», — вважає Олександр) викликав поліцію, щоб їх «втихомирила». Музикантів навіть забрали у відділення, але відпустили, оскільки вони нічого не порушували. А одного разу невдоволені підключили й журналістів, які зняли сюжет про те, як вуличні музиканти «тероризують» Хрещатик голосною музикою. Подібне, хоч як це прикро, трапляється й у інших місцях. Були випадки, коли хтось із місцевих жителів сам намагався прогнати їх звідси начебто через голосну музику або викликав поліцію. Таке робив кілька разів один мешканець будинку біля метро «Олімпійська» — він навіть прибігав із відром води, щоб облити музикантів. А було якось біля станції метро «Палац спорту» місцева начальниця «попросила» їх зі «своєї території», аби не заважали робити оголошення. Трапляється, що якийсь п’яниця заважає грати, тож доводиться його самим «усмиряти».

 

Проте більшості людей їхня музика дуже подобається, у чому я й сам переконався. Іноді пограти з ними «для душі» напрошується хтось із слухачів зі своїм інструментом. Навіть співробітники метрополітену зізналися, що з радістю чергують на станції саме в п’ятницю, коли грає цей ансамбль. Цікаво, що три його учасники не мають музичної освіти — самоучки, але вже настільки зігралися і напрацювали такий широкий репертуар, що можуть конкурувати з багатьма «розкрученими» музиками. До того ж, Леонід Волковицький, як колишній електрик, змайстрував підсилювач гучності, який помістив у динамік. А також вони використовують спеціальний акумулятор, що дає змогу грати без підключення до електромережі й бути мобільними та автономними, що необхідно для вуличних музикантів, щоб більше переміщатися, а відтак і заробляти.

 

Як розповіли самі музиканти, своєю грою великих грошей вони не заробляють, але хоч якусь підтримку для виживання мають. Олександр розповів, що мав необачність узяти валютний кредит, коли долар був ще по 4,5 гривні, то й досі не може його виплатити. До того ж, потрібно оплачувати житло і навчання доньки — тож доводиться грати й самому мало не з ранку до ночі, оскільки це його основний заробіток.

 

Другий Сашко із Маріуполя розраховується цими коштами за орендоване житло. Інші теж фактично заробляють цим на життя. А от Леонід має з такого підробітку добавку до пенсії (до речі, всім музикантам, за винятком ударника, вже більше 50 років). Іноді таким чином вони заробляють на ліки, якщо хтось із них захворіє. 

 

На моє запитання, яку найбільшу суму вдавалося отримати за концерт, музиканти жартома відповіли, що їхні вуличні «гонорари» дуже далекі від сценічних — на них навіть пляшку хорошого коньяку не купиш. Тільки один раз перед Новим роком якийсь іноземець на Михайлівській площі біля ялинки по­клав їм 100 доларів. Але вони отримують велике задоволення від того, що дарують людям хоч декілька годин радості в нинішньому нелегкому житті.