Є митці, здатні особливо тонко відчувати душу народу, національну його своєрідність, слухати зболений голос поколінь, який щиро звірить усі таємниці, розкаже про печалі, злигодні та світлу віру в майбуття, аби просто бути почутим. А потім завдяки митцю-медіатору не одне покоління читачів так само слухатиме голос народу, спрагло вбиратиме його болі та радощі зі сторінок художнього твору...
Про одного з таких геніальних письменників В. Короленко сказав: «Він перший почав писати мовою, якою говорило населення цього краю, але якою не писали. Він зробив м’яку, виразну, сильну, багату мову літературною, і українська мова, яку вважали лише місцевим наріччям, з його легкої руки зазвучала так голосно, що звуки її рознеслись по всій Росії. На ній потім співав пісні і Шевченко». Звичайно, у наведеній цитаті йдеться про Івана Котляревського — зачинателя нової української літератури, «енциклопедиста життя українського народу», який зробив неоціненний внесок у розвиток української національної культури. 9 вересня минуло 250 років від дня народження цього майстра художнього слова.
Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника, що служив канцеляристом у міському магістраті, дворянина за соціальним станом. Мати майбутнього письменника, Параска Леонтіївна Жуковська, походила з козацького роду. Початкову освіту Іван здобув у церковно-приходській школі. Пізніше він так згадував про цей період життя: «Учився спочатку в дяка. Навчання було важким, бо вчили по-церковнослов’янськи, а кожної суботи дошкульно були. Єдина відрада — читання книжок і слухання кобзарів край битого шляху». Із 1780 року почав навчатися в Полтавській духовній семінарії, основними предметами в якій були традиційні богослов’я, поетика, риторика та філософія. Семінаристи також вивчали французьку, німецьку, латинську та грецьку мови, мали змогу читати твори античних поетів Горація, Вергілія та Овідія в оригіналі.
Навчаючись у семінарії, Іван Котляревський надзвичайно вподобав гуманітарні дисципліни та виявив особливу пристрасть до віршування, товариші навіть прозвали його «Римачем», оскільки хлопець умів до будь-якого слова добирати влучні рими. І, мабуть, саме в цей період майбутній письменник зацікавився безсмертною «Енеїдою» Вергілія. Варто зауважити, що Іван Котляревський славився не тільки поетичним хистом, він дуже добре навчався, був одним із найкращих семінаристів, але, на жаль, семінарії так і не закінчив. Юнак залишив навчання на останньому (богословському) курсі — можливо, причиною стало скрутне матеріальне становище родини після смерті батька, а може, юнака просто не приваблювала духовна кар’єра.
Після семінарії Іван Петрович кілька років присвятив державній службі, у 1789 році став канцеляристом, і, хоча кар’єра просувалася доволі успішно, уже в 1793 році Котляревський змінює напрям своєї діяльності, залишає службу та починає працювати домашнім учителем у поміщицьких маєтках Полтавщини. Учителювання дало митцю змогу глибше пізнати побут, фольклор і звичаї українського народу, інтереси й особливості представників різних прошарків тогочасного суспільства; він невтомно записував прислів’я, приказки, пісні та перекази, брав участь у народних забавах і святкуваннях (як-от вечорниці, весілля, хрестини тощо). Тож цілком закономірним видається той факт, що саме в цей період розпочинається творча робота письменника над «енциклопедією життя українського народу» — поемою «Енеїда». Спочатку І. Котляревський не мав наміру публікувати цей твір, тож перші розділи поеми стрімко поширювалися серед читачів у рукописних копіях і мали величезний успіх.
У 1796 році Іван Петрович полишив учителювання й наступні 12 років свого життя присвятив військовій службі. Як згадували сучасники митця, причиною чергового крутого зламу в житті Котляревського стало нещасливе кохання. Упродовж служби він брав участь у воєнних діях, виявляючи хоробрість і мужність, одержав чимало нагород, зокрема орден Святої Анни за успішні переговори з буджацькими татарами. Не забував у ці роки І. Котляревський і про літературну діяльність, продовжуючи працювати над «Енеїдою». У 1809 році ця знаменита поема виходить друком у чотирьох частинах («Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским»). Після завершення війни з Туреччиною козачий полк був розформований, тож Іванові Петровичу довелося залишити військову службу та піти у відставку.
Із 1810 року й до кінця свого життя митець живе в Полтаві, отримавши посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Один із викладачів цього закладу залишив такі спогади: «Полтавський дім виховання дітей бідних дворян хороший в усіх відношеннях, чому багато сприяє головний його наглядач майор Котляревський. Чиновник цей у колі вихованців являє дбайливого й суворого батька, результат трудів його відбито завжди на обличчі його, задоволення внутрішнє і схвалення совісті поступає у всіх рисах його. Він наскільки суворий у керуванні вихованцями, настільки ж і дбайливий». Упродовж 1818—1821 років Іван Котляревський працював директором Полтавського театру, для розширення репертуару якого він написав драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник» (публіка побачила їх на полтавській сцені в 1819 році). У 1821 році митець завершив роботу над «Енеїдою», дописавши останню частину поеми, але погортати повне видання Котляревському не судилося — воно побачило світ аж у 1842 році, уже після смерті автора. Упродовж 1827—1835 років Іван Петрович також був попечителем «богоугодних закладів», тобто лікарні, притулку, будинку інвалідів тощо.
10 листопада 1838 року Івана Петровича Котляревського не стало. Похований він у Полтаві, на тому місці, де й заповідав, — на цвинтарі неподалік битого шляху під кроною тополі. Спочатку близькі друзі встановили на його могилі скромний надгробок у формі колони з хрестом. Важливою подією в культурному житті України стало урочисте відкриття в Полтаві пам’ятника І. Котляревському 30 серпня 1903 року (до речі, це був перший в історії пам’ятник митцю та й узагалі перший пам’ятник українському письменникові в Російській імперії). Підготовка до його спорудження розпочалася ще наприкінці XIX століття та потребувала чимало часу, оскільки царський уряд намагався всіляко гальмувати цей процес. Варто також згадати, що українські письменники, готуючись до відкриття пам’ятника, у 1904 році вирішили видати збірку, що «свідчила б про успіх, який зробило слово українське і література від часу Котляревського». Вона вийшла в Києві в 1904 році під назвою «На вічну пам’ять Котляревському. Літературний збірник» (там був надрукований і твір М.Коцюбинського «Цвіт яблуні»).
Урешті-решт монумент був зведений на народні пожертви, які збирали впродовж 1895—1898 років. До міста з нагоди відкриття пам’ятника з’їхалася вся тогочасна інтелігенція України, а саме М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Стефаник, Олена Пчілка, М. Старицький, В. Самійленко, Б. Грінченко, М. Лисенко, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, Г. Хоткевич та інші, які виступали з привітаннями та промовами. Святкування з урочистостями перетворилося на справжнє національне свято, що тривало декілька днів. Коли міський голова заборонив виголошувати вітальні промови українською мовою, уся багатолюдна громада на знак протесту залишила зал театру. Ця подія засвідчила надзвичайну єдність українців і їхню національну свідомість.
А завершити хотілося б словами Є.Сверстюка: «Котляревський має винятковий вплив на своїх сучасників і на українську суспільність уже півтора століття не завдяки самому талантові й майстерності. І в «Енеїді», й особливо в «Наталці Полтавці» та «Москалеві-чарівнику» він утвердив високе почуття гідності, людської й національної гідності, без чого не можна було б і думати про відродження культури пригнобленого краю».
Оксана МАЗКО,
науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. Коцюбинського
