2010 року «філософсько-містичний роман» (так його охрестила преса) «Три чесноти, або Казка про оріхалк» увійшов до короткого списку премії «Книга року BBC».
На той час то вже була п’ята книжка львівської письменниці Еви Гати, а перша («Очищення, або Роблю, що хочу», 2007) здобулася на перевидання і переклади російською та німецькою (в Австрії).
Всеукраїнське визнання зумовлене насамперед незвичним на тоді жанром — дивно-сміливим поєднанням суто адаптаційної складової (назвемо це так: «як почуватися щасливим») із сюжетними інтерпретаціями античних міфів.
Притчевий формат, що, з одного боку, викорінюється з Біблійної традиції, а з іншого — сягає нинішнього міфотворчого літературного мейнстріму. Вже тоді поруч імені Еви Гати небезпідставно згадувалося ім’я світового еталону — Пауло Коельйо.
Власне, Еву Гату можна вважати за детонатора двох нині плідних літературних напрямків. Адаптаційна складова пішла у буйноцвіття книжками «про десять заповідей успіху» — українські автори побачили, що можна і треба працювати на терені Карнегі і К°.
А інтерпретації міфології набувають письменницько-читацької популярності аж тільки тепер — згадаймо позаторішнього «Ловця океану» Володимира Єрмоленка з авторською історією Одіссея.
До речі, у передостанній книжці Еви Гати є історія проходів професора Максиміліана, що ніби калькують Уліссову мандрівку — навіть у прикінцевому екзістент-резюме: «Знову повернувся в світ профанів, з якого так мріяв вирватися в молоді роки». Ще один теперішній «послідовник» Еви Гати — Микола Хомич.
Щоправда, його романи «Простір Х, або Територія брехні» (2013) і «Таємниця гробниці» (2016) ґрунтуються на варязькій історіософії, але ж і у Еви Гати була книжка «З варяг у греки, або Історія, накреслена рунами» (2008).
Старші українці зазвичай знайомилися з давньогрецькою міфологією за переказами російського професора Н.Куна. Його «Легенди та міфи давньої Греції» перевидавалися в СРСР безліч разів (за «радянської» України вийшло навіть п’ять перекладів) — але то була суто тоталітарна версія: захоплива історія мудрості богів і звитяжності героїв. Лишень тепер прозираємо, чим насправді є той грецький фольклор.
«Міфологія є каталогом невимовної жорстокості», — значить Умберто Еко у передмові до зредагованого ним наукового багатотомовика «Історія європейської цивілізації» (Х.: Фоліо, 2015).
Ева Гата ніби стартує від цього означення італійського метра і намагається знайти вихід із лабіринту перманентної навколоолімпійської злочинності у вірі-переконанні, що «світло наприкінці тунелю» справді є і що воно зветься Любов — справді, зовсім інший спосіб потрактування стародавніх міфів.
Ева Гата — давно не таємне псевдо Ольги Коссак, науковиці Львівського університету, чиї математичні моделі використовувалися навіть у військовій індустрії.
Співпрацювала з двома грецькими університетами, в Афінах і Салоніках, у дослідженні математичних основ комп’ютерної графіки. Схоже, поштовх до античної міфології — із тих тривалих відряджень. Писати почала, здається, зі зовнішньої спонуки.
Як пише Ірина Ключковська у передмові-спогаді до щойно виданої посмертної книжки Еви Гати «Дивні історії» (Л.: БаК, 2019), «її любов до життя була такою всеохопною, що світ після спілкування з нею дивним чином ставав кращим, яснішим і кольоровим».
Я зазнайомився з пані Ольгою ще по виході її першої книжки, і навіть та перша півофіційна зустріч цілком улягає повищим характеристикам. Потім неоднораз спостерігав на книжкових ярмарках, як по завершенні презентацій Еви Гати слухачі-глядачі, мов заворожені, розкуповували її новинки.
То було, словами згаданої І.Ключковської, наслідком «розуміння того... що ми можемо притягувати до себе добро своїми думками і словами». Або ж, як мовлено про одного з персонажів у «Трьох чеснотах...», «вона притягає до себе все, про що думає».
Ольга була не тільки проривним дослідником, а і переконливим викладачем: навчала вчитися. А відтак — і блискучим модератором власних презентацій. Певен, ті шанувальники-покупці діставали втіху і від придбаних книжок.
Проте, з літературним поцінуванням було не все так просто. Ольга Коссак, прибравши маску Еви Гати, автоматично не стала письменницею.
Більшість її поціновувачів були мисливцями за рецептами щастя — а тут, до всього, ще й загорнуто у мелодраматичну, назагал, колізію. Навіть тріумфальні, вважай (як на початкуючого літерата) «Три чесноти...» страждають на псевдоафористичність, замішану на фентезійних загальниках і казкових штампах.
Але там містилися дві засадничі для її творчості речі. По-перше, наскрізна для всіх її книжок декларація, що не може лишити байдужим жодного читача, котрий усвідомлює немилосердний тиск Будня: «Не хочу бути заживо похованою, хочу виплекати щасливу душу».
По-друге, сформульовано авторську концепцію археології свідомості: «Колись філософ сказав: «Я знаю, що нічого не знаю». І мав рацію.
А якби сказав: «Я знаю, що знаю все, лише треба пригадати», — то це також було би правдою. Наша душа знає все, і якщо виходити з цієї позиції, то щоденно можна відкривати для себе нові таємниці, які колись вже знали».
Отже, авторка заповідала самопсихоаналіз, увагу до знаків довкруг і застерігала не легковажити ними.
Так, попервах усе було замішане на банальностях, бо це — мова і свідомість «народу», й авторці ходило достукатися до масового читача. Та невдовзі вона робить однозначний вибір на користь літератури.
Показовою є книжка «Коріння світла» (Л.: БаК, 2016), де про одну з персонажок (схоже — авторське альтер-еґо) мовлено у підкреслено минулому часі: «Створила свою ілюзію театру, у якому була навічно примадонною. І, на відміну від інших, стала найщасливішою серед щасливих і найславетнішою серед славетних, єдиною у власному всесвіті».
Тепер авторка набагато ретельніше добирає слова, сягає справжньої афористичності, як-от: «Що краще — коли істина проявляється, чи коли її не знати?». І так само пам’ятно декларовано головний месидж усієї ЕваГатиної творочості: «Метаморфози або смерть. Іншого шляху немає».
Як на мене, вершиною літературних змагань Еви Гати є минулорічна книжка «Усі дороги приводять до любові» (Л.: БаК, 2018). Аби її прозорити найглибше, треба знати, що писалася на другому році запеклого герцю Ольги з чи не найагресивнішим видом раку, що, за статистикою, майже не лишає шансів хворим. Ситуація, в якій біль регулярно атакує, — але вона писала.
Ясна річ, тема недуги — точніше, душевних способів подолати її, — тут є домінантною. І в повісті, і у трьох зациклених оповіданнях, приміщених у книжці. Повість під провокативною назвою
«Думка творить довкілля, і не завжди омріяне» — це, фактично, один день спілкування трьох пацієнток онкологічної клініки, котрі «кожному слову, кожній фразі надають особливого сакрального значення».
Розмови у лікарняній палаті — ніби «Кентерберійські оповідки»: «А про святого Експедита, який допомагає в час тривоги, чули?.. Його вважають покровителем складних питань і невідкладних справ, до нього звертаються з найнеймовірнішими проблемами, навіть актори».
Або таке: «Учні запитали вчителя: що робити, щоб стати щасливими. Той відповів: «Коли їсте — їжте, коли йдете — йдіть, коли працюєте — працюйте, коли спите — спіть». Учні відповіли, що так учиняють, на що вчитель заперечив: «Ви, коли їсте — йдете, коли йдете — працюєте, коли працюєте — спите». Щастя шукати не треба, воно постійно з нами, а його пошук є ознакою порожнечі... Не нехтуйте простими речами, занурюйте себе в щастя».
Власне, це все про недугу, котра зігнала жінок до тимчасового гурту, і кожна з трьох має власне — уже конкретне — тлумачення хвороби. Одна каже: «Чула, що раком можна заразитися, бездумно талапаючи язиком наліво і направо про хворого, бо стаєш провідником інформації, чи то ланкою, що замикає ланцюжок».
Друга: «Ця недуга виникає від почуття страху». А третя «поставилася до свого діагнозу не як до вироку, а як до останнього попередження. І тоді в мені пробудився азарт гри.
Тугу відразу наче вітром здуло і, головне, повернулась жага життя. Я мала стати воїном... Або виграєш цю гру, або робити тобі тут більше нічого... На місце переполоху прийшов азарт».
Тут годі не згадати голландського філософа Йогана Гейзінґу, котрий розглядав «поняття гри як виразний і вельми важливий чинник усього, що діється в світі... Ми цілком могли б наректи гру «тотальністю» в сучасному розумінні слова» (Homo ludens. — К.: Основи, 1994).
В «Усіх дорогах...» Еви Гати також знаходимо цей термін — і то у цілком Гейзінґовому розумінні: «Живи тотально». Письменниця перестала бути фігурою гри, як то було в її ранніх книжках, а перетворилася на гравця, що схилився над шахівницею. Набула дистанції, конче необхідної для перетворення висловлення на прозу.
І, як у шаховій теорії, тут виникає безліч гамбітів. «Ти не хвора, це надійшов час звільнитися», — читаємо у Еви Гати. І це непомильно відсилає нас до Клариси Пінколи Естес, дослідниці «занедбаних ділянок жіночої душі», котра так само переконана: «Усе, що би не сталося, має здатність до перетворення» (Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах. — К.: Yakaboo publishing, 2019).
«Відкрий потаємну скриньку, випусти звідти Любов і наповни нею свій простір» у Еви Гати — це також Естес, а ще більшою мірою — шлях Коельйо: «Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі... Не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром» (Алхімік. — Л.: Класика, 2000).
Ева Гата пише про «відкриття досі зачиненого внутрішнього простору», про те, що «страшно спостерігати незаповнений простір», і про тих, хто «вибудував довкола себе фальшивий простір». І як тут не згадати Ярослава Мельника, з його «Далеким простором»: «Єдиною метою лікування може бути повернення людині її близького простору» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019).
Якось культуролог Вадим Скуратівський написав — «замість передмови та замість монографії» — вступне слово до книжки малої прози Оксани Забужко, де завважив «палімпсест цього письма» (Сестро, сестро. — К.: Факт, 2003).
Твори Еви Гати — також палімпсести, тобто тексти, з-під яких проступають давні, важко ідентифіковані письмена. За великим рахунком, міфологічний Олімп для неї — щось на кшталт ноосфери Вернадського, де зберігається уся ословлена мудрість та звідки лишень і можна дізнатися відповіді на питання «пощо?».
«Коли я писала «Казку про калинову сопілку», то не знала, звідки мені були відомі деякі речі», — казала в одному з інтерв’ю О. Забужко. У тій «Казці...» використано легенду про змія-перелесника з ноосферного асортименту, котру в «Усіх дорогах...» інтерпретує й Ева Гата. Інтерпретації вийшли різні.
«Все життя пишу про світ, у якому холоне любов», — зізнається Оксана Забужко (З мапи книг і людей. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012). «Відкрий потаємну скриньку, випусти звідти Любов і наповни нею свій простір», — значить Ева Гата («Усі дороги приводять до любові»).
«У що віритимете, те і матимете... Думай, дізнавайся, дякуй і дій» (Ева Гата).
