Торік Наталя Влащенко опублікувала політичний роман «Під небом Австерліца» (Х.: Фоліо). У передмові вона дякує колезі-журналісту Олегові Єльцову, яко першому читачеві рукопису. Пригадалося, як на початку 2000-х Олег дав мені свій рукопис на тоді відсутнього жанру — політичного детективу на прозорих українських реаліях. Добрий текст, запропонував його керівникові одного поважного видавництва — той відхрестився, як від нечистої сили. Авжеж, у ті часи було так само, як у кінобестселері «Біле сонце пустелі»: «Стріляли».
Тепер-от політична белетристика у тренді. Видавці вже не бояться, часи змінилися на краще (що б там не казали). Та це не означає, що професія політичного журналіста стала менш безпечною. Вона є такою за означенням — навіть в Америці. А оскільки ми не там, то й досі не маємо пулітцерівського штибу книжок-розслідувань. Журналісти дослухаються інстинкту самозбереження і воліють писати «романи», де «реальні події я використала, як витратний матеріал», — пише на початку Н. Влащенко.
Багаторічна засновниця-редактора журналу «Публічні люди» знає що і про кого пише. Надто нервово камуфлює персонажів, навіть «поганяла» часом міняє, перестраховується. А наприкінці — екзистенційна рекогносцировка: «Вона більше не була прописана ані на території закону, ні на території «понять». Так, лячно. Книжка просотана відчуттям жаху. Трилер. Але нізащо не кину камінь в авторку-журналістку — те, про що вона пише, насправді є вельми небезпечною інформацією.
Насамперед, «Під небом Австерліца» — те, що у світовій літературній традиції зветься «таємниці мадридського двору». Піонером тут у нас був, здається, Валерій Грузин — так само добре обізнаний у владному запіллі дипломат-інтелектуал, коли опублікував у власному видавництві роман «Загибель Києва» (К.: Амадей, 2008). То було художнє осмислення першої хвилі донецької міграції до столиці, що істотно зіпсувала київську атмосферу «культурою без нюансів... сумішшю казарми й будуару». Змальовано потворну зграю напівбандитів, що шматують владу, і навіть для «кращих» донецьких особин притаманний дивний ментальний мікс пріоритетів: «Книжки, гроші, жінки та собаки» (до речі, собака Барбара позиціонується в романі, як «ідеальна людина»).
Усе це десть років перегнивало, попри другий Майдан (між іншим, В. Грузин передбачав, що побутовий терор увірве терпець містян і виллється у збройне протистояння: «Завтра, не зволікаючи... бо знову щось першочергово дрібне станеться»), і перетворилося на «екзистенційний морок», що панує «під небом Австерліца». Звісно, серед персонажів не бракує «якихось небідних Голохвастових на яхті», як у того ж Грузина, але на перші ролі вже виходять більш освічені «кулінари» громадської думки», всілякі політтехнологи, здатні «вигадувати стратегії для приматів». З’являються упізнавані, попри авторський камуфляж, персони: «Флегматичний, рано розтовстілий і полисілий Книжник... Лідер молодіжної організації «Пора» Маськін, дуже схожий на Шуру Балаганова... Повелітель Батальйонів у великій фуражці і з маузером Дзержинського на боку... наш друг Армен: багато читає, пише прозу, але, наче вериги, за ним тягнуться абсолютно конкретні кримінальні гріхи».
Спостереження за постмайданним владним тераріумом приводить авторку до висновку: «Усі ці рольові ігри в Че Гевару часом перетворюють романтиків на вовкодавів». І ще одне, важливе: «Головне — не забувати про тих, хто програв. Вони тут, недалечко, і мріють про реванш». «Під небом Австерліца» романтики-мутанти єднаються, в суті справи, з реваншистами.
Та головне в романі Влащенко — образ героїні, молодої вабливої «селф-мейд-вумен», котра обрала за інструмент завоювання світу журналістику. Фатальна жінка-журналіст. Тема, що постійно вигулькує у світовому мистецтві — згадаймо, бодай, свіжий фільм «Приватна війна» (2018), з якого акторка Розамунда Пайк дістала «Золотий глобус» — за переконливе втілення саме такого типу «жіночої журналістики».
В українській прозі це теж не новина, а проте завжди цікавий ракурс, оскільки фаталь-журналістка є гарантованою принадою для масового читача. Наприклад, роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт, 2009), де героїня спочатку є «Дарочка-дурочка-дірочка», далі — коли вже активно працює з масовою інформацією, — замислюється над тим, «яким сміттям густо всипано мозок, так що вже й не домацаєшся до того, що думаєш сама», і зрештою перетворюється на цинічно-цілеспрямовану (цинічну — у філософському сенсі: вільну від забобонів «здорового ґлузду») професіоналку, котра не гребує адекватними реакціями: «Во бля, сказала вона, ні хуя собі... Він ніколи не чув, щоб вона матюкалася, і вона від себе теж такого ніколи не чула, ці слова вискочили з неї самі, ніби тільки їх і бракувало для остаточного вивершення пазлу».
В Оксани Забужко вивищення фаталь-журналістки відбувається на примітивному тлі деґрадованої української журналістики, що здебільшого працює на користолюбне «замикання пам‘яті» красивими картинками: «Нащо нам здалися мертві, коли до нас у черзі товпляться живі, і до того ж платять?». У Наталі Влащенко — те саме: «Професія перетворилася на прохідний двір, щось на кшталт відвідування Віденського балу матросами і селянами». В її книжці — весь сучасний медіа-іконостас, починаючи від упізнаваних метрів («досвідчений агент, журналістика потрібна йому, як інструмент. Навіщо йому думати про історію, через котру його можуть убити?»), до безликої профмасовки: «Дівчина була первозданно дурна... мала слабкість до відвертих ідіотів».
Героїня роману Наталі Влащенко «чудово знала, де саме лежать у журналістиці гроші», — хоч заробіток не був її фаховою метою, лише справедливою винагородою. Це так само, як у тетралогії Яна Валетова «Нічия земля»: «— Ти взяла гроші. — Ні, я взяла можливість усе це заробити» (Х.: Фоліо, 2017). До Валетова Влащенко особливо близька — і постаттю фаталь-журналістки, і загальним мороком декорацій. Ще у повісті Я. Валетова «Прицільна дальність» знаходимо одкровення: «Мораль є похідною від політичної необхідності» (К.: Факт, 2006). У наступній його книжці «Лишитися живим» ходить про механізм «влада-преса»: «Підкладеш мене, аякже... Я тобі не рабиня Ізаура!.. Мені треба завдання намалювати, грамотно мету зобразити, мотивувати, як нині говорять... А далі устигай відвертатися! Знаєш, по-справжньому розумний чоловік повинен учасно заплющитися» (К.: Альтерпрес, 2007). А ще далі, у «Нічиїй землі», ходить про речі, які у «Під небом Австерліца» знову зринають на поверхню: «Повернення почуттів — це міраж, якому може вірити хіба безумець... Хіба з жінкою, яку все ще кохаєш, можна вести переговори?». У Влащенко це озвучено так: «Дівчина навпроти була геть не дівчиною. Навпроти сидів розумний, погано дешифрований ворог».
Хай там як, але героїню роману Влащенко цілком можна героїзувати. Її роман з ідеологом режиму все-таки увірвався на межі зради фахових принципів. «Найгірший зі станів — почуття відповідальності». Вона йому не зраджує. За це її й вбивають. Зверніть увагу: усі фаталь-журналістки в усіх згаданих книжках гинуть. Навіть у Ірен Роздобудько, що не схильна до трагічних фіналів. У її романі «Ґудзик-2» також є «скандальна, невизнана, стервозна, таємнича, не з повна розуму» персонажка, котра є половинкою фаталь-журналістки, яка гине від кулі на Майдані (К.: Нора-Друк, 2015). Ота Роздобудькова майбутня журналістка цілком відтворює шлях Влащенкової героїні: «Від’їзд аж ніяк не був мрією, просто їй хотілося припинити цей безкінечний жах... У місті залишалася якась кількість однокласників, розумова відсталість котрих не дозволяла їм звалити хоча би на чеські будівлі, ачи опікуватися заміною памперсів італійським пенсіонерам».
Та попри бомбову тему фаталь-журналістики, всі згадані книжки сходяться на одному: жінки — як заміноване поле. Ось у Роздобудько: «А що буде робитися в її голові — одному Богові відомо... Емоції, замішані на позачассі... Обвішана питаннями, як новорічна ялинка — іграшками... Плани нереальні, але цікаві, як космос». А у Забужко і поготів концептуальний присуд: «Якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі». Навіть Гоголь колись застерігав: «Вельми небезпечно зазирати глибоко до дамських сердець» («Мертві душі»).
У ранній повісті Оксани Забужко наштовхуємося на загадкову фразу: «Ти стоїш, і у тебе зайняті руки» (Сестро, сестро. — К.: Факт, 2003). Та, як замислитися, — це формула природної-інтуїтивної жінки, обтяженої-скутої зайвиною суспільних приписів. Інакше кажучи, про жіночу валізу без ручки. Дуже добре це проаналізовано у психологічному лонґселері Клариси Пінколи Естес «Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах», що його нарешті перекладено цього року українською (К.: Yakaboo publishing). Коли ж шукати за путівником жіночими лабіринтами у романному форматі, то поміж сучасних письменників гарно надається на роль гіда Пауло Коельйо — загалом увесь та його передостанній роман зосібна: «Шпигунка» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).
Так, це про найвідомішу фатальну жінку в новітній історії — про «шпигунку» Мата Харі. Чи була вона такою і чи справді коїла злочини, за котрі її розстріляли наприкінці Першої світової, — достеменно невідомо. Версій чимало, часом діаметрально протилежних. Коельйо наприкінці згадує, як через сорок років по тому вирокові прокурор Андре Марне зізнався: «Між нами, тих доказів, які ми мали, було недостатньо навіть для того, щоби покарати кота». Натомість недавній російський телесеріал «Мата Харі» (2017) однозначно пристає на шпигунську версію — авжеж, ця жінка нібито видала супротивникам саме російські воєнні секрети. Вийшов ретро- екшн з підсиленим «мильним» ефектом.
Та, як на мене, в романі бразильського мислителя більше правди, аніж у серіалі «за реальними подіями», — позатим, що автор на прикінцевій сторінці значить: «Ця книжка жодним чином не має на меті стати біографією Марґарет Зелле» (справжнє ім’я Мата Харі). Фабульну стрічку «Шпигунки» сплетено зі свідчень причетних до цієї світової історії осіб: богема, бомонд, військові, контрозвідники, судді та тюремники. І, звісно, самої Мата Харі, котра ніби оглядає-коментує усю цю комунікацію навколо неї. Основний контент, ясна річ, творять чоловіки, котрі «здавалося, займалися дуже важливими справами, але щоразу, коли я озиралася, помічала, що вони стежили за мною поглядами». Вона з усіма привітна, як ото Голлі Ґоллайтлі зі «Сніданку у Тіффані», і обидвом чоловіки регулярно виставляють збуджено-незадоволені претензії: «Її провина — це відсутність делікатності, повна відсутність співчуття, маніпулювання й руйнування життя чоловіків... Її елегантність і видатний розум, її аморальність — усе це робить її потенційною підозрюваною».
Власне, «провину» Мата Харі можна описати поняттям «нонконформізм». Та цей феномен має два геть різні прояви. Чоловічий — не уподібнюватися більшості, яку зневажаєш; та жіночий — за будь-яких обставин лишатися собою, «усе або нічого». Один нонконформізм не розуміє іншого, «завжди заздрили, хоч ніколи не поважали». Хіба що втрутиться форс-мажор — кохання. Тут Коельйо цілком у своїх володіннях, тож варто дати слово досвідченому екскурсоводу: «Кохання — це отрута. Закохавшись, ви втрачаєте контроль над своїм життям, оскільки ваше серце і розум належать іншій людині. Ваше існування під загрозою. Ви робите все, щоб зберегти кохану людину, і втрачаєте відчуття страху. Ця непоясненна і страшна річ, яку називають коханням, змітає з лиця землі все, чим ви є, а натомість залишає те, чим бажає бачити вас кохана людина... Якщо заглибитися далі у спогади, то згадуємо день, коли це насіння посадили, як удобрювали його й вирощували, аж поки не виросло дерево, яке неможливо викорчувати... Кохання не підкоряється нікому й зраджує тих, хто намагається розгадати його загадку».
Отже, каже Мата Харі (що більше скидається на Хлєстакова у спідниці, аніж на спецагента): «Мене засудили за шпигунство, тоді як усі мої дії — це поширення пліток у салонах вищого світу... Повія — так! Шпигунка — ні!.. Зрештою, сенсом усього мого життя було підтримання зв’язків із впливовими людьми», — зізнається у «Шпигунці». А це точнісінько те саме, чим живе журналістка Мар’яна «під небом Австерліца»: «Для умной женщины род занятий — как шуба на голое тело». Мар’яну — так само як Мата Харі — судять і призначають до страти (хіба що не формально, а ніби у «Процесі» Кафки). Подібний і головний аргумент суто чоловічого звинувачення: «Зачем мне вместо любимой человек-пиздец?».
