Він тут для меблів: столяру допоміг міцно стати на ноги пілотний соціальний проект «Рука допомоги»

30-річний житель села Нелюбівка Диканського району Полтавщини Сергій Ходіс нині має все, що потрібно людині для повного щастя: садибу на своїй землі посеред мальовничої природи, дружину, котра його розуміє й у всьому підтримує, четверо дітей (старшому сину Кирилу невдовзі виповниться 10 років, а найменшій доньці Діані — лише півроку), а ще — власну справу з виробництва меблів.

Його вироби з дерева подобаються багатьом (недаремно ж замовників він не шукає — ті знаходять майстра самі). Споглядаючи витвори його рук, нізащо не скажеш, що раніше до столярства молодий чоловік узагалі не мав кебети. 

«Так-так, якби років десять тому хтось мені сказав, що виготовлятиму ось такі меблі, я б, мабуть, не повірив, — посміхаючись, підтверджує Сергій Ходіс. — Проте сталося так, що мені терміново потрібна була робота, у малому ж селі її, самі розумієте, і вдень зі свічкою не знайдеш. А тут один знайомий запропонував зайнятися столяркою — у Михайлівці нашого ж району було столярне виробництво. Довелося їздити туди на роботу.

За пару років підучився, потім працював на дядька в Полтаві — також виготовляв меблі. Коли в нашій сім’ї народилися двоє синів — Кирило й Максим — і дружина Надя вже чекала третю дитину, виживати в місті в орендованому житлі стало складно. Тому на сімейній раді вирішили повернутися до свого села. Коли перебралися до Нелюбівки, я ще з рік продовжував працювати в Полтаві — їздив туди-сюди. А потім відчув, що стомився, і вирішив столярувати вдома».

Як багатодітна сім’я позбулася статусу малозабезпеченої

Самостійне плавання настільки припало до душі, що відтоді, за словами Сергія Ходіса, бажання працювати на когось у нього не виникло жодного разу. Хоч як би він викладався, сім’я з малолітніми дітьми, яка мала статус малозабезпеченої, ледве зводила кінці з кінцями. Допомога надійшла неждано-негадано. 

 

«Улітку два роки тому я оформлювала державну допомогу малозабезпеченим сім’ям у Диканському управлінні праці та соціального захисту населення, і звідти мене відправили до районного центру зайнятості, — пригадує 28-річна дружина Сергія Надія. — Там поцікавилися, чим любить займатися мій чоловік. Я відповіла: майструє меблі. Тоді мені розповіли про пілотний проект Мінсоцполітики за сприяння Світового банку «Рука допомоги», що поширювався на членів малозабезпечених сімей та внутрішньо переміщених осіб, змалювавши просто-таки райдужні перспективи. Але я в усе це не повірила, подумавши: ну не може такого бути, щоб держава допомогла простій людині». 

 

Та, попри державну соціальну допомогу, коштів на прожиття малозабезпеченому сімейству катастрофічно не вистачало. От тоді подружжя і згадало про пілотний соціальний проект.

 

У Диканському районному центрі зайнятості допомогли скласти бізнес-план. Згодом довелося захищати його перед авторитетною комісією. І нарешті Сергій та Надія Ходіси переконалися, що проект, про який ідеться, реально діє: торік у травні одержали закуплені на 70 тисяч гривень верстати для столярного виробництва. Молоді люди зізнаються: їхній радості не було меж. 

 

«До цього як майстрував? Мав деякі примітивні станочки, пристосування, пару інструментів. Відповідно, замовлень багато не брав. Уявіть собі, шліфували із дружиною дерево вручну — у такий спосіб роботи не поженеш. На один виріб витрачали місяць, а то й більше», — розказує Сергій Ходіс. 

 

«Хоч я була вагітною, намагалася допомагати Сергію, тож від шліфування вручну постійно мала здерті руки, пальці увесь час горіли», — додає Надія.

 

З’явилися нові верстати — справа пішла веселіше. Мало того, що обсяги робіт зросли, так ще й покращилася якість виробів. Піднявшись на новий рівень, багатодітна сім’я нарешті позбулася статусу малозабезпеченої. Тепер подружжя навіть шкодує, що спершу не повірило в соціальний проект «Рука допомоги». 

 

Із закупленими на 70 тисяч гривень верстатами справа пішла веселіше.

 

«Для нас це як чудо, допомога з небес. І якби ми повірили у згаданий проект із самого початку, уже давно, мабуть, мали б міцний ґрунт під ногами. Шукаючи свого часу вихід зі складного становища, ми наводили довідки в банку: виявилося, щоб узяти в кредит на два роки 15 тисяч гривень, потрібно було повернути суму, принаймні втричі більшу. Ну це ж просто здирництво, — обурюється Сергій Ходіс. — Ставши приватним підприємцем, я тепер повертаю державі вкладені нею в закупівлю станків кошти у вигляді податків. Тобто для нас це, по суті, безвідсотковий кредит».

 

Сергій береться за виготовлення будь-яких меблів хоч для дому, хоч для саду: від витіюватих поличок до великих альтанок. Може відтворити який завгодно виріб за фотографією — для цього йому достатньо надати потрібні розміри.

 

Стверджує, що найчастіше люди замовляють барні стільці і крісла-качалки. Щодо матеріалу, то майстер віддає перевагу деревині дуба, що вирізняється благородним зовнішнім виглядом та довговічністю, а також сосни, яка має свої плюси, зокрема меншу вартість (через це й вироби частіше замовляють саме з неї), натомість не надто полюбляє працювати з деревиною ясеня, яка, за його словами, «неслухняна» в обробітку. Загалом найідеальнішою Сергій вважає деревину бука, проте з нею не працює через те, що занадто вже дорога.

Замовники знаходять майстра й у глибинці

Фотознімки робіт свого чоловіка Надія виставляє у «Фейс­буці» (саме вона веде сторінку), де їх і бачать потенційні замовники. Одній фірмі з Молдови вони настільки сподобалися, що Сергія навіть кликали туди на роботу, при цьому обіцяли пристойну зарплату.

 

Проте, сповна відчувши смак незалежності й праці на себе та свою родину, наш герой уже ні за які гроші не хоче працювати на когось. Хоч, наголошує, ведення власного бізнесу важко назвати безхмарним. Навіть купити суху дошку, особливо з того ж таки дуба, за словами майстра, не так легко. Окрім усього, у роботу постійно вносить свої корективи погода. 

 

«Одного разу було таке, що привезли сухі дошки, склали у приміщенні, а потім пішли рясні дощі. Дах вітром зняло, дошки намочило — у підсумку сушили їх самі. А якось під час грози не стало електрики, кілька днів після цього сиділи без світла. Замовники телефонують: коли, мовляв, відправите готовий виріб? Що тут відповісти? Як тільки з’явиться електроенергія. Вивезти з глибинки готові вироби взимку взагалі проблематично. Буває, як замете снігом село, а розчистити дорогу в сільській раді не допросишся», — Сергій підтверджує думку про те, що власний бізнес у глибинці — це ще й випробування на міцність.

 

З іншого боку, як уже зазначалося, замовники самі знаходять Ходісів і в малому віддаленому селі, поміж них багато постійних. Сергій та Надія запевняють, що їх уже знає чи не вся Україна. Найбільше ж, за словами подружжя, цінують вироби з дерева в західних регіонах — переважна більшість їхніх клієнтів саме звідти.

 

Відправляє готові меблі Сергій Ходіс поштою (хоч декого із замовників влаштовує й самовивіз). Буває, за місяць виконує робіт на суму  20—50 тисяч гривень, інколи ж вдається вийти лише на 15 тисяч.

 

«А коли не так давно моя мама потрапила до лікарні з інсультом, ми ледве заробили 8 тисяч», — зауважує Надія Ходіс.

 

Попри всі труднощі, подружжя робить висновок, що і в Україні можна пристойно заробляти. «І не їхати батракувати за кордон. Казус у тому, що багато наших знайомих там «пахають», а в Україні не хочуть працювати, ворушити мозком.

 

У селі є люди, які роками сидять без роботи й так до цього звикли, що вже навіть не шукають варіантів. Відверто кажучи, ми теж від безвиході хотіли виїхати з України. Але вчасно схаменулися: навіщо їхати на чужину, яка ніколи не замінить рідної землі, якщо й тут можна заробляти так, аби вистачало на гідне життя?» — ділиться молода жінка.

 

Що й казати, Сергію доводиться багато працювати. Хоч йому дуже імпонує те, що він сам собі хазяїн, а отже, має змогу корегувати робочий процес: «Якщо стомився, можу дозволити собі відпочити. Буває, берешся за роботу, а натхнення немає. То дерево з рук випадає, то пальці прибив. У такому разі роботу краще відкласти. Тож можу завершити робочий день о 14-й годині, а коли маю натхнення, затримуюся в майстерні й до 4-ї години ранку. Причому працюю вночі дуже часто. Мені це навіть до вподоби: тихо, спокійно, ніхто не відволікає». 

 

— Як гадаєте, чому люди з великих міст замовляють вироби з дерева саме у вас? — цікавлюся. 

 

— Усі кажуть, що мої ціни прийнятні, — відповідає Сергій. — Наприклад, барний стілець із соснової деревини обходиться замовнику в сумі 750—1 тис. гривень, а в магазині він коштує від 1 тис. 900 гривень. Тож навіть враховуючи витрати на доставку, людям вигідніше замовляти в нас. Скажімо, ми мали одне замовлення із Західної України на виготовлення трьох барних столів і 12 стільців. Так от, ті люди тільки за доставку заплатили 7 тисяч гривень, проте в підсумку це виявилося їм вигідніше, аніж замовити на місці. 

 

У Ходісів великі плани на майбутнє. Поки що в них не доходять руки до того, аби капітально відремонтувати бабусин будинок, у якому мешкають, — надто вже значні витрати на дітей, а також на лікування Надіїної матері.

 

«Хочеться й кращої майстерні, але не все зразу. Потрібен і фарбувальний цех, бо взимку, коли відбувається фарбування меблів, усі роботи в майстерні зупиняю, щоб уберегти вироби від потрапляння тирси чи пилу. Таким чином, два-три дні, як-то кажуть, вилітають у трубу. А якби був фарбувальний цех, я б, поки виріб сохнув, паралельно ще щось робив», — розмірковує майстровитий чоловік. 

 

На запитання, чому не обзаводиться помічниками, Сергій Ходіс відповідає коротко: важко знайти, мовляв, надійних людей. Та, схоже, його помічникам потрібно лишень трохи підрости. «Робота вдома мені подобається ще й тому, що я бачу, як ростуть діти, — зізнається Сергій, який тепер упевнено дивиться в завтрашній день. — Старших синів уже залучаю до шліфування. Потрібні гроші на морозиво — спершу зробіть оте й оте. У підсумку всі задоволені».