Так сталося, що упродовж останніх двох років з’явилося декілька книжок Вінстона Черчилля та про нього і так само — дві книжки Володимира Горбуліна та збірки аналітики/прогностики від очолюваного ним Інституту стратегічних досліджень.
Позаяк усі ті новинки належать до першочергового читання, мимохіть виникають паралельні асоціації-порівняння обидвох постатей. Звісно, Черчилль належить світові.
Нинішній британський прем’єр дав своїй книжці промовистий підзаголовок: «Як одна людина змінила історію» (Б`оріс Джонсон. Фактор Черчилля. — Х.: Віват, 2019).
Горбулін належить Україні, проте світ знає його і вшановує. Колишній американський посол Стівен Пайфер у книзі «Орел і тризуб» значить: «Горбулін — найкращий стратегічний мислитель України... Багато хто трактував його як четвертого найвпливовішого держчиновника після Кучми, прем’єр-міністра і голови Верховної Ради... Персона, з котрою слід було зустрітися, коли виникали важкорозв’язні питання у взаєминах України та США».
За хоровими свідченнями, і Черчилль, і Горбулін — видатні організатори. У книжці Себастіана Гаффнера «Черчилль. Біографія» (К.: Видавництво Жупанського, 2019) читаємо: «Адміністрування, по суті, підходило йому значно більше, ніж сама політика... Завжди був видатним міністром байдуже в якій сфері».
Горбулін міністром не служив, проте створив декілька конче необхідних для державної незалежності структур: Раду національної безпеки і оборони, Національний інститут стратегічних досліджень. Не склалося, хіба, до кінця з урядовим розвідувальним Комітетом — аналогом американського АНБ: «Коли влада надто захоплена війною повноважень, до стратегічних рішень і масштабних завдань просто не доходять руки», — зітхає Володимир Павлович із цього приводу.
Розпачливо зітхати регулярно доводилося обом. Обидві кар’єри — суцільна синусоїда: злет-падіння-злет-падіння. «Бездіяльність була для Черчилля його особистим пеклом», коли йому доводилося неоднораз «бути лише знехтуваним глядачем» (Гаффнер).
Горбуліна запрошували на стратегічні вершини всі президенти (окрім Януковича, ясна річ), але вони ж і звільняли його унаслідок апаратних ігор. Щоразу, як опинявся поза службою, Горбулін віддавався журналізму — те саме бачимо і в біографії англійця. Але ж парадокс: ефектна газетна аналітика обох не була ефективною. «Нічого з того, що Черчилль писав чи говорив, не викликало жодних змін» (Гаффнер).
Причини цього ялового ходу зрозумілі. Британська публіка «тонула в невігластві... обирала нікчем», що демонстрували «майже незбагненний ідіотизм» — і не видно «видатних людей, не перейнятих прагненням особистої вигоди» (Вінстон Черчилль. Спогади про Другу світову війну. Книга І. — К.: Видавництво Жупанського, 2018).
Горбулін пише про те саме: про «шабаш непрофесіоналізму... поверхові рішення, ухвалені внаслідок так само поверхових компромісів». І надто мало довкруг політиків, що здатні «подолати гравітацію користі».
Слова «політика» і «політики» у лексиконі Черчилля—Горбуліна мають приховано-негативний зміст. Володимир Павлович лише єдиний раз зіграв у виборчу гру — 2000 року, коли вкотре опинився без державної роботи і його катувала думка: «Чи знадобляться мої досвід і знання для реального зниження ризиків країни?».
Поневіряння виборчим шоу-лабіринтом описано в книжці майже весело, але висновок гранично жорсткий: «Внаслідок я остаточно і безповоротно вирішив, що надалі за жодних обставин не братиму участі в подібному лицедійстві».
А коли за Горбуліним усталився позивний «сірий кардинал української політики», він іронічно відхрещувався: «Мені більше імпонує порівнювати себе з тінню Гамлетового батька, а то, як відомо, була розсудлива і поінформована тінь, і являлася вона Гамлетові виключно для того, аби попередити про небезпеку».
Алгоритм діяльності обидвох державців тотожний: коли були невитребуваними — попереджати про небезпеку; коли вдавалося керувати процесом — відвертати її. Тому й іншому притаманний дар візіонерства, передбачення. Страшний дар.
Для більшості таких дароносців прозріння обертається на параліч. «Те, що вони передбачали в майбутньому, змушувало їх мовчати від страху» (Черчилль); «страшно було всім, хто не розучився думати» (Горбулін). Але не нашим героям — побачене попереду провалля лише додавало їм інтелектуального адреналіну.
От взяти, до прикладу, питання війни і миру. Б.Джонсон реконструює позицію Черчилля другої половини 1930-х: «Не існує жодного варіанта угоди з Гітлером, який при здоровому ґлузді можна було би вважати надійним». Візаві Горбуліна — путінська Росія, «такий собі політичний шулер... Глобальний дестабілізуючий фактор, схожий на Північну Корею чи Іран... Немає сенсу вести конструктивний діалог».
Коли Черчиллю треба було захистити Англію, його не зупиняла джентльменська стилістика — вдавався і до шантажу. Горбулін не вживає цього терміну — говорить про те, що «відчай і рішучість диктують способи боротьби... чітке усвідомлення діяти гранично жорстко, навіть ризиково». Часом користується словосполученням «керуватися національним егоїзмом». Бо інакше ми й надалі «демонструватимемо невміння торгуватися. Ця наша слабкість відбилася й на підсумкових домовленостях із ядерного роззброєння». Це щодо наших партнерів, у взаєминах із котрими «Україні усе ще бракує націоналізму».
Взагалі-то, у політиці існують лише рамкові закони, а чи не кожна конкретна колізія вимагає ексклюзивного розв’язку. «Царина безпеки є тим унікальним полем політичної гри, де, як у футболі, м’яч і гравці не можуть бути статичними — щомиті відбувається зміщення, зміна позицій, підготовка до удару. Пасивність гравців веде до поразки. За такої гри навіть надумані, на перший позір, проблеми часто стають вагомими козирями. Та навіть на них обов’язково реагувати, оскільки будь-яка дія може мати геть несподіване продовження».
Що ж до Росії, то боронитися від неї у дзеркальний спосіб не вийде — надто різні потуги. Та українському стратегові є що запропонувати з альтернативного асортименту. Починаючи від утворення «розвідувальної спільноти, контррозвідки, інформаційних підрозділів. І завершуючи могутньою асиметричною зброєю стримування — ракетним щитом, вишколеним спецназом різноманітного застосування... Ми здатні створити оперативно-тактичні ракетні комплекси дальністю 1500 км.
Їх не можна вважати у прямому сенсі засобами стримування, але українська армія почувалася би впевненіше». Або іще ширша пропозиція — стосовно нової протиракетної-протиросійської архітектури Європи, початок якої може покласти «створення плацдармів на власній території у вигляді добре захищених об’єктів національної протиракетної оборони США».
Свою книгу Володимир Горбулін починає з присвяти — «незалежній від партнерів і недругів Україні-2030, яка добре знається на власній історії та потенціалі».
Топ-аналітик вірить, що упродовж наступного десятиріччя нашій країні приступний «гіперстрибок» у казкове буття, де «інтереси окремого громадянина тотожні інтересам цілої держави». Уможливить цей перехід розв’язання однієї-єдиної, але «найболючішої проблеми сучасної України — професійної деградації».
ЛІДЕРИ ЛІТА: премія НОНФІКШН
До Короткого списку премії НОНФІКШН — «За кращу книжку вітчизняного автора, яка висвітлює, інтерпретує і аналізує факти і явища суспільного життя, історії, природи або мистецтва» — занесені книжки, що здобулися найвищого рейтингу у своїх номінаціях (за абеткою).
Нагадуємо, що розглядаються першовидання творів громадян України. Премія лауреату — 40 000 грн, фіналісту — 25 000 грн.
Владимир ГОРБУЛИН. Мой путь в зазеркалье. Не только путевые заметки. – К.: Брайт Букс, 280 с.(с)
Володимир ДМИТРЕНКО, Михайло ВІДЕЙКО. Історія грошей. – Х.: Фоліо, 128 с.(п)
Дмитро КУЛЕБА. Війна за реальність. – К.: Книголав, 384 с.(п)
Ірина МЕЛЕШКІНА. Мандрівні зорі в Україні. Сторінки історії єврейського театру. – К.: Дух і Літера, 304 с.(і)
Костянтин РОДИК. Сізіф ХХ. Книжка vs. політика. – К.: Балтія-Друк, 352 с.(п)
Юлія СМАЛЬ. Як я була ботом. – К.: Комора, 152 с.(п)
Андрій ЯНІЦЬКІЙ, Грехем СТЕК. Приватна історія. Злет і падіння найбільшого приватного банку України. – К.: Брайт Букс, 232 с.(п)
