Щоразу по нагоді відвідати якусь європейську книгарню дістаю шок. Ні, не від інтер’єрів та логістики — тут рівень українських наблизився до порівняного.
Але ж відділи фотографії! Серії світлярської класики — від малоформатно-бюджетних до презентативно-салонних.
Щорічники національного фотомистецтва і нові проєкти знаних майстрів. Культурологічна есеїстика й теоретичні студії
Годі казати, що фотовиставки не обходяться без перфектних каталогів. А про розмай фотоперіодики взагалі мовчу. У вітчизняних книгарнях відділів фотографії немає.
Не сказати, що серед вітчизняних видавців геть відсутні активні симпатики фотомистецтва. Але прогнозовано-регулярно втішають хіба «Родовід», «Артбук» та «ArtHus».
Решта випускає фотокниги епізодично, поза власним репертуарним мейнстрімом. Звісно, усього того замало для формування масового читацького смаку до поліграфічної фотографії.
Схоже, колективна прохолода до світлярства інерційно тягнеться з радянських часів, коли фотографія неабияк дискредитувала себе. Авжеж, саме цей вид мистецтва перебував під найжорсткішою цензурою — через свою «об’єктивну» природу, від якої виходила постійна загроза зафіксувати «не те».
Утім це аж ніяк не означає, що всі фотографи були творчими колаборантами. Один із фотодисидентів — харків’янин Євгеній Павлов.
На початках 1970-х він — двадцятирічний фотолаборант Харківського інституту протезування, ініціатор створення фотооб’єднання «Час» (куди залучив, зокрема, і тридцятирічного Бориса Михайлова).
У щойно виданій книжці «Скрипка» дружина фотографа згадує, що на тоді їхнє коло не сповідувало жодної політичної опозиційності — якщо такою не вважати захоплення світоглядною культурою гіпі та орієнтацію на стилістику «Бітлз». Що для комсомольців, ясна річ, було негідною поведінкою.
Серію «Скрипка» Є.Павлов зняв 1972-го. «Сто тридцять три кадри чотириденних зйомок стали війною, оголошеною естетиці «Советского фото» з її каноном красивої (стерилізованої) натури у красивому (виправленому) просторі», — значить Тетяна Ілюшина-Павлова. Та це стало зрозуміло згодом, а починалося все зі звичайного молодого приколу — саме так, «когда б вы знали, из какого сора...».
«На одній із харківських тусовок Павлов повідав про свій намір: «Є ідея зняти картку — мужик стоїть голий у воді та грає на баяні на тлі заходу сонця».
Це майже дослівне цитування популярного у ті часи віршика: «Стоит статуя в лучах заката...». Жанр тої фотоідеї — інсталяція анекдоту. Сам автор пригадує: «Ми їхали просто поприколюватися. У мене було заготовлено наперед два-три кадри, та коли почав знімкувати, один за одним пішли наступні» (Birdinflight // 18.10.2016).
Взагалі-то, така настанова є типовою для фотомисливця — хоч би до яких символічних наслідків він доходив насамкінець. Навіть наскрізь сценарна «фотоказкарка із сюрреалістичним ухилом» Меґґі Тейлор зізнається: «Починаю, не маючи запитань» (Digital Photografer // березень 2007).
А «коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити» (Льюїс Керрол. Аліса в Країні Див. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2005). Баяна під рукою не було, проте знайшлася скрипка.
У книжці — покрокова історія фотографічної серії «Скрипка»: роздруківки «контрольок», половина з яких нарешті опублікована в авторській концепції. Наприкінці — коротка версія «10», яка призначалася для публічного експонування. Виставка уможливилася тільки 1983-го у харківському Будинку вчених — і того ж дня заборонена, «за порнографію».
Звісно, у країні, де «не було сексу», оголена фотонатура, а надто масова, — майже кримінальний жест. Так, без провокації не обійшлося, адже Павлов знімав «вилазку на природу» гурту хлопців, які розслабилися — літо, сонце, ліс, поле, річка! — до повного ігнорування одягу. Прямих сексуальних конотацій не програмувалося, але ж там, де молодь — сексуальність струмує незалежно ні від чого. Чи хотів того СРСР, а чи заперечував.
«Оголеність (як атрибут райського буття) була найзухвалішим протестом, найрадикальнішим запереченням одяганок радянської цивілізації», — справедливо зазначено в коментарі, але то є оцінка постфактум. Починалося ж усе з веселого пірнання у Кролячу нору. На мистецьку пам’ятку нонконформізму часів «застою» відзнятий матеріал перетворився лише у постлабораторний період. Книжка максимально візуалізує цей процес; відтворює, сказати б, археологію циклу.
Перший кадр в електричці — чистий карнавальний камертон; таке враження, ніби ця електричка курсує між Бройгелем і Кустуріцею. Скрипка в об’єктиві виконує ролю абсурдного мірила — оте «волосся в супі», поєднання позірно непоєднуваного, як основа карнавальності. Але потроху серія одбігає меж прикольності, набуває «структури «саморухомого» фотороману». А коли натурники оголюються, треш-дискурс потроху затрачає свою домінантність і тональність повищується до регістру чи не фуги.
«Скрипка» Павлова апелювала до ікон високого мистецтва, резонуючи з італійською класикою та її далеко протягнутим пишним шлейфом», — пише Т.Ілюшина-Павлова, і це годі заперечувати. Утім можливі й різні інші інтерпретації.
Можна, приміром, пригадати Сальвадора Далі, котрий ще 1927 року написав статтю «Фотографія — вільна творчість духу», де стверджував: «Фотографія здатна випромінювати непідвладну контролю розуму поезію». А наш сучасник, київський маестро Олександр Глядєлов, пише: «Перед нами є чимало покривів, що приховують істинну реальність. Фотографія допомагає її побачити, відчути потік життя» (Подвижный пейзаж. — К.: Родовід, 2015).
То ким же був Євгеній Павлов, коли створював свою «Скрипку»: резонатором класичних зразків, провідником інтуїтивної енергетики, ілюзіоністом-алхіміком, опозиціонером режиму на мікрорівні («збережено дефекти, притаманні радянській плівці, що підкреслює брутальний характер тої доби, що гнітила творчу свободу»)? Можливо, тут доречно дослухатися думки ще одного фотохудожника, Сергія Браткова: «Порівнювати художника з соціальним психологом неправильно. А ось із соціальним психом — так. Підбурювачем, юродивим, але не лікарем». Сергій Васильєв, пишучи про Браткова, доходить висновку, що той «не соціальний критик... а антрополог та натураліст» (Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я. — К.: Атлант ЮЕмСі, 2016). Здається, така інтерпретація дотична і Євгенія Павлова.
«Серія переживається як потужний викид колективного несвідомого, що відбувається в особливому ламінарному (пороговому) часі», — читаємо у блискучому коментарі Т.Ілюшиної-Павлової; вона навіть вважає, що «Скрипка» посприяла «візуальній нейтралізації» похмурої пізньорадянської атмосфери.
Як тут не згадати соціолога П’єра Бурдьє: «Насправді, хоч як парадоксально, у світі зображення царює слово. Фотографія не являє собою нічого надто особливого без супровідної легенди» (О телевидении и журналистике. — Москва: Прагматика культуры, 2002). Занадто прямолінійно, як на француза, але «легенда» пані Тетяни справді вартісна.
Та водночас не ігноруймо альтернативний погляд: «–Коли я вживаю якесь слово, — майже глузливо проказав Шалам-Балам, — воно означає те, що я хочу — не більше й не менше» (Л. Керрол).
ЛІДЕРИ ЛІТА: номінація ВІЗИТІВКА
Далі публікуємо результати дистанційної експертної сесії Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2019» з визначення «Лідерів літа» — шорт-листи кожної підномінації: по сім найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару (за абеткою).
Малярство / фотографія / пластика
Yevgeniy PAVLOV. Violin. – К.: Родовід; Графпром, 128 с.(о)
Майкл БЕРД. 100 ідей, що змінили мистецтво. – К.: ArtHuss, 208 с.(о)
Христина БЕРЕГОВСЬКА. Святослав Гординський. Творчість за півстоліття. – Л.: Апріорі, 208 с.(п)
Стівен ГЕЛЛЕР, Сеймур КВАСТ. Графічні стилі: від вікторіанців до хіпстерів. – К.: ArtHuss, 296 с.(о)
Діана КЛОЧКО. 65 українських шедеврів. Визнані й неявні. – К.: ArtHuss, 256 с.(о)
Василь КОСІВ. Українська ідентичність у графічному дизайні 1945–1989. – К.: Родовід, 400 с.(п)
Артур РУДЗИЦЬКИЙ. Ілюстратор «Кобзаря» Василь Седляр та його доба. – К.: Мистецтво, 240 с.(о)
Архітектура / театр, кіно / мистецтвознавча есеїстика / спеціальні дослідження
KYIV STREET ART. – К.: Самміт-Книга, 340 с.(п)
Нільс БЮТТНЕР. Ієронім Босх. Видіння і кошмари; Майлз Дж.ЮНГЕР. Пікассо: живопис, що шокував світ. – Х.: Фабула, 144+448 с.(п)
Філіп ГУК. Галерея пройдисвітів. Історія мистецтва й арт-ділерів. – К.: ArtHuss, 328 с.(о)
Казимир Малевич. Київський аспект. – К.: Родовід, 336 с.(о)
Станіслав Єжи ЛЕЦ. Вибрані афоризми. Ілюстрації Олександра Ройтбурда. – К.: Б/н, 288 с.(о)
Лицар, дама, авангард. Розмова Валентини Клименко з Жаном-Клодом Маркаде. – К.: Родовід, 128 с.(о)
Ірина МЕЛЕШКІНА. Мандрівні зорі в Україні. Сторінки історії єврейського театру. – К.: Дух і Літера, 304 с.(і)
Краєзнавча і туристична література / етнографія / історія повсякдення / дорожні нотатки
Atlas Obscura. Найдивовижніші місця планети. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 464 с.(п)
Стефан МАШКЕВИЧ. Історія приміських трамвайних ліній Києва. – К.: Варто, 224 с.(п)
Ігор НЕТУДИХАТКІН. «Мозаїка» Андріївської церкви; Дмитро МАЛАКОВ. Попід валом міста Ярослава; Марія КАДОМСЬКА. Один квартал Старого міста. Сер. «Мій Київ». – К.: Либідь, 88+96+96 с.(о)
Володимир ПАНЧЕНКО. Сонячний годинник. – К.: Темпора, 436 с.(о)
Валентин СТАРОСТІН. Прогулянки по німецькому Дніпру. – Дніпро: Герда, 96 с.(о)
Аркадій ТРЕТЬЯКОВ. Старий Хрещатик і його домовласники. – К.: Сучасний письменник, 328 с.(п)
Софія Яблонська. Чар Марока; З країни рижу та опію; Далекі обрії. – К.: Родовід, 192+240+336 с.(п)
