Никифор Григоріїв був одним із чільних діячів Української революції 1917—1921 років, міністром освіти УНР, одним із лідерів українського еміграційного осередку у Чехословаччині в 1920—30-ті та першим директором української служби «Голосу Америки» (1949—1953).
Протягом свого 70-річного життєвого шляху, що проліг через важливі віхи української та світової історії ХХ століття, в тому числі дві світові війни, країни й континенти, він поставав у різних амплуа та відігравав помітну роль на різних етапах українського національно-визвольного руху.
Громадський діяч, політик, науковець та освітянин відійшов у засвіти 5 серпня 1953 року в Нью-Йорку.
Через табуювання його імені радянською владою як «буржуазного націоналіста», тривалий час активна діяльність та величезна наукова і публістична спадщина Никифора Григоріїва, що налічує кілька сотень грубих тек в українських та американських архівах, була практично незнаною.
Однак і нині, попри згадки в науковій літературі та три монографії, присвячені його діяльності, постать діяча ще залишається маловідомою загалу.
За три роки втратив матір та 10 братів і сестер
Никифор Якович Григоріїв народився 9 (22) лютого 1883 року в містечку Бурти Черкаського повіту Київської губернії (нині це однойменне село Шполянського району Черкащини) в багатодітній родині сільського вчителя.
Від початку його доля складалася непросто: за перші три роки свого життя він втратив матір та десятеро братів і сестер, через епідемію дифтерії. Але волелюбний і кмітливий хлопчина вже тоді не підкорявся обставинам, виявляв жагу до життя, самотужки формуючи своє «я». Важливими складовими його системи цінностей стали прагнення до подолання упослідження селян-українців та освіта і самоосвіта як засіб для цього.
Ще під час навчання у церковнопарафіяльній школі Никифор самостійно опанував польську й латинську мови, перечитав чимало історичної та художньої літератури. Саме з книг він дізнався про минуле України, старанно приховуване імперською освітою, і усвідомив себе не «просто мужичим сином», а українцем.
Молодий чоловік відмовився працювати за здобутим у сільськогосподарській школі міста Городище фахом — управляючим господарством, — щоб не визискувати селян.
Натомість знайомство з народницькою ідеологією й вивчення суспільствознавчих дисциплін (зокрема, у Київському університеті Святого Володимира) у перші роки ХХ століття перетворило його на переконаного матеріаліста, прихильника етичного соціалізму та симпатика українських есерів, лідером та ідеологом яких він став згодом.
А головне — він перейняв основоположний народницький принцип: свідома освічена людина має присвятити себе служінню народу.
Никифор Григоріїв (у центрі) з представниками української громади
в Канаді під час свого лекційного турне. Літо 1943 року.
У 1904 році Никифор Григоріїв склав іспит на вчителя і подав прохання про посаду в повітовій школі, пояснюючи свій вибір так: «З народу ми вийшли, з ним і підемо... йому належать наші знання й наша сила».
Розпочав педагогічну кар’єру у Сквирі на Київщині. За його ж словами, «взявся за виховання молодого покоління й перебудову соціальних відносин». Саме це спричиняло його постійне переведення з одного міста до іншого — Бердичева, Літина, Кам’янця-Подільського.
У кожному з них поряд з викладанням Никифор Григоріїв розгорнув активну громадську і культурно-просвітницьку діяльність: заснував публічні бібліотеки, філії київського Товариства грамотності, нелегальні курси з вивчення суспільно-політичних наук та вчительські гуртки.
З утворенням подільських «Просвіти» і філії Товариства українських поступовців увійшов до їх управ, а в 1915-му очолив подільську групу ТУПу.
На Поділлі почався його успішний шлях публіциста, педагога-методиста і популяризатора наукових знань. Він розробив оригінальну методику викладання окремих предметів та національно-патріотичного виховання, підготував низку шкільних підручників і науково-популярних праць: «Історія українського народу», «Історія України в народних думах і піснях», «Поділля: Географічно-історичний нарис», «Всесвітня історія», «Мораль (Природа, зміст, історія та норми її)» та інші. Більшість з них витримала не одне видання і є актуальною сьогодні.
Самостійність по суті, а не по формі
Національно-політичні переконання та досвід громадської роботи забезпечили входження Никифора Григоріїва до проводу Української революції. Він був членом Центральної Ради та її Малої Ради, чільним діячем Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і Товариства імені П. Полуботка, головою Ради солдатських депутатів Київського військового округу.
Як міністр освіти і товариш міністра освіти (січень 1918 р., червень 1919 — травень 1920 рр.) Никифор Григоріїв реалізовував курс на українізацію освіти: було запроваджено обов’язкове навчання в школах українською мовою, відкрито нові школи у 39 населених пунктах України, намагалися організувати обов’язкові курси українознавства для вчителів.
Від початку революції Никифор Григоріїв виявив себе як один із найрішучіших прихильників автономії України (а згодом і самостійності), запропонувавши стратегію і тактику її національно-державного будівництва за формулою «самостійність по суті, а не по формі». Незалежно від тактичних маневрів, він відстоював принцип самодостатності та самодіяльності українського народу.
У його політичних поглядах і діяльності визначальними були демократизм, націоналізм як боротьба за державний суверенітет України та соціалізм як засіб звільнення людини і країни від поневолення.
З цими настановами корелювали його концептуальні політико-ідеологічні розробки, насамперед концепція трудової демократії. Реалізувати її Григоріїв намагався, очоливши Раду солдатських депутатів Київського військового округу та Київську раду солдатських депутатів. Причому тривалий час, до листопада 1917-го, йому вдавалося стримувати «більшовизацію» цієї ради.
Никифор Григоріїв (ліворуч) та президент Чехословацької республіки Томаш Масарик.
Фото вперше опубліковані у монографії Ольги Сухобокової «Шлях до волі:
Никифор Григоріїв (1883—1953)» (Київ-Вінниця, 2019).
В еміграції (у Польщі, Чехословаччині, США і Канаді) Никифор Григоріїв продовжив активну діяльність, спрямовану на національно-політичне, соціально-економічне і культурне визволення України.
Особливо продуктивним був празький період (1920—1938), позначений надзвичайно активною роботою як у політичній, так і в культурно-освітній та науковій сферах.
Уродженець містечка Бурти став одним із лідерів Празької групи УПСР, метою якої була боротьба з радянським урядом України на платформі повної незалежності і соборності України. Він був найближчим соратником Микити Шаповала до його смерті у 1932 році, коли сам очолив партію.
Удвох вони реалізували низку суспільно важливих проектів. Насамперед йдеться про створений в 1921-му Український громадський комітет, що надавав різноманітну допомогу українцям у Чехословацькій республіці.
Разом із Володимиром Винниченком і Микитою Шаповалом був одним із розробників концепції єдиного національного фронту (об’єднання українських національно-демократичних сил на еміграції).
Найбільше можливостей для його утворення він вбачав у культурницькій праці, тому і спрямував на неї основні зусилля.
Зокрема, на налагодження роботи Української господарської академії та Українського вищого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, а також Українського інституту громадознавства (Українського соціологічного інституту) в Празі, очолив обидві його автономні установи — Український національний музей-архів та Український робітничий університет.
В Інституті розкрився його талант науковця, дослідника теорії держави, української національно-державної традиції, соціально-політичної історії України, поведінки і світогляду індивідуума та національного менталітету українців.
Водночас він долучився до становлення і розвитку української видавничої справи, очолюючи низку видавництв та часописів, серед них — популярний емігрантський журнал «Нова Україна» (1922—1928).
Діяльність за океаном
Розглядаючи перспективи українського національно-визвольного руху в контексті міжнародних відносин напередодні Другої світової війни як політик і науковець Никифор Григоріїв доходив пророчих висновків.
Так, у 1936 року він заявив про ймовірне об’єднання СРСР із Німеччиною, а у листопаді 1938-го — що світова війна почнеться у 1940 чи 1941 роках після підписання німецько-радянського пакту.
Розроблена ним за цих обставин програма українського національно-визвольного руху в Другій світовій війні передбачала об’єднання українських національних сил для звільнення України та здобуття підтримки світової демократії.
Саме на це була спрямована його активна культурно-просвітницька і громадсько-політична робота в Америці, куди він переїхав восени 1938 року.
До 1943-го політик об’їхав майже всі міста США і Канади з українськими громадами із лекціями проти нацизму і за демократію. Для популяризації українського руху він видав кілька спеціальних праць, у тому числі велику англомовну збірку «Війна та українська демократія».
Загалом Никифор Григоріїв — автор понад 250 наукових, науково-популярних, публіцистичних праць, провідною ідеєю яких є імператив здобуття Україною незалежності та побудови у ній демократичного суспільства.
У жовтні 1948 року Никифорові Григоріїву запропонували долучитися до створення та очолити Українську службу федеральної радіостанції «Голос Америки», одного з найпотужніших мовників у світі. Через рік, у листопаді 1949-го, Українська служба почала роботу, виконуючи важливу роль в інформаційній та ідеологічній боротьбі з тоталітарним СРСР у холодній війні.
Водночас на посаді директора редакції Никифор Григоріїв отримав можливості для лобіювання інтересів українського руху. Тут йому вдалося найбільше зробити для реального створення єдиного національного українського фронту в широкому розумінні та закласти основи роботи служби, чинні дотепер.
Достойник залишив нащадкам чималий спадок, що може стати у нагоді нинішнім і майбутнім будівничим української держави.
Ольга СУХОБОКОВА,
кандидатка історичних наук
