Конвеєр страт: 5 серпня світова спільнота відзначатиме Міжнародний день пам’яті Сандормоху

02.08.2019
Конвеєр страт: 5 серпня світова спільнота відзначатиме Міжнародний день пам’яті Сандормоху

Делегація української громадськості на панахиді біля Козацького Хреста (Сандармох, 2007). (Фото з сайта wikimedia.org.)

Віктор Ющенко був першим і єдиним із президентів країн на пострадянському просторі, хто на державному рівні затвердив необхідність такого відзначення, видавши указ «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937-1938 років».

 

До 2014 року українська делегація щороку відвідувала в Росії місця масових страт своїх громадян часів совєтського терору. З моменту нападу Росії на Україну подібні акції стали неможливими.

 

Але ми пам’ятаємо і будемо пам’ятати безневинно убієнних завжди. Тож пропонуємо увазі читачів цікаве дослідження про Сандармох російської авторки Ірини Фліге, про яке вона розповіла «Радіо «Свобода». 

 

Її книга «Сандормох: драматургія смислів» вийшла нещодавно у Санкт-Петербурзі мізерним накладом, і всі 50 примірників були розібрані на презентації (щоправда, обіцяють додрукувати ще 950, але шансів, що видання дійде й до українського читача — надзвичайно мало).

 

Дві основні сюжетні лінії книги директора науково-інформаційного центру «Меморіал» у Петербурзі Ірини Фліге — це дві історії пошуку: одна — так званого «зниклого етапу» — 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, вивезених звідти в жовтні 1937-го і безслідно зниклих, інша — розстрільного полігону, який отримав назву Сандармох (в назві книги використано саме це написання, хоча сумновідоме урочище частіше називають Сандармох за транскрипцією з карельської мови).

 

Ці дві лінії сходяться у процесі пошуків. У книзі наводяться накази, протоколи, акти, довідки, телеграми, приписи та інші документи НКВС, які показують рутину знищення не тільки людини, а й будь-якої пам’яті про неї.

 

Цьому похмурому бюрократичному хору смерті протистоїть інший хор — спогади, листи, усні розповіді, виступи на днях пам’яті, статті, написи на пам’ятниках, — і це хор життя, який свідчить про те, що пам’ять знищити не можна. Чути в книзі і голос автора: з одного боку — це нариси і замальовки, цілком побутові, з іншого — глибокі роздуми про сенс набуття пам’яті.

 

«Розроблена ще Аристотелем концепція трагічної провини, яку приймає на себе не злодій, а звичайна людина, і стає на шлях її спокути, явно не прищеплюється на російському ґрунті. А якщо немає трагічної провини, то немає і катарсису, а відповідно, і необхідного для жанру фінального виходу на новий рівень історичного і взагалі людського існування», — пише автор передмови Олег Ніколаєв. Книга не закінчується здобуттям місця пам’яті — навколо нього одразу починають стикатися різні концепції осмислення радянського минулого.

 

Мабуть, тому в анотації книга Ірини Фліге визначена як «інтелектуальна пригода» з елементами «історичного дослідження, культурологічного аналізу, мемуарного оповідання і публіцистики». 

Профілактика  «провалiв» пам’ятi

— Сандормох — явище не нове, чому ви вирішили написати про нього книгу?
 
— Я взагалі займаюся не стільки історією, хоча і нею теж, а станом пам’яті. Причому я люблю матеріальну культуру: у нас уже і так стільки слів, формулювань, що затемнюють поняття пам’яті. А з історичною пам’яттю ще гірше: як зрозуміти, де історична пам’ять, де історична політика, де просто людська, сімейна пам’ять? У цій нескладеній мові дуже багато скаламученого, спекулятивного, шаблонного. А в матеріальній культурі все просто: або є пам’ятник, або його немає, а якщо є, то давайте подивимося, якої він форми, яке там художнє рішення, яка епітафія. І це набагато більше говорить про сьогоднішню культуру пам’яті, ніж теоретичні дослідження.
 
Дуже цікаві пам’ятники на місцях колишніх таборів, масових поховань, але цікаві і музейні колекції: чому саме ці предмети вибрані для експозиції, котра розповідає про ГУЛАГ, чому саме ці речі зберігалися в сім’ях як реліквії. Коли все це складається в мозаїку, ми можемо багато чого довідатися про трансформацію пам’яті впродовж десятиліть. Це перша причина, а друга полягає в тому, що я в останні роки щільно займаюся некрополістикою терору, ГУЛАГу: що це за місця, як їх знаходять, як про них пам’ятають, як взагалі документується смерть в умовах несвободи.
 
Ми досить багато знаємо про те, як людей засу­джували до розстрілу, але ми майже не знаємо, що бувало потім — від винесення вироку до поховання. Але це теж обряд смерті, обряд страти, це стосується і смертей в таборах і на спецпоселенні. Дуже важливо, як це місце зберігалося, чи було воно таємним і наскільки. В кінці 80-х пішов масовий запит — де могили наших батьків, саме цей запит і сформував нові місця пам’яті.
 
Страчені українці, цвіт нації — 
Олесь Курбас і Микола Куліш.
 
 
— Ну, добре, припустимо, вони знайдені — і що далі?
 
  — Кожен некрополь має три складові: підземну частину, надземну частину — пам’ятники і пам’ятні знаки, якими б вони не були. Адже навіть якщо над старим цвинтарем побудований торговий центр — це все одно надгробок, так, воно таке — і теж говорить про цю культуру. Ну, і третя складова — це церемонії пам’яті. Часто три ці частини абсолютно не збігаються. Найближчий, наш, петербурзький приклад — це Левашовське пустище. Ми знаємо всього 10 імен тих, хто там похований, інші нам не відомі. Але наземна частина пустища — це колективний пам’ятник жертвам Великого терору — понад 1 тис. 300 іменних пам’ятних знаків: діти, вдови, а тепер онуки приходять і прибивають табличку. І там проходять церемонії — загальні, земляцькі, конфесійні, всякі.
 
З цієї точки зору я і хотіла розповісти про Сандормох — як складалася ця пам’ять, коли ще слова такого не було — Сандормох, кого шукали, як пам’ятали, які були тимчасові місця пам’яті. Як з’явилося перше місце пам’яті під назвою «Список»: це був список того соловецького етапу, який ми шукали. І нарешті знайшли. Цьому присвячений третій акт моєї — ну, що говорити, п’єси, звичайно. Адже жодне місце пам’яті не буває статичним, воно завжди розвивається. У Сандормоху виникали пам’ятники різних національностей, різних конфесій.
 
Спершу тільки виявлене місце пам’яті — загальне для всіх, а далі воно розпадається на фрагменти. Адже люди приходять туди в пошуках своєї особистої ідентичності, яка йде до коріння і, як до найпростішого, до національності — і починають виростати національні пам’ятники. Поки їх небагато, вони викликають деяке здивування: чому потрібно пам’ятати окремо про поляків, про німців? А коли їх багато, вони стають мозаїкою — відбувається об’єднання різних пам’ятей — особистих, національних, конфесійних, просто земляцьких. Тобто спершу це процес жорсткого поділу — ми пам’ятатимемо тільки про свої, але потім усе знову стає єдиним цілим.
 
— Так було і в Сандормоху?
 
— У Сандормоху кілька драматичних сюжетів, «боротьба пам’ятників», коли зчитується — ось «еліта», а ось «прості», особиста пам’ять і колективна. Всі ці сюжети і треба було детально прописати. Там дуже багато цікавих поворотів, пов’язаних із меморіалізацією — вона ж вся стихійна. Наприклад, одна з традиційних форм пам’яті — це коли земляцтво або громада вирішує встановити пам’ятник, і цей пам’ятник їх об’єднує. А буває, що раптом з’являється зовсім інший пам’ятник — зовсім маленький, розміром з А4 фінський прапор, прибитий до дерева, а під ним напис, що цей пам’ятник встановила під час поїздки навколо Онезького озера група якихось мотоциклістів.
 
А далі з’ясовується, що одному з цих мотоциклістів тато велів це зробити. А велів він, тому що його тато — тобто дід того мотоцикліста — був американським громадянином. Він фін, але був комуністом, і вони з групою товаришів спочатку втекли до Америки, а потім повернулися у СРСР, в Карелію, будувати комунізм. Але дід мотоцикліста швидко відчув щось не дуже хороше і швидко втік до Фінляндії, а всі його співтовариші опинилися у Сандормоху.
 
Хрест памяті.
 
— У підземній частині...
 
— Так-так-так, саме там. І він багато років мучився їх долею, нічого не знав про своїх найближчих друзів і весь час скаржився на це своєму синові. Син це пам’ятав і з’ясував, що з ними стало, але сам він був уже в похилому віці й тому попросив з’їздити в Сандормох свого сина. А в Петрозаводську був свій мотоклуб, і у відповідь вони відкрили ще один пам’ятник — усім жертвам Сандормоха від жителів Петрозаводська, і теж із табличкою, що це мотоклуб. Ось так працює пам’ять — вона і трошки екскурсійна завжди, і у неї завжди ланцюгова реакція. Людина приїжджає, бачить пам’ятник, думає: треба ж так, а моїм? І з цього моменту включається пошук самоідентифікації: кому моїм? І людина згадує: одна бабуся була естонка, інша українка, а поруч ще жив сусід-єврей... все це починає «цокати» і в щось матеріалізується.
Згадати всiх поiменно
 
— Ірино, але те, про що ви говорите, очевидно, характерно для всіх подібних місць пам’яті — в чому ж винятковість Сандормоха?
 
— У тому, що ми знаємо імена всіх — 6 тис. 241 людини, які там лежать. Територія самого урочища абсолютно виділена. І те, й інше — велика рідкість. Навіть якщо в якійсь області знайдено подібне місце, немає ніякої впевненості, що всі розстріляні лежать саме там. Є ще одна культурна особливість: з 6 тис. 241 похованих у Сандормоху більше половини — це колишні ув’язнені. Це і 1 тис. 111 осіб соловецького етапу, вивезеного з Соловків, і ув’язнені Білбалтлагу, і колишні ув’язнені, що залишилися в Карелії на поселенні. Це розстрільний полігон Великого терору, а Великий терор — це цілий комплекс різних операцій: тут і селянська, і національні, і спеціальні укази з чищення таборів, тобто по розстрілах, і указ по втікачах, коли табірна адміністрація могла стріляти в кого хоче. Тому люди, які вже сиділи в таборах, усе одно потрапляли в якусь операцію Великого терору. Більшість операцій були формалізовані, по кожній треба було виконати ліміт, і місцеві НКВС збільшували ці ліміти.
 
— А навіщо? Навіщо було вбивати більше і більше?
 
— А ось це загадка. Адже самостійно збільшити ліміт було не можнливо, надсилали запити, і, дивлячись на них, бачиш, що це була просто істерія з місць: у нас більше ворогів, дайте нам ще ліміт, і ще, і ще. Що це — незрозуміло. Розкручена машина починала пожирати сама себе, це був вже не просто запах крові, люди перетворювалися в конвеєр вбивства, і нічого раціонального там немає. І документів немає. Може бути, соціальні психологи коли-небудь навчаться з цим працювати. Я ще кілька років тому зробила одне відкриття. Коли ви дивитеся архівно-слідчі справи 1937-38 років, вони навіюють нудьгу і жах.
 
Вони принципово відрізняються від теж сфальсифікованих, жахливих і підлих справ 20-х — початку 30-х років, коли людей звинувачують у шпигунстві або створенні якогось релігійно-філософського гуртка і приписують їм антирадянські настрої або дії, але в цих звинуваченнях, в цих допитах є елементи життя цих людей до того, як їх заарештували. Вони не хотіли скидати радянську владу, це була брехня, але вони правда збиралися, щось обговорювали, створювали гуртки, там присутня якась реальність їхнього життя, можна було зрозуміти, що вони робили і про що мріяли. Ось, наприклад, у справі полярників, звинувачених у шкідництві, розповідається про полярні експедиції, про те, чому вони залишили на полюсі намети і не повернулися за ними — а їх звинуватили в намірі тим самим завдати шкоди країні, — тут можна мало не історію полярних досліджень вивчати.
 
А в справах Великого терору — в порівнянні з більш ранніми справами дуже тоненьких — нічого цього немає. Там уже тортури. Два-три допити, нерозбірливий підпис — і все. Але все ж і там є діалоги. Обвинувачений весь час говорить про свою лояльність, про любов до радянської влади, яку він доводив своєю чесною працею, а слідчі, яких ціла юрба, стверджують, що він ворог. Я думаю, що це — свідчення того, що люди в системі НКВС відчували свою нелегітимність, свою злочинність — і тому вважали нормальним, що кожен громадянин хоче влаштувати терористичний акт, хоче їх усіх — у широкому сенсі — вбити. Може, це було лише на рівні відчуттів, але це прочитується. Звідси і розкручування терору: якщо вони зупиняться, що потім буде? Розплата.
 
— І це теж стосується всіх жертв Великого терору.
 
— Особливість Сандормоха — у складі похованих. Розстрільних місць знайдено багато, збираються люди у Томську, в Красноярську, кажуть: вшануємо пам’ять наших земляків. А в Сандормоху лежать люди звідусіль. І це міжнародне значення проявилося відразу — вже на відкриття приїхали люди з різних країн, і перші пам’ятні знаки теж відразу були різними мовами. І ще в 1997 році один із творців «Меморіалу» Веніамін Іофе запропонував зробити 5 серпня, день початку Великого терору, міжнародним Днем пам’яті і погодив цю дату з урядом Карелії, це була обов’язкова точка, з неї все і почалося.
 
У Сандормоху дійсно з’єдналися два пошуки. Ми з Веніаміном шукали етап з 1989 року, коли поїхали в Сандормох на перші дні пам’яті. З нами в поїзді їхали люди з новими довідками про смерть своїх близьких: раніше їм брехали, що ті померли від серцевого нападу, від тифу, від пневмонії, і ставили неправдиву дату. І ось, нарешті, в нових довідках було ясно написано: розстріляний тоді-то. Уже в поїзді Веніамін склав ці довідки і сказав мені: це масовий розстріл. Там дати або збігалися, або були дуже близькими. Для людей місцем пам’яті, місцем останнього перебування батьків і матерів були Соловки, звідти прийшли останні листи. З цього моменту і почався пошук соловецького етапу. А в Карелії працював чудовий чоловік Іван Чухін, який уже на початку 90-х почав систематизувати матеріали по Великому терору. Його більше цікавили механізми: хто віддавав накази, як усе було влаштовано.
 
І це він виявив, що на протоколах про приведення у виконання наказу про розстріл вказано місце, найближчий населений пункт. Він навіть склав таблицю — дата, кількість розстріляних, хто приводив вирок у виконання. Так, адже в Сандормоху відомі поіменно кати — хто конкретно вбивав людей. У Карелії, як і по всій країні, йшов стихійний пошук поховань. Івана Чухина не стало 1997 року, до цього часу він уже фактично склав книгу пам’яті, не один, а будучи помічником Юрія Дмитрієва, потім Дмитрієв уже один продовжив складати цю книгу — «Поминальні списки Карелії», тоді я з ним і познайомилася, в архіві.
 
Ми вже припускали, де місце розстрілу, за скільки кілометрів від Медвежьєгорська, і вже домовилися з місцевою адміністрацією, що поїдемо туди в експедицію. І поїхали — троє дорослих, 11-річна дочка Дмитрієва та собака. Це фантастична історія — ми думали, що проживемо до вересня, зняли будиночок, але приїхали 1 липня і в той же вечір виявили поховання. А 27 жовтня того ж року там уже було відкрито меморіальний цвинтар, побудовано каплицю, прокладено асфальтовану дорогу, виділено ділянку лісу. Це була дуже яскрава подія, в рік 60-річчя розстрілу. Коли ми знайшли Сандормох, ми знали тільки поіменно соловецький етап. А далі — фантастична праця Юрія, це він зібрав усіх — і колишніх ув’язнених Білбалтлагу, і місцевих жителів, і засланців-поселенців, це його науковий подвиг. У 1998 році він видав першу книжечку з іменами похованих у Сандормоху, в цьому році буде її перевидання.

Україна нiколи не забувала безневинно убiєнних

— Ви у своїй книзі багато уваги приділяєте українцям — чому?
 
— Тому що українська пам’ять — дуже велика частина пам’яті Сандормоху. Навіть у соловецькому етапі понад 300 осіб — українці, і там були дуже відомі люди, рідні та близькі їх ніколи не забували, та й Україна в цілому. Тому на відкриття Сандормоху приїхала велика українська делегація, і вона приїжджала щороку — до 2014 року.
 
— А чому ви говорите, що у вашій книзі важлива драматургія?
 
— Про Сандормох завжди говорили, що там лежать різні люди, і за національним, і за соціальним складом, це і чиновники все говорили, що брали участь у церемоніях. Але ніхто ніколи не говорив про катів, про злочини режиму, про відповідальність за те, що тут відбувалося. Ці промови випали з контексту — напевно, завдяки закону про реабілітацію, в якому немає нічого про злочини. Така концепція: репресії як стихійне лихо. Злочин є, але він не названий.
 
— Адже це ваша давня думка, що у нас ніби є жертви, але немає катів — і тому немає історичної пам’яті. І де ж тут логіка: якщо є злочин, вбиті невинні люди, значить, є і злочинці?
 
— За загальнолюдської логікою — так, а з практики застосування — ні. Ця практика логіці не підпорядковується. І вона включає цілий набір: жертви, наприклад, не повинні бути персоніфіковані, інакше вони не жертви, жертви в цьому розумінні — завжди множина, плюс безліч міркувань — кому і чому принесені ці жертви, і так було всі 90-ті і навіть нульові. А після 2005 року виник запит на ідеологію, а державній ідеології потрібна історична підпора. Вона імперська, примітивна, а в нашій частині вона виглядає так: так, жертви були, їх шкода, але зате ми побудували, зате ми перемогли, зате ми запустили. Тут тільки одне ключове слово — «зате», і це і є реабілітація терору, визнання його хорошим механізмом для управління державою. З нього виростає і наше сьогодення з тортурами і сфальсифікованими справами, з побиттям на мітингах — з одного цього слова.
 
Якщо є це «зате» — тоді немає катів. І наш закон про реабілітацію — неправовий, і він навіть не закон, тому що закон повинен бути вписаний у  правові норми і пов’язаний з іншими законами, а тут цього немає. Він — майже ті самі укази і постанови, за якими ці люди були арештовані і розстріляні. Виходить, що свавілля там було спочатку, а потім — свавілля при реабілітації. Закон 1991 року програє навіть законам кінця 50-х, тому що тоді справи розглядали по суті, переглядали, а реабілітація 1991 року дуже проста: якщо 58-ма стаття або 70-та — дисидентський, отже, реабілітований. Але якщо немає перегляду справи, значить, слідчий взагалі ні при чому — нікого не хвилює, що він фальсифікував, катував, усе перетворено на якесь стихійне лихо. Та й слова «реабілітований» і «репресований» у нас стали синонімами.
 
— Чи можете ви виділити у вашій книзі якесь положення, яке можна вважати висновком?
 
— Ні. Завіса не впала, п’єса триває. Я довела події в книзі до вересня минулого року. Повинна сказати, що новий час — починаючи з 2014 року — змінило щодо Сандормоха модус пам’яті. У 2014-му не приїхала українська делегація — важлива, помітна, яскрава. Відбувається нове осмислення минулого і сьогодення.
 
Поступово день пам’яті, крім пам’яті про людей, убитих 80 років тому, перетворюється на день солідарності з нинішніми політв’язнями, протестом проти того, що нинішня держава є спадкоємцем терору. І ще — в день солідарності з Юрою Дмитрієвим, який для Сандормоха — рідний, і для всіх, хто туди приїжджає. І з усіма убитими і закатованими давно, і з тими, хто невинно страждає зараз. Ми сьогодні не знаємо, хто замовив справу Дмитрієва, божевільну, сфальсифіковану. Коли-небудь дізнаємося.
 
— А експедиція РВІО (Військово-історичного товариства) Мединського є новим викликом для Сандормоха?
 
— Ця безглузда ідея виникла не сьогодні. Адже вони навіть не знають, кого шукають. Але те, що вони стали перекопувати поховання, — це дозволений вандалізм. Це пам’ятник, ніякі земляні роботи там проводити не можна. Вони розкривають розстрільні ями без археологів, без фіксації, і зараз глава «Яблука» Емілія Слабунова подала на їхні дії до суду. Сьогодні не менш гостро, ніж в кінці 80-х, стоїть осмислення терору того часу, тому що треба протистояти сьогоднішньому терору, сваволі, все коріння сягає туди, це пов’язані процеси. Тому люди їдуть у Сандормох, це важливо.

Крапки на шкалi часу мiж минулим i сьогоденням поки немає

— Іноді можна почути голоси — вистачить дивитися назад, треба засукати рукави і розгрібати сьогоднішні проблеми...
 
— Правильно, але це вийде тільки тоді, коли буде поставлена крапка на шкалі часу між минулим і сьогоденням. У нас немає цієї крапки. Тому в нас немає історичної пам’яті, а є успадкування минулого: влада прийняла спадщину акторів терору, велика частина суспільства прийняла комплекс жертви.
 
— Чи бачите ви якийсь вихід?
 
— Прийняти відповідальність на себе. Дивіться, зараз усе більше людей пишуть, що вони відчувають провину за збитий «Боїнг». Це і є механізм взяття відповідальності за злочини, вчинені, у загальному, за нашої участі. Розуміння цього, рух у цей бік почався... 
Підготував Борис КЛИМЕНКО