Тарасу від Івана

Секретарка штовхнула важкі дубові двері і мовила з помітним хвилюванням:

— До вас письменники.

Він стрімко підвівся, вийшов до приймальної і... знітився: його оточили корифеї української літератури. Звичайно, він упізнав кожного з них, та чи була в Україні людина, яка б не знала Максима Рильського, Павла Тичину, Миколу Бажана, Олександра Корнійчука, Володимира Сосюру?

Він потиснув кожному руку, широко розчинив двері свого кабінету і з неприхованою цікавістю запитав:

— Що привело вас до мене?

— Шановний Іване Савичу, — розпочав розмову Максим Рильський. — Наступного року весь світ відзначатиме 125-літній ювілей Тараса Григоровича Шевченка. А у нашому столичному місті немає жодного пам’ятника Кобзареві. Хіба можна уявити?

— Стривайте, — не втримався Шевцов. — У провулку Шевченка зберігся будинок, де у 1846 році він жив, на Поштовій площі відновила службу церква, де після смерті його відспівували.

— Це не вирішує проблеми, — зауважили письменники. — Йдеться про монументальний витвір світового рівня зі значною прилеглою площею, здатною прийняти тисячі людей...

Шевцов витримав коротку паузу і запитав:

— Сподівюся, у вас уже є пропозиція щодо розташування пам’ятника?

— Звичайно, між бульваром Тараса Шевченка й університетом є невеликий сквер. Якщо його розчистити й розширити, утвориться ідеальне місце.

Шевцов знову замислився.

— Це досить масштабний проєкт, — мовив він. — Та вже на найближчій сесії міськради ми обговоримо вашу пропозицію. Але заявляю з усією рішучістю: у моїй особі ви маєте палкого прихильника вашої ідеї.

Коли літератори пішли, Шевцов подумав: «Письменники — люди творчі, вони живуть у своєму світі й часто-густо відірвані від реального життя. Справді, ніхто й слова не вимовив про джерела фінансування монумента, тут же кошти потрібні, і немалі. А де їх узяти, коли країна шаленими темпами просуває індустріалізацію? Тільки стали до ладу Дніпрогес, «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь», Харківський тракторний, а скільки нових потужних підприємств з’явилось у Києві! Зрозуміло, що такі темпи виснажили і державний, і міський бюджети. З іншого боку, влада не має права зводити пам’ятник за спинами пересічних киян, люди не повинні стояти осторонь, треба заохотити до участі у проєкті усіх містян, і не лише киян. Ось про що я говоритиму на сесії».

Чергова сесія міськради мала розглянути низку нагальних питань, серед яких найголовніше — суттєве відставання околиць міста від центральної частини. У віддалених районах усе ще немає водогону, каналізації, освітлення, туди не йдуть тролейбуси і не прокладають трамвайних колій, там не вистачає магазинів, медпунктів, аптек, туди нерегулярно завозять хліб, дрова, гас.

Отже, буде до чого докласти зусиль. Та голова міськвиконкому Іван Шевцов несподівано змінив порядок денний. Він наголосив, що міськвиконком, перебуваючи у вирі господарських питань, випустив з поля зору питання духовні, і сповістив приголомшливу новину: у Києві буде споруджено пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. І не чиновникам він, Іван Шевцов, відводить тут чільне місце, а пересічним киянам — робітникам, учителям, медикам, молоді — усім. Нехай всюди по Києву утворяться відповідні фонди, аби киянин згодом пишався, що й він вніс на пам’ятник Кобзареві чесно зароблені гроші.

У кулуарах сесії Шевцов підкликав до себе начальника Головного архітектурно-планувального управління Києва: «Покладіть мені на стіл довідку про сквер біля університету і разом з «Київзеленбудом» розробіть план упорядкування цього скверу».

Вулиця Івана Шевцова у Шевченківському районі Києва.

 

Вказівку голови було виконано негайно, і невдовзі Іван Савич знайомився з довідкою:

 «Площа скверу, розташованого проти головного корпусу університету, становить 5,4 га. Закладений у 1860 році садоводом К. Христіані на пустирі і найменований Університетським. Після встановлення у ньому пам’ятника Миколі І (1896 рік) називався Миколаївським.

Сквер являє собою прямокутну ділянку, поділену двома перпендикулярними алеями і додатково — діагональними, має обхідну дорогу, що губиться в кущах.

Асфальтне покриття у сквері відсутнє, алеї і дорога ґрунтові, тож навесні і восени, а також у дощову погоду сквер непридатний для піших прогулянок, бо вкритий шарами бруду».

Людина енергійна, діяльна, голова міськвиконкому був готовий до того, щоб уже зараз підписати відповідне розпорядження міськради, і дуже скоро у сквері розпочалися б опоряджувальні роботи. Та замислився Шевцов ось над чим: при всій важливості скверу, в меморіальному комплексі він відіграватиме допоміжну, прикладну роль, головну ж — саме пам’ятник Кобзареві. Він пригадав, як справи привели його до Харкова, тодішньої столиці України, і там, у центральній частині міста, він побачив чудовий пам’ятник Шевченку. «От би і нам такий», — промайнула думка, але тоді він не мав тих повноважень, які має зараз.

Отже, Харків. Єдине на той час місто в Україні, як і в Радянському Союзі, яке пишалося величним пам’ятником поетові. Саме постать Кобзаря надавала російськомовному на той час Харкову відчутного українського забарвлення, підтверджувала статус української столиці. А оскільки зводили пам’ятник кілька років тому, голова Харківської міськради, якому він зателефонував, назвав йому ім’я скульптора. Ним виявився ленінградський монументаліст Матвій Манізер.

Шевцов тут же зателефонував і йому, і ця людина, яка здалася Шевцову привітною й лагідною, на всі поставлені запитання відповідала сухо й лаконічно: «Я по телефону ніяких справ не вирішую, якщо вам потрібно щось — приїздіть».

І Шевцов приїхав. Матвій Генріхович водив його своєю студією, більше схожою на виробничий цех, потім поклав перед ним безліч екскізів і мініскульптур Шевченка. З усього відчувалося, що Манізер усе ще перебуває «у матеріалі», і Шевцов зрозумів, що не помилився адресою. Іван Савич повідомив скульптору, що він, Іван Шевцов, найвища посадова особа у Києві, офіційно замовляє йому, скульптору Матвію Манізеру, виготовлення для столиці України пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Усі необхідні папери й формальності уже готує юридичний відділ Київської міськради, і по якомусь часі їх привезе у Ленінград спеціально уповноважена особа.

Матвій Генріхович підвівся, обійняв Шевцова і мовив словами Шекспіра: «Відповідаю радісною згодою». Далі дав зрозуміти, що йому вже набридло висікати робітників і матросів з однаковими обличчями, яких замовляє офіційна влада, будь-якому скульптору набагато приємніше створювати світочів людства, в образах яких можна передати одухотвореність і розум.

Коли розлучалися, Шевцов сказав: 

— Прошу вас, Матвію Генріховичу, врахувати одне суттєве зауваження: я бачив харківський пам’ятник і скажу з усією прямотою: він перевантажений багатьма другорядними фігурами, ми бачимо там козаків, кріпаків, жінок, а також бандуру і кобзу. Вони відволікають увагу від постаті Тараса Шевченка, а самі по собі не мають ніякої художньої цінності. Нам бажано, щоб у Києві усе другорядне було відсутнє, нехай би Шевченко стояв один.

Манізер спочатку знітився, потім кивнув головою на знак згоди.

Щойно Шевцов повернувся до Києва і переступив поріг кабінету, як пролунав телефонний дзвінок, і чоловічий голос мовив тоном наказу: «З вами розмовлятиме товариш Хрущов».

Перший секретар українського ЦК повідомив, що днями вийде постанова уряду про утворення оргкомітету з підготовки шевченківських урочистостей. Головою Оргкомітету призначено його, Микиту Хрущова, заступниками — Максима Рильського (від письменників) та Івана Шевцова (від київської громади). Що ж до пам’ятника, то цією ж постановою уряду Шевцову доручається загальне керівництво об’єктом, надається уся повнота повноважень, «як, до речі, і відповідальності» — підкреслив Хрущов.

У Київському міському архіві органів державної влади я розшукав стенограму перших (установчих) зборів Шевченківського оргкомітету, яку подаю з несуттєвими скороченнями:

«Виступали:

тов. Шевцов: «Домінуючою на об’єкті буде постать поета заввишки 6 метрів 45 сантиметрів, яку буде встановлено на постаменті заввишки 7 метрів 30 сантиметрів, облицьованому червоним гранітом. Нижче будуть подані дати народження й смерті поета, а також уривок із «Заповіту».

тов. Рильський: «Є щось глибоко символічне у тому, що пам’ятник створюється в Ленінграді: Шевченко любив Петербург, жив там, навчався в Академії мистецтв, мав багато щирих друзів, які й викупили його з кріпацтва. У пізніші роки товаришував з Чернишевським і Добролюбовим, ділився з ними тугою й болем за Україну...»

тов. Жебеленко: «У київській філії «Укржитлосоцбанку» ми відкрили поточний рахунок, на якому акумулюються кошти на спорудження пам’ятника. Гроші вносять як трудові колективи, так і окремі громадяни. Динаміка надходження коштів дуже висока».

тов Хрущов: «До речі, нам тут не повідомили, з якого каменю буде пам’ятник — мармуру, граніту?..»

тов Шевцов: «Київ перебуває у зоні континентального клімату, у нас морозна зима і спекотне літо. Кам’яна статуя на такі перепади реагуватиме, і років за тридцять-сорок може дати тріщину. Тому прийнято рішення використати вічний матеріал — бронзу».

...Після першотравневих свят Іван Савич підписав розпорядження міськвиконкому про докорінну реконструкцію скверу біля університету. Київські зодчі доповіли йому, що новий сквер буде учетверо більший за існуючий, він займе територію по периметру вулиця Володимирська — вулиця Рєпіна, бульвар Тараса Шевченка — вулиця Льва Толстого, відтак ця територія матиме статус не скверу, а парку.

Земля тут перетворилася на пил, тому його буде вивезено, натомість завезено чорнозем. Нагальною є також таксація дерев, тобто здорові дерева треба залишити, сухостій спиляти.

Усі алеї буде заасфальтовано, на них встановлять лави, поряд висадять квіти.

На спеціальній апаратній нараді Іван Савич ознайомив з планом реконструкції безпосередніх виконавців — землеупорядників, зеленобудівців, шляхобудівників, благословив їх напутнім словом: «Починайте!»

І тут трапилось непередбачуване: студенти розташованого поруч університету весь комплекс робіт зі встановлення пам’ятника оголосили університетською підшефною будовою. Щодня сотні юнаків і дівчат з’являлися у сквері, вимагаючи роботи. Будь-якої, бажано найважчої.

Шевцову радили поставити паркан, виставити охорону, та Іван Савич приймає неочікуване рішення: додатково завезти велику кількість лопат, тачок, рукавиць для студентів, водночас скоротити кількість найнятих працівників.

 

Вже за місяць сквер не можна було впізнати, і всі заговорили про п’єдестал. Київські зодчі, зокрема, навели переконливий приклад: 1888 року скульптор Михайло Микешин на замовлення Київської управи створив пам’ятник Богдану Хмельницькому, який мали встановити на Софійський площі — там, де 1648 року кияни палко вітали гетьмана після низки блискучих перемог. Так от: п’єдестал, на якому встановили пам’ятник Хмельницькому, спорудили київські робітники, які на той час не мали для цього ніяких технічних засобів. Тож чому й зараз, коли будівельна база Києва невпізнавано змінилася, не спорудити і нам постамент під пам’ятник Шевченку?..

Шевцов погодився, та все ж, оскільки саме на ньому лежала надзвичайна відповідальність, зателефонував Манізеру. Той заявив рішуче: 

— П’єдестал — це дуже серйозно, це основа основ, адже він триматиме на собі багатотонну скульптуру. Тому стахановських темпів я не вимагаю, ця робота не терпить поспіху, тож робіть усе ґрунтовно.

Відтепер робочий день Івана Савича зазнав істотних змін: розуміючи, що на пам’ятник чекає вся Україна, що він зігріває душу кожного українця, Шевцов кожний ранок (у будні й у вихідні) розпочинав зі спорудження постаменту. І робота у підпорядкованих йому бетонників, каменярів, мулярів нехай і нестрімко, та все ж пішла: спочатку вирили котлован, на бетонній подушці уклали моноліти з Житомирського кар’єру, скріплені вертикальними сталевими стояками, облицювали споруду червоним гранітом марки «габро» того ж таки Житомирського кар’єру.

У січні 1939 року Шевцов привіз до Ленінграда досить представницьку делегацію українських діячів культури. Скульптор Матвій Манізер і директор Ленінградського заводу художнього лиття Інокентій Гончаров скинули чохли, і всі побачили... бронзового семиметрового Кобзаря. Запала тиша. А потім, мало не пошепки, усі відзначили схожість скульптури з рисами обличчя Тараса Шевченка, а вся його постать добре відповідала його ж безсмертним рядкам: «Думи мої, думи мої...»

6 березня 1939 року на площі біля університету зібралася вся Україна, учасники Шевченківського пленуму Спілки письменників СРСР у повному складі, гості з республік і з-за кордону. Голова Київського міськвиконкому Іван Савич Шевцов надавав слово численним гостям, і твори Шевченка лунали їхніми мовами, потім зачитав рішення уряду про присвоєння Київському університету й оперному театру імені Тараса Шевченка, сповістив також, що віднині, згідно з підписаною ним постановою міськради, ця територія називатиметься «Парк Шевченка». І центральним у парку буде пам’ятник Великому Кобзарю, який ми сьогодні відкриваємо. Спадає біле полотно, і бронзовий Тарас Шевченко, як у біблійні часи Спаситель, з’являється народу...

P. S. У березні 1964 року, коли Україна відзначала 150-ті роковини з дня народження Тараса Шевченка, до голови Київського міськвиконкому Володимира Гусєва прийшли українські письменники на чолі з Олесем Гончаром. Вони просили увічнити у Києві ім’я Івана Шевцова — людини, яка не тільки очолювала роботи зі зведення у столиці пам’ятника Тарасу Шевченку, а й відкривала його.

І дуже скоро саме у Шевченківському районі з’явилася вулиця Івана Шевцова. І це було дуже символічно.

«Найчастіше я тішу мою уяву картинами золотоверхого, садами оповитого й тополями увінчаного Києва. За відсутності світлого його образу, що навіяний спогляданням краси його нев’янучої, упаде на моє осиротіле серце невимовна туга».

Ці полум’яні рядки поет написав, перебуваючи у засланні, коли туга від розлучення з Києвом гостро відчувалася тут, у чужих йому оренбурзьких степах. Набагато приємніше було згадувати перші відвідини Києва, коли юний Тарас, приїхавши до Києва, оселився у будинку Житницького по Хрещатицькому провулку (нині провулок Шевченка, 8А). Про цей період юний Тарас написав так: «У дозвільні години малював вугіллям на коморі й стайні людей, півнів, церкву, навіть і київські дзвіниці».

Мине якихось десять років — і Шевченко знову в Києві. Одразу звернув увагу на те, які вражаючі зміни сталися у місті, зокрема в освітній царині: маючи менше ста тисяч населення, Київ спромігся відкрити Інститут шляхетних дівчат, чоловічу гімназію, розпочав вистави першого постійного театру на Хрещатику (тоді — Хрещата долина). І то не все. Перших студентів прийняв університет із популярним серед молоді медичним факультетом, оголосила набір Аерографічна комісія при університеті, куди було прийнято, зокрема, й Шевченка, зважаючи на його абсолютну грамотність. «Пригадуючи моє знайомство з Києвом, — зазначає поет, — я не можу без здивування не відзначити, яку різницю являло це місто, порівнюючи з тим виглядом, яке воно мало колись».

Позитивні враження від Києва поет відобразив у таких творах, як «Катерина», «Гайдамаки», «Сліпа»...

Далі Петербург, навчання в Академії мистецтв, по закінченні якої Шевченко мріяв назавжди оселитися в Києві, стати викладачем малювання у вже знайомому йому Київському університеті, але захопився зображенням історичних пам’яток Києва і Київщини, передаючи їх Аерографічній комісії.

Залишається лише дивуватися активності у суспільно-політичному житті, що її виявляв Шевченко саме у Києві, і активність ця, ми це побачимо, йому не минеться.

На Київ припадає й апогей Шевченкової слави: в альманасі «Ластівка», що його видавав Євген Гребінка, один за одним виходять «Кобзар», «Гайдамаки», «Гамалія», «Тризна», збірка естампів «Живописна Україна». Тримався Шевченко просто й доступно, ось яким побачили його сучасники...

Пантелеймон Куліш: «Переді мною з’явилася до того невідома мені постать Шевченка в літньому парусиновому вбранні й такому ж картузі. Вусів тоді не було в нього, і обличчя було гладке й ніжне».

Микола Костомаров: «Нерідко ми засиджувались із ним у довгі вечори до глибокої ночі, а з приходом весни часто зустрічалися у садку Сухоставських, який мав суто український характер: він був засаджений переважно вишнями, було там і кілька колод з бджолами, які своїм гудінням наснажували його».

Але Шевченко увійшов в українську історію як революціонер-демократ, тому цілком природним стало його зближення з групою інтелігенції, яка складала таємне Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Шевченко згадує:

У Києві на Подолі

Братерська наша воля

Без холопа і без пана

Сама собі у жупані...

«Братчики», як називав їх Шевченко, виступали за українізацію київського життя, проти цензури й царської сваволі. І тим нечувано налякали генерал-губернатора Бібікова. Маючи перед собою список усіх членів Кирило-Мефодіївського братства, Бібіков наказує київському губернатору Фундуклею заарештувати саме Шевченка. Але друзі надійно сховали його, і Фундуклей доповідає:

«30 березня 1847 року. 

Художника Шевченка в Києві немає, і невідомо, де він тепер перебуває і коли повернеться.

Квартири у нього тепер не було, і тому обшук не міг бути зроблений. І. Фундуклей».

Глибокий і повчальний урок історії: Бібіковський бульвар, названий так на честь душителя свободи Дмитра Бібікова, от уже понад сто років носить ім’я провісника свободи — Тараса Шевченка.