Десять років тому харківський «Клуб сімейного дозвілля» випустив декілька книжок Джеймза Паттерсона, майстра детективного екшна.
Паттерсон— охоронець-оспівувач американського ладу, який гарантує своїм громадянам тотальну безпеку: життя, бізнесу, приватності.
На сторожі, ясна річ, поліцейські, котрі працюють не за гроші-привілеї, а задля недоторканності отої системи громадянського контролю.
Очевидно, популярність письменника сертифікована мільйонними прибутками не лише за вправні історії, а і за випромінювання певності у сьогоднішньому та завтрашньому американському дні.
В отих уперше перекладених українською книжках була фраза: «Мало що в цій країні може спричинитися до ретельності більшої, ніж та, з якою розслідуватимуть убивство нью-йоркського копа» (Помилка. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2008). Цього разу в «Зникненні президента», опублікованому у США торік, Паттерсон підняв планку до максимуму: розслідують замах навіть не на президента, а на саму Америку.
Утім, для американців це, схоже, одне і те саме; президент = Америка. Так, головного державця там зазвичай критикують, і то, бува, нещадно. За обраний ним курс, котрий комусь може не подобатися. Але — не сумніваються в його щирості та компетенції. Тобто, довіряють: президент не зрадить країні за будь-яких обставин.
Природній рівень довіри до «свого» дозволяє американському президентові не здаватися на милість популізму («рано чи пізно кожен президент потрапляє в ситуацію, коли правильний вибір дорівнює кепській політиці, принаймні в найближчій перспективі»). Та США — не ікона; і там «дедалі більше політиків просто пливуть за течією, роздмухуючи багаття гніву та образ, хоча мали б стати бригадою пожежників». Й усе значно ускладнюється, коли починаються атаки з боку чужорідного менталітету.
Як-от у цьому романі, де на сцену вигулькує терорист-аматор — «Августас Косленко, що народився 1996 року в місті Слов’янськ Донецької області». Хоч як прикро, та мусимо звикати: у світовій літературі чим далі більше з’являтиметься негативних «українських» персонажів.
Президент, попереджений про масштаб загрози, йде на особистий — навіть без охорони — контакт із хлопцем: «Не знаю, чого я очікував від цього хлопця. Старомодного патріотизму? Можливо, почуття відповідальності? Трохи довіри до президента? Мрійте далі. Не існує більше ніякої довіри. У сучасному світі довіра нікому не вигідна, всі схиляються до протилежного».
На щастя, Косленко виявляється просто затурканим романтиком, що не усвідомлює небезпеки гратися з вогнем. Спілкування з людиною, яка мусить захистити понад двісті мільйонів мирного люду, зрештою вправляє юнакові мізки — він починає співпрацювати з президентом задля відвернення апокаліпсису.
Кібератака на Сполучені Штати має кодову назву «Темні століття». «Вірус запрограмований так, що інфікує кожен вузол, кожен пристрій, який отримує доступ до інтернету... Такі віруси ви називаєте вайперами, вони стирають або очищують усі програми на пристрої... Ми заразили в країні кожен пристрій, що використовує інтернет... Це гірше, ніж будь-хто уявляв. Сполучені Штати Америки перетворяться на найбільшу країну третього світу».
Отака боротьба за сфери впливу. Ініціатори — радикали зі Саудівської Аравії; підтримка і супровід «акції» — офіційна Росія; виконавець — божевільний фундаменталіст, а технічний геній, що написав комп’ютерну програму, — той самий Косленко.
«Довжина» роману — п’ять фабульних днів. На початку, у четвер, диспозиція перед американським президентом така: «Я думаю: чи існуватиме ще в понеділок наша держава?». Далі — «розумові вправи зі зв’язаними руками». У переносному сенсі — деталі атаки з’ясовуються у спосіб, що конфліктують з усіма приписами спецслужб; президент просто не може скористатися їхнім досвідом. Діючі особи проявляються лише в кульмінаційній точці. Завдяки відповідальній рішучості президента: «Сполучені Штати зреагують. Не передбачено жодного сценарію без нашої реакції», — каже він посланцеві Путіна.
Роман зладжено так, що випустити його з рук ніяк — цілком заволодіває читацькою увагою. Тому це — еталонний текст для будь-якого літерата, що мріє підкорити бестселерну вершину. Події розгортаються чи не зі швидкістю світла, відкидаючи на марґінеси безліч супутніх деталей-спостережень. А вони варті уваги так само, як і терористично-шпигунські страсті. Інакше кажучи, цей трилер можна прочитати — ніби боковим внутрішнім зором, — як аналітичні спостереження за актуальними нині процесами.
Наприклад, за політичною журналістикою. «Медіа знають, що продається, — конфлікт і поділ. Це робиться швидко й просто. Надто часто гнів спрацьовує ліпше за відповіді, обурення ефективніше за причини, емоції переважають докази... Що сталося з фактажем? Тепер його навіть складно визначити, бо межа фактів, домислів, правди й брехні що не день стирається. Ми не можемо вижити без вільної преси, покликаної охороняти цю межу й достатньо убезпеченої для пошуку всіх кінців. Але сучасне середовище чинить серйозний тиск на журналістів, принаймні на тих, які висвітлюють політику, та вимагає, щоб вони діяли якраз навпаки — змагалися й доводили, хто сильніший. За словами одного мудрого колумніста, журналісти «ненормалізували» всіх політиків, навіть чесних, навіть на щось здатних... Науковці називають це хибною еквівалентністю. Це означає, коли ви знаходите щось велике, аби висунути претензію людині чи партії, маєте знайти з іншого боку щось дрібне й роздмухати його, аби вас не звинуватили в упередженості».
Власне, фахівцям усі ті феномени відомі — їх описав-класифікував іще сорок років тому французький соціолог П’єр Бурдьє. Але на рівні масової свідомості, отруєної телевізором, це виглядає чи не на одкровення. Принаймні, для медіаграмотності пересічного українського читача то є вельми поживні роздуми.
Часом опиняєшся на геть несподіваних роздоріжжях. От ми, приміром, ратуємо за максимальну комп’ютеризацію виборчого процесу, американці ж думають про «започаткування фондів голосування, недоступного для гакінгу хоч би й старомодними паперовими бюлетенями».
Роман завершується відверненням загрози (не без певних і чималих втрат) та виступом президента у парламенті. Цю промову варто навести у телеграфному викладі — бодай для того, аби розуміти, чого можуть прагнути й досягати справжні державці.
«Зменшення чисельності категорії вони й розширення категорії ми... Сучасна економіка, що передбачає доступну воду без свинцю для всіх наших родин, чистішу енергію та робочі місця, рівномірно розподілені Америкою, податковий кодекс, що заохочує інвестування у відсталі галузі, дає змогу корпораціям та великим інвесторам допомагати іншим, а не лише собі... Закони про безпечне поводження зі зброєю заберуть її в тих, хто не повинен її мати, знизять майже немислимий рівень масових убивств, врешті-решт захистять право на зброю для полювання, спорту й самозахисту... Наші засновники заповіли нам вічну мету: створювати більш досконалу спільноту».
