Дао війни: рецензія на книжку Валерія Ананьєва «Сліди на дорозі»

У самій книжці виголошення письменницьких амбіцій не знайшов, можливо, автор казав десь на презентаціях. Але «художність», безумовно, присутня в тексті. Очевидно, не-філологи говорять про те, що фахівці називають стилем. А стиль — це єдине, що перетворює письмо на літературу.

 

Причому, пам’ятаймо: література — то не лише «вигадана» проза, а й есеїстика та нонфікшн. І за те, і за друге дають навіть Нобелівську премію, як-от Чеславу Мілошу або Вінстону Черчіллю. Англійцеві, зокрема, дали за «військово-критичні книги». А таке означення цілком пасує і «Слідам на дорозі».

 

Проте, книжка Ананьєва значно ширша за жанрові рамки воєнних мемуарів. Перша половина тексту — спогади про дитинство, школу, «важке життя на районі» і так само стрьом­не виживання у довоєнній армії серед усілякої тогочасної офіцерської «погані» і «покидьків» («рівень моральності у людей падав одразу, як тільки вони вбиралися у форму»). Це — історія повсякдення порубіжжя століть. Вражає кількість зафіксованих на цих сторінках дрібниць-деталей — ніби читаєш якого-небудь Пруста.

 

Та коли француз «у пошуках утраченого часу» розкошував зануренням у ностальгійне літепло, український автор шукає за причинами, що перетворили його особистий час на втрачений. Йому, на початках «супервмотивованому мрійнику», некомфортно усвідомлювати, що «став інертним… безхребетним… агресивним, хитрим і навченим тікати від проблем… став регулярно брехати». 

 

Коротше, «потроху починало доходити, на яке дно я потрапив», і що колись «був про себе кращої думки». Причому «дном» Ананьєв вважає не конкретне оточення-ситуацію, а власну неспроможність розібратися в ній. А хлопцеві, що мав за плечима замість університету ближнє коло алкоголіків та наркоманів, геть не просто зорієнтуватися, коли «біле і чорне перестало існувати окремо одне від одного, і з’явилося все більше градацій сірого».

 

Авжеж, «мої внутрішні чорти намагалися знайти винних серед оточуючих». Валерій Шевчук якось занотував: «Біс — це невидиме неосягнення» (Чотири романи. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013). Біс саме цього рангу повсякчас спокушає Валерія Ананьєва, але той так само постійно пильнує, щоразу намагається «збагнути, які відчуття зараз вирують всередині». А це уже, вважай, майже класична формула психоаналізу. Отой стиль дедуктивної оповіді, який дозволяє говорити про художність (Фройда, до речі, поки не доробився медичного визнання, вважали за літерата).

 

Відтак «Сліди на дорозі» не так навіть спогади, як щоденник мисливця за думками-інтегралами; звіт про сафарі на смисли. Попри позірну банальність, назва твору напрочуд адекватна: сповідь слідопита. «Часто мені здається, що справдешнє моє покликання не жити в цьому світі, а тільки спостерігати його», — це знову В.Шевчук.

 

Книжка В.Ананьєва ніби написана наскрізним Шевчуковим персонажем, котрого «жене по дорозі схожа на казку сподіванка» (Три листки за вікном. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012). Літературознавиця Людмила Тарнашинська інтерпретує цього персонажа, як «роль своєрідного Фройда — розібратися у деформованій тоталітарним диктатом суспільній свідомості й психології» (Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. — К.: Смолоскип, 2010). Усе це дотичне й книжки Валерія Ананьєва. «Сліди на дорозі» — мовби ілюстрація того, як здатен регенеруватися «поневолений розум» Мілоша. 

 

Ось, до прикладу, ланцюжок персональної психоаналітики, що пояснює нашому авторові, звідки в нього з’являються небажані прояви: «Значну частину дитячого щастя вкрав садочок... Обмежені люди, наші вихователі, штучно створили собі поле застосування влади, аби зануритися у п’янке відчуття, якого не мали у власному побуті... Спочатку я був небажаним, а потім став агресивним… У мене склалося хибне переконання, що агресивним і злим бути круто і корисно... З такої системи виходять хороші солдати, але хрінові офіцери… Те, що ці якості насправді не будують, а руйнують, я зрозумію надто пізно».

 

Між рефлексіями над дитячими враженнями і похмурими воєнними констатаціями — уся книжка. Десь наприкінці діалог бійців-побратимів: «–Я вже давно не знаю, що мені думати стосовно всього, що тут відбувається. –Але ти ж іще не перетворився на тварину? –Я не знаю. Не впевнений. Справа не в межі між звіром і людиною, а в ситуації, коли людина перестає прикидатись і стає тим, ким є насправді… Стають іншими. Добрими чи поганими… це вже друге питання. Головне, чесними… тут є абсолютно мерзотні люди, яким можна доручати складні бойові завдання, а є добряки, яким ти ніколи не довіриш прикривати свою спину».

 

Часом наш оповідач пробує рятуватися від гнітючих розмірковувань гумором — але й той ніби від потопельника: «Коли є наказ, тоді й живеться легше. Сидимо, чекаємо, доки нас пристрелять». Зрештою, при самому кінці сповіді — нетиповий узагальнюючий висновок: «Армія — зло. Але сьогодні це потрібне зло. Благополуччя всього світу будується на крові, і ми — ті виродки, які проливають кров заради цього світу. Ми — люди, що проливають кров заради миру, хоч як абсурдно це звучить. Ми — витратний матеріал. Ресурс. А коли вже виконаємо завдання, самі добровільно вирушимо в утиль… Напевно, після того, що ми тут робили і бачили, там нам і місце».

 

У пролозі книжки солдат готується до самогубства. Наприкінці розуміємо, чому — «тяжкі думки несумісні з життям». Наприклад, «думка про те, що все це було даремно, комом стояла в горлі». А ще «усвідомив, як багато зла може зробити звичайна безхребетність, бездіяльність або байдужість… Чи давав я хабарі? Так. Чи пропонував їх сам? Так. Турбувала мене ситуація в країні? Абсолютно ні. Я переймався лише своїм власним благополуччям, комфортом та амбіціями. Ось і настав час платити за свій особистий внесок».

 

Останній слід на дорозі — загибель. Але таки в бою. «Мамо… можеш не хвилюватися. У всіх ситуаціях я намагаюся чинити гідно, навіть коли за мною ніхто не дивиться».

 

На початку Другої світової Альбер Камю ретельно препарував екзистенційне зіткнення людини з воєнним абсурдом: «Війну не заперечиш. На ній або помирають, або виживають. Так і з абсурдом: ним треба дихати, засвоювати його уроки і втілювати його. З цього погляду найвища радість абсурду — то творчість. «Мистецтво, і нічого, крім мистецтва, — каже Ніцше, — мистецтво нам дане, щоб не померти від істини» (Вибрані твори. — Х.: Фоліо, 1997). «Сліди на дорозі» — саме такий інструмент виживання.