У вівторок на каналі «1+1» розпочався показ сенсаційного американського серіалу «Чорнобиль».
Він побив світові рекорди популярності та увійшов до десятки найрейтинговіших серіалів усіх часів.
Проте ті, хто вже переглянув стрічку (особливо учасники тих подій), не надто в захваті, мовляв, багато вигадок і перебільшень.
Проте це все-таки художнiй фiльм, заснований на реальних подіях, а не документальний. Реальну ж картину трагедії 33-річної давнини ми можемо відтворити лише за розповідями очевидців.
На жаль, безпосередніх свідків тих подій з кожним роком стає все менше, тож їхні спогади про пережите стають дедалі ціннішими. «УМ» зустрілася з полковником міліції в запасі Анатолієм Горішнім, який побував у небезпечній зоні тричі.
Закінчивши Київський міжнародний університет цивільної авіації (нині НАУ) з червоним дипломом і здобувши спеціальність, пов’язану з ракетобудуванням, Анатолій Якович пішов працювати за фахом на столичний завод.
Та через п’ять років був змушений «перепрофілюватися» в міліціонера — в МВС обіцяли, що дадуть квартиру, яка була так потрібна молодій сім’ї з двома дітьми. Обіцяне житло, до речі, так і не отримав, а служба «затягнула»: згодом закінчив міліцейську академію, а насамкінець працював у Головному слідчому управлінні на посаді старшого слідчого з особливо важливих справ.
«У Прип’яті радіація сягала кілька рентген за годину»
Анатолій Горішній.
— У той день, суботу, 26 квітня, 1986 року, о 8-й годині ми вийшли на службу: було традиційне «розведення» особового складу. Перевіривши несення служби підлеглими, з керівником нашого загону повезли своїх дітей на стадіон «Динамо», — розпочав спогади Анатолій Горішній. — А коли повернулися в підрозділ близько 10-ї години ранку, то вже нікого, крім чергового, не застали — весь особовий склад посадили в автобус і відправили в Чорнобиль... Так ми дізналися, що трапилося щось лихе...
Усі, хто не втрапив у «перший ешелон», уже вранці 27 квітня теж потрапили в «зону», або, як тоді казали, «в Чорнобиль». Перші враження — це якісь незвичні фізіологічні відчуття (які виявилися наслідком дії високої радіації): нудило, хоч ніхто майже нічого й не їв, і якийсь у роті ніби металевий накип, а ще — слабкість і втома.
Загалом за ці два дні з нашого Києво-Святошинського підрозділу в «зону» прибуло 56 осіб. Я був заступником командира «групи безпечного пересування». Наше основне завдання в той час було — забезпечити порядок та допомогти в евакуації людей із Прип’яті й Чорнобиля.
Уже 27-28 квітня зрозуміли: сталася не звичайна пожежа на ЧАЕС, а щось набагато страшніше... Терміново потрібно організувати пункти дезактивації. Щоб «служиві» могли бодай помитися, адже радіація була скрізь, особливо в повітрі. У перші дні високий рівень радіації формував радіоактивний йод, і, щоб його компенсувати та протидіяти забрудненню щитовидки, нам давали таблетки з «нормальним» йодом.
Єдиним примітивним засобом захисту мали респіратор. Та коли на другий день після аварії почалася евакуація Прип’яті, то нам незручно було його вдягати, адже діти, жінки були без будь-якого захисту. За що згодом багато хто поплатився, адже чергувати доводилося на дорозі в радіоактивній пилюці. У самій Прип’яті радіація сягала декількох рентген за годину (гранично допустимою дозою випромінювання для людини вважається показник у 5 бер (рентгенів) на рік. — Ред.).
Ми попереджали людей, щоб не виходили на вулицю, але про те, що сталася аварія, ніхто з тодішніх «верхів» не говорив. Люди не були готові до таких катаклізмів. У СРСР було звичним явищем замовчувати й не називати речі своїми іменами. Безумовно, що правдива інформація могла б спровокувати паніку, але й наслідки для здоров’я тисяч людей були б зовсім іншими, якби вони знали, з чим мають справу...
Прип’ять виселили 27 квітня фактично за... декілька годин! Сюди надіслали величезну кількість автобусів, людям сказали взяти найнеобхідніші речі, бо, мовляв, через декілька діб вони повернуться додому. Виїзд людям пояснювали незначними неполадками на станції. Але практично в кожній родині були рідні, знайомі, які працювали на ЧАЕС, тож поступово правдива інформація негласно поширювалася.
У мене свого часу виникло запитання: чому при такому сильному вибуху загинуло лише дві людини, адже на зміні мало бути значно більше персоналу? Все тому, що відбулося випробовування певної програми, яка була «сира» й недосліджена. Наскільки мені відомо, отримали вказівку керівництва прискорити технологічні процеси, пов’язані з роботою ЧАЕС із метою максимальної енерговіддачі. Ця програма була розроблена Ленінградським інститутом ядерної фізики, її вирішили терміново
відпрацювати.
За моєю інформацією, із трьох систем пожежогасіння, які повинні були закласти на ЧАЕС, одну взагалі не установили, а з інших двох (основної та резервної) працювала лише одна... Цей «ленінградський експеримент» (регламентні роботи) мав проводитися при певних потужностях реактора. Але на момент «досліду» його потужність виявилася значно меншою, тому вирішили реактор активувати — у результаті він вийшов із-під контролю...
«Місцеві на городах садили картоплю»
Перша моя «каденція» в зоні лиха тривала з 27 квітня по 12 травня. Зауважу, що всі 56 людей iз моєї групи потрапили в київський відомчий госпіталь: хтось ще під час цього терміну, хтось трохи згодом, адже несли службу в Чорнобилі, Прип’яті, декілька нарядів стояли поблизу неї. У перші дні ми працювали до знемоги: не рахувалися зі сном, їжею... Раніше, коли дивився фільми про війну, дивувався, як солдати спали лише 3-4 години й витримували неймовірні навантаження, а потім і нам довелося жити в такому режимі. Стрес мобілізує людський організм!
2 травня в «зону» приїхали 1-й секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, заступник Голови Ради Міністрів СРСР Борис Щербина, Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков і хтось із науковців. Ми забезпечували проїзд до Чорнобиля, де вони засідали цілий день, вивчаючи обстановку, й увечері прийняли рішення про початок евакуації з 3 травня Чорнобиля й 30-кілометрової зони. Зауважу, що це досить умовна термінологія, адже не йдеться про коло відповідного радіусу — насправді ця зона неправильної, витягнутої еліптичної форми. Реально вона витягнута на захід майже на 80 кілометрів. Радіоактивне забруднення території відбулося нерівномірно: під час вибуху вітер був східний — тож спершу «пляму» понесло на захід. Другого дня вітер змінився — й увесь бруд понесло на північ, на Білорусію, а 30 квiтня повітряні маси понесли радіоактивну хмару в бік Києва... Злочинним є те, що тогочасне компартійне керівництво УРСР, знаючи про реальний стан речей, не відмінило ні першотравневу демонстрацію, ні велогонку миру, що відбулася в той же день.
У ці перші поставарійні дні спека стояла неймовірна — градусів під 30, й місцеві напівроздягненими садили на городах картоплю, дітки гралися в піску... Ми всіх просили поменше бути на вулиці, а деякі легковажні мами нам казали: «Це вам треба боятися, а що нам...» Оця необізнаність населення щодо радіації потім дорого всім коштувала...
Третього травня поблизу Іванкова зустрічали перші колони автобусів, що їхали для евакуації вже всієї Чорнобильської зони, й потім супроводжували їх. Коли я зайшов у перший автобус, то побачив під ногами декілька новеньких алюмінієвих 40-літрових бідонів, як виявилося, зі спиртом. Радіація ж перш за все згубно діяла на кровотворення, й тому потрібно було нормованою дозою алкоголю допомагати печінці очищувати кров. І згодом були спецпункти, де працівник «зони» міг під’їхати й випити трохи спиртного. Так само, за рекомендацією лікарів, варто було вживати й червоне вино — ми його діставали вже самі.
Евакуація була чітко організована: з боку Іванкова й до Чорнобиля був в’їзд транспорту, а від Чорнобиля в бік Поліського — виїзд. І коли почалось масове вивезення людей з міст і сіл, створився суцільний потік, який нагадував евакуацію під час війни, що траплялося бачити раніше тільки у фільмах — люди йшли пішки, їхали на підводах запряженими кіньми, на тракторах... На це «море» було страшно дивитися... Дуже велику роль в евакуації відіграли у перші дні військові: особисто ми контактували з підрозділами Прибалтійського військового округу.
Алея відселених сіл Чорнобильської зони: таких більше сотні.
Фото з сайта zik.ua.
Людей тимчасово розселяли по сусідніх районах і наш підрозділ забезпечував у цих місцях охорону громадського порядку. Приємно вразило місцеве населення: хоча жило воно досить бідно, проте готове були віддати останнє — місцеві частенько нас підгодовували, адже ми «моталися» по всій зоні.
Мало хто згадує, що існувала загроза повторного вибуху — термоядерного, 7-8 травня. Вода, яка була під реактором й охолоджувала його, могла потрапити в реактор, а завантажені урановими касетами були всі чотири реактори по саму зав’язку... Не забуваймо, що досі зруйнований четвертий реактор потихеньку проявляє свою активність!
Втома була надзвичайною. Пригадую, як після короткого перекусу 7 травня вночі ми лягли перепочити, і раптом влітає генерал i намагається по тривозі всіх підняти. Я ще якось встав, а хлопці міцно крізь сон лише матюкалися... Ніякі команди не допомагали, й лише коли я гаркнув: «На станції пожежа» — всі миттєво підскочили! Ми виїхали в бік Чорнобиля, де виникла НП, — евакуаційний потік машин-людей-худоби в якийсь момент дав збій — виник затор. За кілька годин ми «розтягнули» його, відновивши рух.
«Мародери грабували покинуті хати, квартири, гаражі»
Через ураження органів дихання й серцево-судинної системи я потрапив у госпіталь десь на місяць. На той час був 29-річним старшим лейтенантом. Незважаючи на екстремальні умови, енергії було багато, мабуть, через оптимістичне ставлення до життя, яке мене тоді (та й зараз) рятувало.
Безумовно, перша поїздка в «зону» була найскладніша. Наступне відрядження відбулося наприкінці жовтня й тривало місяць. Це вже була осмислена й підготовлена не на скору руку поїздка: керівництво міністерства внутрішніх справ вже побачило, що потрібно серйозно влаштувати побут, адже процес тривалий — почали будувати «там», зокрема, казарми, лазні (бо найбільше радіація з пилом накопичувалася на тілі, а особливо — волоссі) й іншу інфраструктуру для працівників силових структур. І ми в Чорнобилі доробляли одну будівлю, що стала казармою для батальйону, який забезпечував охорону ЧАЕС і всієї 30-кілометрової зони. А іншу з «нуля» будували поблизу селища Поліське.
Остання каденція припала на період із кінця жовтня 1987 по березень 1988 року. Не думав, що і втретє доведеться побувати там: мене призначили заступником командира спеціального батальйону охоронців 30-кілометрової зони, який складався з 350 осiб, зібраних з усієї України. Ентузіазм на той час уже «підгас», тож у батальйон направляли примусово, були серед моїх «бійців» і ті, хто провинився (і мав усі шанси бути звільненим iз міліції й навіть потрапити за ґрати). До батальйону входили дві роти — одна базувалася в Чорнобилі, а друга — біля Поліського. Командир саме потрапив у госпіталь, тож доводилося самому вирішувати безліч питань. І якщо харчування було більш-менш нормально організовано, то забезпечувати батальйон паливно-мастильними матеріалами, запчастинами до техніки, обмундируванням було вкрай важко. А ще ж потрібно налагоджувати комунікацію з суміжними службами, знаходити спільну мову з моїм специфічним контингентом для підтримки дисципліни, забезпечувати якість служби підлеглих, проявляючи інколи навіть і жорсткість. Пройшовши через все це, отримав неоціненний досвід. Саме в той період несення служби кожен показав, хто він є насправді...
Зона вже була обгороджена колючим дротом, бо почалося мародерство — грабували покинуті хати, квартири, гаражі та намагалися вивезти награбоване (хоча було й багато місцевих, які напівлегально потрапляли до своїх домівок, аби забрати якісь речі). Ми ж мали пильнувати на КПП, аби це заражене «добро» не вивозили за межі зони.
Але, крім організації й контролю режиму в’їзду-виїзду, ми ще охороняли важливі об’єкти, зокрема «могильники». Фактично з перших днів трагедії виникла проблема — куди подіти заражені речі й техніку, яка, навіть попрацювавши день-другий у певних «брудних» місцях, уже сама випромінювала десятки рентген. Тож у зоні вирили де прийдеться (в лісах, полях) велику кількість довжелезних «могильників»: траншеї завширки 6-12 метрів і завглибшки 3-4 метри. Туди скидали легковики, вантажівки, демонтоване обладнання, пресували їх танком, і коли техніки набиралося кілька шарів — усе закопували. Колись нам казали, що все те «добро» згодом буде дезактивовано й перероблено, але ті «кургани» стоять там і досі...
«Здоровим iз Чорнобиля не повернувся ніхто»
Якби ми дотримувалися усіх правил безпеки, то здоров’я б зазнало значно меншої шкоди. Найбільше «нахапалися» колеги, які стояли на посту біля моста через річку Прип’ять, де була неймовірна радіація. Недарма ж сосновий ліс поблизу вже у 1987—1988 весь загинув... До слова, той сумновідомий «рудий ліс» згодом вирубали, а верхню частину землі зняли й вивезли в «могильник». Навіть зараз те місце можна проїжджати лише на великій швидкості...
У мене найбільше постраждали серцево-судинна система й дихальні шляхи. У 1997 році я фактично вже помирав від наслідків радіації. Дякувати лікарям — врятували... Але стан здоров’я вже не дозволяв продовжувати службу.
Наш командир Віктор Бондаренко й чимало хлопців із «чорнобильського підрозділу» вже померли. Були й самогубства через нестерпні болі, які не витримували людська психіка й фізіологія. Здоровим із Чорнобиля не повернувся ніхто... Мені почали допікати постійні ангіни, які переросли в хронічний тонзиліт. Якось я помітив, що як тільки-но починає «дерти» в горлі, то періодичне ковтання слини приносило невдовзі полегшення й запобігало «просуванню» простуди. Цим «відкриттям» поділився у столичному інституті радіаційної медицини (де ми час від часу лікуємося) з професором. Він зацікавився: «Унікально! А розкажи, як це працює?» Нагадаю, що слина — природній антибіотик! У організмі все є, головне — вміти зсередини себе «підкоректовувати» (цим займаюся до цих пір, проводжу семінари).
«Доведіть, що ви «там» були!»
А от реакція тогочасної держави на нас — тих, хто «там» побував — заслуговує обурення. У «зону» в перші дні аварії ми поїхали аврально — хто тоді думав про листки відрядження?! (Щоправда, коли повернулися, нам видали премію розміром в оклад). Штаб з ліквідації аварії переїхав із Чорнобиля в Іванків десь на початку травня1986 року — в них була «радіаційна карта». За власною ініціативою я їздив до них щоденно, переносячи собі в зошит ці дані радіологічної обстановки місцевості (військові дозиметристи працювали чітко), також вів облік, хто з наших, де й скільки у зоні перебував на чергуванні. Вираховуючи допустимі норми доз радіації, які накопичувалися в людині, стало можливим здійснювати вчасну ротацію особового складу.
Оці мої записи, які збереглися й донині, тоді врятували багатьох хлопців, адже після ліквідації аварії чиновники-бюрократи їм заявляли: «Доведіть, що ви «там» були!». Згодом завдяки цим та іншим записам ми через суди добилися отримання посвідчень...
