Застиглі руїни Бородянки — зрада чи байдужість? Чому мешканці селища готові перекривати міжнародні шляхи
Громада Бородянської ОТГ, що на Київщині, зібрала підписи про недовіру місцевій владі й готова до перекриття доріг міжнародного значення >>
Децентралізація на межі: чому пробуксовує створення об’єднаних територіальних громад в Україні
08.05.2019
Дорога до села Чонгар проходить через укріплення, які в 2014-му прикривали Україну від окупаційних військ. (Фото автора.)
Стара, не до кінця залатана асфальтівка довго, майже три години, тягнеться з обласного центру на південний схід, — попри степ, зрошувальні канали, приземисті, але ошатні південноукраїнські хатинки.
У салоні шалено трясе на ямах, але при цьому — мінімум зустрічного транспорту. Разюча відмінність із довоєнними часами, відколи міждержавна траса до кримських пляжів за короткий час перетворилася на суто внутрішню, навіть тупикову магістраль.
Де знаменитий Чонгар — це вже не «ворота до Криму», а всього лише перший населений пункт, у який у 2014 потрапляли біженці з окупованого півострова...
На лінії окупації
Уже п’ятий рік тут — початок вільної української території, яка перебуває під контролем нашої влади. Біженці у Чонгарі не зупинялися, хіба що транзитом і то ненадовго, — переважно вони йшли далі, шукаючи нову тимчасову батьківщину в Києві чи навіть у Львові. Змілів транспортний потік, також «транзитом», попри Чонгар, iшли й інвестиції. У сухому залишку тут і навколишніх семи населених пунктах залишається близько 3 тисяч осіб. Які вчаться долати свої економічні та соціальні проблеми за допомогою нових інструментів, що їх пропонує нова державна стратегія — децентралізація.
...Елемент, який одразу домінує над центром села — синьо–жовтий прапор на високій щоглі на будівлі сільради. Прапор видно здалеку — якщо не від самого контрольно–пропускного пункту, то від траси точно! Прапор тут і досі має трохи глибше значення, ніж точно такий же символ незалежності на адміністративних будівлях решти території України, віддалених від місць драматичних подій.
— Ось тут, на вузькому перешийку, стояв наш намет, — розповідає Анжела Литвиненко, волонтер, заступниця голови правління Херсонського обласного центру «Успішна жінка». — А в ньому — ми, дві жінки, які ночували і були готові не пропустити ворога.
Перешийок і справді стратегічний: вузька дорога, обмежена з одного боку водами лиману, з іншого — яри, посічений природою ландшафт, яким не змогла би пересуватися жодна військова техніка. Іншими словами, вузька горлянка пляшки, яка вела з автономної республіки на територію решти України. І якщо тут поставити загорожу!..
Безумовно, вже тоді вони розуміли, наскільки наївними є їхні старання, — з огляду на, м’яко кажучи, нерівність сил тих, хто обороняється, і тих, хто міг наступати. Але міркували тоді по–іншому, користуючись не завжди матеріальними критеріями.
І дуже часто такий підхід приносив результат: ініціатива, підкріплена лише великим бажанням, дозволяла зупинити вороже налаштовану силу. Адже та сила, стикаючись із незрозумілим алгоритмом, автоматично капітулювала.
— Важко сказати, на що ми тоді сподівалися, — продовжує Литвиненко. — Але ідея захищати Чонгар виникла в Криму. Я сиділа у тоді ще неокупованому Сімферополі, у якому вже почалися руйнівні для нас події, під будівлею їхньої Верховної Ради. Розклала прапори... І почула: «А ви можете принести їх більше? Я сьогодні ввечері поїду на Чонгар, перешийок зовсім не укріплений»... Ось там ми і провели кілька ночей. Аж поки не отримали підмогу.
Сьогодні в цьому місці — стаціонарний контрольний пункт, у якому несуть службу українські десантники. Пункт, щоправда, виглядає неактивним, закинутим. Утім, як виявилося, візуальний контроль над перешийком не припиняється ні на мить. «Вибачте, але жодних деталей! — заявив керівник КПП. — І жодних інтерв’ю без узгодження з командуванням!».
Військові — ще один новий «атрибут» місцевого життя: серйозні, україномовні і дуже скупі на слова. Особливо — у розмові з журналістами. І навіть на святі на їхню честь, під час Дня прикордонника. «Вибачайте, служба», — звернувся до нас керівник прикордонного загону, що дислокується поряд із селом, одразу попросивши не називати ні його прізвище, ні посаду, ні військове звання. І, звичайно ж, не фотографувати.
Коли у районі не хочуть...
Стан доріг, якість ремонту у приміщенні сільської ради — ці самі елементи, які одразу, навіть на перший погляд, вимагають покращення. Місцева влада в особі секретаря сільської ради Лілії Безсонової, що в ці дні виконувала обов’язки голови, сподівається на створення об’єднаної територіальної громади.
Наразі ж фінансовим донором Чонгару та інших семи сіл, що входять до території сільської ради, є два агропідприємства. Точніше, навіть одне, — адже друга аграрна структура переживає непрості фінансові часи.
— При цьому свої комунальні заклади, сферу охорони здоров’я ми утримуємо самі, на засадах співфінансування, — продовжує Лілія Безсонова. — Відтак демографічна ситуація у Чонгарі останнім часом почала поліпшуватися. Кілька років тому ми мали спад, а зараз спостерігаємо відновлення.
Серед соціальних програм, започаткованих сільською радою, — муніципальна няня, допомагає також урядова програма, за якою багатодітні сім’ї отримують за третю, четверту дитину по 1700 гривень щомісяця. У доволі небагатому регіоні степової Херсонщини це — доволі непоганий фінансовий аргумент.
— Нещодавно провели тендер на будівництво нової амбулаторії, — продовжує Безсонова. — До нового року об’єкт мають здати в експлуатацію. Передбачається впровадити телемедицину, адже особливість села у тому, що ми розташованi досить далеко від районного центру Генічеська — 45 кілометрів, і не кожен пацієнт, особливо літнього віку, може приїхати на прийом до сімейного лікаря.
Тому тут вирішили розвивати сільську медицину самотужки — зуміли зацікавити лікарку, місцеву уродженку, і вмовити її переїхати у Чонгар. Раніше у цих краях власного лікаря не було. За кошти громади купили їй новий автомобіль «Рено» і житловий будинок.
«Щоправда, не новий, але невеликого косметичного ремонту для комфортного проживання у ньому буде цілком достатньо», — каже секретар сільради.
Щоби розвиватися динамічніше, чонгарці сподіваються таки ввійти на прийнятних для себе умовах в новостворену об’єднану територіальну громаду. Створити власну, на жаль, не вийде: законодавство передбачає, що для цього необхідно щонайменше п’ять тисяч мешканців. А на території Чонгарської сільради проживає близько трьох тисяч.
— Наразі ми вивчаємо пропозиції сусідів — Новоолексіївки і Новодмитрівки, — каже Безсонова. — Позиція ж районного керівництва дещо інша, виражена у гаслі «Один район — одна громада!».
Така позиція викликає певний спротив. «Це ні що інше, як небажання районного керівництва віддати владу», — каже громадський активіст із села Чаплинка Петро Лелеко. Він — із числа тих, хто виявляв свою громадянську позицію не лише в 2014 р., а й пізніше: разом з іншими небайдужими «протискав» не завжди однозначні, але напрочуд ефективні рішення, спрямовані проти держави-агресора.
На кшталт припинення електропостачання до окупованого Криму, призупинення Північно–Кримського каналу.
Передача більших повноважень, на його думку, має не менше значення для утвердження самостійності і добробуту цього віддаленого шматка української території, яка несподівано для себе отримала «прикордонний» статус — поблизу адміністративного кордону з тимчасово окупованим Кримом. Причому віддаленого не лише від Києва чи обласного центру, але навіть і від районного керівництва.
Подолати брата/кума/свата
«Найбільша проблема адміністративної реформи в Українi, і ми бачимо це на прикладі нашої області, що об’єднання в територіальну громаду — це, по суті, консенсус місцевих еліт», — каже економіст, провідний експерт Причорноморського центру політичних та соціальних досліджень Володимир Молчанов.
Ставка у цій грі доволі висока — 60% прибуткового податку з громадян, які отримає об’єднаний бюджет. Таким чином отримуємо цікавий варіант не лише у потенційно заможних регіонах iз добре розвинутою промисловістю чи об’єктами інфраструктури, а й у степовій Херсонщині із її ризикованою зоною землеробства.
Друга проблема, як її оцінює експерт, — не всі територіальні громади, навіть успішно об’єднавшись, виявилися готовими до того, що на їхнi плечі повісять не лише прибутки, а й видатки.
«Скажімо, до половини всіх витрат ОТГ Херсонщини — це потреби освіти, — каже Молчанов. — А сума ця є доволі значною: у середньому в області вона становить 39 тис. грн. на одну дитину за рік. Нормальною є ситуація, коли у містах ця цифра є суттєво меншою, але, на жаль, так виходить не всюди. Скажімо, у Херсоні вона становить 18,6 тис. грн., але в області є населені пункти, де вона сягає 50 тис. грн. А на Дніпропетровщині, за нашими даними, у деяких населених пунктах вона наближається до показника 100 тис. грн... Відтак коштів на інфраструктурні об’єкти, цілком очевидно, у громади вже не залишається».
Мова насамперед — про стан місцевих доріг. На Херсонщині вони — суто суб’єктивно — чи не найгірші в Україні. «На думку місцевих мешканців, дороги — завжди погані», — погоджується експерт.
Ще одна відчутна зона ризику для громад — боржники. Адже не всі структури вчасно і в повному обсязі платять податки.
«І в нашій ситуації ніхто не має на них впливу, — констатує Молчанов. — Податкова, відповідно до чинного законодавства, має право вживати відповідних заходів, але не є зобов’язана вчиняти відповідні дії. Особливо ж важко стає у ситуації, коли існує конфлікт між громадою і владою району».
Чи, наприклад, відсутність того ж самого консенсусу між елітами, — чи, навпаки, «надмірність» такого консенсусу, коли господарські суб’єкти змовляються поміж собою поза спиною громади, а податкові структури перебувають у зоні впливу тих самих еліт.
Ситуація у регіонах — передусім невеличких і віддалених — більше, ніж реальна. Більшість головних дійових осіб у таких районах і на нинішній стадії реформування, як і до початку територіальних перетворень, перебувають на лінії «кум-брат-сват», а тому доволі швидко знаходять ефективну протидію реформам.
— Або, візьмемо, наприклад, таку шпаринку в чинному законодавстві, яка теоретично і практично може слугувати важелем впливу на громаду: інвестор може зареєструватися на території громади, але не зобов’язаний це робити, — каже Володимир Молчанов. — А тому сьогодні вже можна констатувати: існують громади, які не зрозуміли, що в їхньому житті щось змінилося. Був сільський голова, став староста, — і це єдина зміна, що порушила чинний уклад їхнього життя.
Матеріал було підготовлено за результатами інформаційного семінару в рамках проекту «МедіаПроРеформа» за підтримки посольства США в Україні.
