Полювання на полотні: у Галереї мистецтв у Києві проходить виставка художниці із Закарпаття Юлії Єгорової-Рогової

23.04.2019
Полювання на полотні: у Галереї мистецтв у Києві проходить виставка художниці із Закарпаття Юлії Єгорової-Рогової

Юлія Єгорова-Рогова та її роботи. (Фото Людмили ЧЕЧЕЛЬ.)

У Галереї мистецтв, що на Драйзера в Києві, під назвою «Одна мить» виставила свої роботи закарпатська художниця Юлія Єгорова-Рогова.

 

Експозиція ретроспективна — в ній представлено близько шістдесяти робіт мисткині. 

 

За вікном періщить дощ, а ми з художницею ходимо залами картинної галереї, зупиняємося біля картин, керамічних виробів, надихаємося красою…

 

«Цінувати кожну мить»

— Юліє, схоже, ви народилися художницею?
 
— Можливо. Мій тато займався чеканкою, різьбленням по дереву. В маминому роду були ковалі. Але знаю точно — кожного ремесла треба вчитися. Тому свого часу, аби стати професійною художницею, долала всі сходинки, не сподіваючись на талант від Бога. Спершу закінчила Ужгородське училище імені Ерделі (курс кераміки). Пізніше — Закарпатський художній інститут. Там уже був курс живопису.
 
— На виставці представлені не тільки живописні роботи, а й кераміка. Як вам вдається поєднувати ці стихії?
 
— А я інакше вже й не уявляю своєї творчості. Наприклад, коли займаюся гончарством, даю майстер-класи, спілкуюся з людьми, то більше надихаюся на творчість. А коли беру пензлі до рук і сідаю за полотно, тоді висловлюю свої думки.
 
— Виставку в столиці ви назвали «Одна мить». Чому?
 
— Все дуже просто. Наше життя — це мить. Треба по­спішати жити, цінувати кожну мить. Я, наприклад, епіграф до буклету написала такий: жити в часі, як поза часом, — це і є стан, коли ти чуєш, бачиш, відчуваєш... Момент життя, неповторність миті, подих нескінченності... Треба встигати творити. Одна мить — як прояв, імпульс, невидима історія, як хвиля, часточка однієї секунди... Одна мить — це не просто слова чи думки, перенесені на полотно за допомогою образотворчих засобів, — ні, це радше своєрідний заклик цінувати, відчувати ту хвилину, коли ти можеш щось змінити в своєму житті, це прохання прислухатися до миттєвостей.
 
— Ви частіше виїжджаєте на пленери чи працюєте в майстерні?
 
— На пленерах намагаюся бувати. Але пленер завжди там, де я — чи то Угорщина, чи Словаччина, чи Закарпаття, Одеса. В майстерні частіше проводжу майстер-класи з гончарства чи живопису. Малюю завжди і всюди: вдома, на вулиці, в дорозі. А як тільки починається весна, люблю бувати на повітрі. Тоді й роботи — легкі, сонячні, танцюючі, справжні. Наприклад, можна йти вулицею й побачити відблиск ріки у вікні. Тоді й народжується картина «Ріка. Символ життя».
 
Полювання на полотні 
 
— Та життя вносило свої корективи. Одного разу ви вирішили здобути зовсім інший фах? 
 
— Так, народивши дитину, не задумуючись пішла вчитися на факультет романо-германської філології Ужгородського національного університету (спеціальність — французька мова). Відчувала потребу щось поміняти, змінити простір. Мабуть, не відчувала якоїсь упевненості, чогось бракувало. Проте мрії ж мають здійснюватися. І щоб з упевненістю, наприклад, ходити по Парижу й надихатися мистецтвом.
 
В Києві це не перша ваша виставка?
 
— Третя, а загалом це десята моя ювілейна виставка. Якось на обласній виставці в Закарпатті побачила, що біля моєї роботи «Птахоквіти» затримався чоловік. По­знайомилися. То був відомий київський художник Цезарій Ганушкевич. Тоді я промовила: «Добре вам, столичним художникам, а я про Київ лише мрію». Невдовзі пан Цезарій допоміг мені організувати невеличку виставку в Київському будинку актора. Той проект мав назву «Музика повітря». Ось так відкрилася дорога до столиці. А завдяки історику мистецтва Андрію Будкевичу мої роботи доїхали ось до цієї галереї. Цій виставці посприяла родина Франчуків: Аполінарія та Валерій. Народний художник України, лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук, розглянувши на художній раді мої роботи, люб’язно запросив до Києва.
 
— До речі, родзинкою на цій виставці став влаштований вами своєрідний перформанс і народження нового терміну «полювантизм»?
 
— Так, це було оригінально й неповторно. Під живу музику solostri—g я й усі охочі з присутніх стріляли «пензлями-стрілами» по чорному полотну, і під час дотику до нього утворювалися яскраві відбитки. Таке поєднання музики та дії символізувало створення, народження космосу, нового простору, нового життя. Бо від кожного пострілу на чорному полотні ніби народжувалася планета. До речі, роботу назвали «Миттєвості космосу». То були постріли краси! Більше того, на мою думку, це така собі спроба зробити новий різновид сучасного живопису — я його назвала «полювантизм». Що він означає? Я це трактую так: полювання на полотні. Безпечне, красиве, естетичне полювання. А в його основі — прямолінійність, відвертість у всьому: у діях, думках, висловлюваннях.
 
— Юліє, у вас і керамічні роботи особливі. Кераміка так доповнює ваші роботи...
 
— Керамічні твори — це одне ціле з живописом. На виставці представлені гончарні вироби, блюда, горщики, вази (техніка — ліплення, майоліка, поливи). Кераміка не заважає живопису, а навпаки — підтримує. Вона підкреслюює красу живописних картин. І  створює феєрію краси, яка панувала під час цвітіння сакур. Це відчуття щастя, яке дає нам сили, а краса — це наше спасіння.
 
* * *
 
Виставка Юлії Єгорової-Рогової «Одна мить» справила незабутнє враження творчим підходом й оригінальністю. Усі роботи — в ніжних пастельних тонах, легко поєднані лініями — створили красиву живописну картину життя. Ніби свіжий вітер із Закарпаття висипав пригорщу пелюсток сакури в Києві, промайнув стрункістю тендітних ірисів, завмер керамічною мушлею, обнадійливо підкреслюючи ще раз: життя — це мить. Вмійте цінувати й насолоджуватися красою. 

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>