Довга дорога до себе: як ветеран війни Валерій Ананьєв став пілігримом

Валерій із дитинства зростав патріотом, а найвищим проявом цього вважав службу в армії. Тож як тільки йому виповнилося 18 років, наступного ж дня пішов до військкомату і попросився служити в десантних військах, про що мріяв зі школи.

 

Підписав контракт і, як записано у статуті, став стійко переносити всі труднощі воїнської служби. Хоча вже в «учебці» розчарувався в тодішній армії, де мало спали й їли, але дуже багато було дурної роботи. Коли почалися бойові дії на Донбасі, йому залишалося дослужити півроку, але як патріот він не міг сидіти вдома.

 

Тож підписав контракт ще на два роки і продовжив службу в своїй 25-й окремій повітряно-десантній бригаді, з якою як механік-водій БМД звільняв Слов’янськ і Жданівку, брав участь у боях за Вуглегірськ, Шахтарськ, Добропілля, Краматорськ та інші міста.

 

Одного разу, коли їх переводили з Дебальцевого на нове місце дислокації, вони потрапили прямісінько на сепаратистський блокпост.

 

Перед цим Валерій навантажив на свою машину між бортами та кумулятивними сітками гору всіляких речей, серед яких були й боєприпаси, а передок прикрасив дитячими малюнками, і бійці, нічого не підозрюючи, рушили полями просто на вороже укріплення. Їх зустріли щільним вогнем, тож довелося вступити в бій.

 

Піхота стала відстрілюватися з підствольних гранатометів, а вони зі всієї своєї зброї били по блокпосту. Раптом БМД зламалась, і Валерію довелося під обстрілом її ремонтувати. Як тільки наші хлопці знову рушили, загорілися речі на правому борту, де були й десятки осколкових гранат.

 

Довелося швидко ліквідовувати пожежу за допомогою двох вогнегасників, які напередодні їм передали волонтери Анжела Мамарева та Ганна Сандалова.

 

Ще встигли помітити, що до екіпажу, який був попереду, під’їхав медичний БТР і вивіз пораненого, як раптом міна влучила в їх броню. Машину підкинуло так, що Валерій боляче вдарився головою — добре, що був у касці, яку йому передала Оля Олександрівська із Києва в посилці з вогнегасниками. Їй він тепер завдячує життям. А один із членів екіпажу отримав контузію...

 

«Бували й трагікомічні ситуації, — пригадує Валерій. — У 2014 році ми стояли на краматорському аеродромі півтора місяця майже без їжі — спочатку харчувалися рідкою кашею, потім чаєм та водою з пожежних колодязів, а ще нам давали банку згущеного молока раз на два дні на двох. Тож ми дуже зраділи, коли побачили, як з літаків нам скинули кілька ящиків — думали, що з провіантом. Але їх стало відносити в бік сепаратистів, і вони виїхали за ними. Ми теж. Зав’язався бій, і сепари втекли. Ми відкрили ящики, а там... патрони. Одного разу ми домовилися з таксистами, і вони привезли курей. Ми насмажили їх на багатті, і я наївся так, що не міг заснути — ми тоді півтора місяця спали просто у БМД разом із навідником». 

За специфікою своєї роботи Валерій не раз потрапляв машиною під ворожі обстріли, від яких отримав дві контузії та поранення, але залишався на передовій.

 

Сепаратисти навіть призначили нагороду за його голову, тож для конспірації він узяв псевдонім «Ананьєв», який і прижився за ним досі. Згодом наслідки тих травм дали про себе знати сильними головними болями, тож довелося звернутися до медиків.

 

Вони визначили, що пошкоджена кора головного мозку, лобні долі, до того ж чоловік у 23 роки став погано чути, погіршився зір. Довелося демобілізовуватися з армії. Лікарі призначили йому дорогі ліки, які буквально вганяли його в ступор, а коли не приймав їх, то траплялися такі напади, від яких навіть втрачав свідомість і потім тривалий час приходив до тями.

 

Тож Валерій вирішив спробувати лікуватися в інший спосіб — здійснити мандрівку стародавнім маршрутом паломників Ель Каміно де Сантьяго, яку ще називають «Дорога святого Іакова», завдяки якому з’явилося поняття «пілігрими», хоча й був далеким від релігії. 

 

«До того часу я жодного разу не був за кордоном, але минулою зимою оформив біометричний паспорт, — розповідає Ананьєв. — Зібрав у інтернеті інформацію про маршрут, і, дізнавшись, що влітку там дуже спекотно, вирішив розпочати подорож восени. Проте змінити час мене змусило прийняття «безвізу» для України та галас, який зчинили в Росії, лякаючи і нас, і своїх громадян його наслідками. Тож я хотів пересвідчитися, шо «безвіз» — це добре, і показати це всім у репортажах на сторінці у «Фейсбуці» та відеоканалі в YouTube. До прощі готувався буквально два тижні.

 

Для цього придбав військовий рюкзак, а також імпортні черевики, подібні до тих, у яких воював. Зібрав найнеобхідніші речі та апаратуру, купити які допоміг Олексій Мочанов, а Ігор Захарченко навіть «підігнав» квадрокоптер. А монтувати відео згодився товариш Сергій Дмитренко. Узяв частину своїх заощаджень. Повідомив мамі по телефону, що вирушаю на два-три місяці пішки по Європі, чим її дуже «порадував». Із майдану Незалежності мене проводжали, як національного героя — підписали прапор, який я обіцяв встановити на «кінці світу» — мисі Фіністера. 15 червня я вирушив літаком до Парижа, звідки мав пішки пройти Францію та Іспанію і завершити шлях на березі Атлантичного океану». 

«Безвіз» здивував Валерія тим, що в Парижі у нього лише поставили відмітку в паспорті і не перевіряли жодних документів, наявності грошей та інших формальностей. Тут він провів цілий тиждень, докуповуючи потрібні речі, а також знайомився з архітектурою міста, зустрічався з французами та представниками української діаспори, яким розповідав про події в Україні.

 

Тут стався справжній перелом психіки мандрівника, який досі розмовляв винятково російською — чоловік зрозумів, що про Революцію гідності, війну на Донбасі, окупацію Криму потрібно розповідати українською. Перший тиждень доводилося буквально перекладати в голові слова, але згодом він став вільно розмовляти рідною мовою.

 

22 червня Валерій Ананьєв вирушив у подорож через Францію. Уже першого ж дня пройшов 28 кілометрів із 19-кілограмовим рюкзаком до міста, в якому планував переночувати, але наступного ранку ледве зміг стати на ноги від крепатури.

 

Тож довелося обмежитися відстанню в сім кілометрів, з кожним днем нарощуючи її. Стояла велика спека, тож потрібно було економити сили, навіть ідучи із заплющеними очима на вільній дорозі, через що, до речі, мало не потрапив під машину. Дорогою доводилося приймати ліки, розтирати коліна маззю й навіть самому робити собі знеболювальні уколи.

 

Особливо тяжко було в горах Іспанії, коли запалилися обидва меніски, та мандрівник підтримував себе тим, що не має морального права «полягти» тут, щоб над ним сміялися москалі — мовляв, ось до чого призводить «безвіз». Тож «пілігрим» Ананьєв уперто йшов до мети, долаючи на кінцевому етапі до 60 кілометрів за день.

 

Харчувався в основному яблуками, мандаринами, апельсинами, манго, кукурудзою. Спав у церквах, домівках місцевих жителів, палатці, а в іспанських готелях навіть ночував із блощицями, які його добряче покусали. У дорозі він «відсвяткував» і своє 24-рiччя.

 

Іти ж намагався сам-один, щоб можна було роздумувати над життям, бо після того, як буквально два дні провів разом із бельгійським мандрівником Генрі і був від нього не в захопленні — зарікся мати попутників.

 

Дорогою знімав сюжети про природу, міста, зустрічі з людьми та писав про все побачене і викладав в інтернет, де його враженнями цікавилися тисячі користувачів з різних країн. Через 88 діб Валерій Ананьєв досяг своєї мети і встановив український прапор на мисі Фіністера. 

 

«Великої ейфорії я не відчував, — зізнається чоловік. — Адже для мене головним у цій подорожі було пізнання і розуміння самого себе, яке прийшло завдяки подоланню труднощів у дорозі. Було відчуття щастя і того, що я щось зробив для України. Через кілька років хочу взагалі обійти всю планету, щоб показати силу українського духу».