Думаючи про формат оприлюднення результатів рейтингу-2018, ми знову звернулися до пані Ірини Луценко: чи вона досі з нами? Звісно, каже.
А тут іще виникла тема двадцятиріччя «Книжки року». Давайте, пропонує, зробимо справді ювілейну церемонію.
Рейтингове десятиріччя ми не святкували. 2008-го фінансові можливості «КР» були на нулі.
Щоправда, трохи пізніше «поправив ситуацію» наш експерт Андрій Кокотюха: уклав вельми презентативну книжку «Україна. Нова епоха: 1991–2011» (К.: KM Publishing), де ціла сторінка — максимальний обсяг на одну «вікопомну» подію — присвячено десятій річниці «Книжки року».
Не сказати, що ми потерпали від неуваги хроністів. Статті про рейтинг фігурували в усіх тогочасних загальних енциклопедіях і навіть у масово-популярних (Універсальний літературний словник-довідник. — Донецьк: БАО, 2007).
Академічне дослідження «Українська періодика: історія і сучасність» (Л.: Львівська наукова бібліотека ім.В.Стефаника, 2008) присвятило нам аж вісім сторінок.
Перед 15-річчям замислили влаштувати бодай фотовиставку і навіть почали готувати серію ретроспективних плакатів — але не склалося.
Аж ось перед самою експертною сесією-2018 повідомлення від І. Луценко: на церемонію виявив бажання завітати Президент країни й навіть призначив дату, коли може це зробити, — 8 лютого 2019-го.
За підготовку ювілейної вистави «під ключ» взялася продюсерська компанія S*EVENT і зробила це гідно. Увечері біля Українського дому, де це мусило відбутися, засвітився видний здалеку напис «Книжка року-20».
Усередині — червона доріжка, фотографування гостей біля «гербової» стінки; до об’єктивів усміхаються експерти, видавці, автори, міністри, депутати; море кольорового світла і «живого» музичного фону, бокали шампанського. Оскар!
Так газетярі уперше назвали «Книжку року» далекого 2003-го, але нинішня церемонія вже не потребувала лапок на цьому означенні. На величезному параболічному екрані з’являлися книжки-номінанти, і їхні гігантські розміри гіпнотизували не тільки зал, а і призвичаєних до сценічних ефектів персон, що вручали дипломи.
Це були голова Шевченківського комітету Юрій Щербак і заступник міністра освіти Максим Стріха, директорка Українського інституту книги Олександра Коваль і директорка «Мистецького арсеналу» Олеся Островська-Люта, міністр культури Євген Нищук, журналіст Віталій Портніков, народний депутат Гліб Загорій, директор Національного інституту стратегічних досліджень Ростислав Павленко, голова Українського культурного фонду Марина Порошенко.
Гран-прі вручив Генеральний прокурор України Юрій Луценко, а за півтори години до того на сцену піднявся, аби відкрити церемонію, Президент України Петро Порошенко.
Годі казати, що з’ява першого урядовця країни є для «Книжки року» знаковою. Добре, коли цей знак надалі матеріалізується у піднесенні бібліотек шляхом наповнення їхніх фондів книжками-подіями — результатами рейтингу. А ще це буде виявом поваги до кращих розумів країни, які здійснюють системний аналіз видавничого репертуару протягом двадцяти років.
Зокрема, Інституту літератури, шістнадцятеро співробітників якого — кандидати, доктори, член-кори, академіки — легітимізують, сказати б, експертну оцінку принаймні у двох номінаціях, сучасного та класичного письменства.
Далекий від думки вважати сьогоднішнє експертне коло «КР» вичерпним — матиму за честь бачити в ньому всіх інших аналітиків літературно-книжкового ринку.
Аби лиш вони працювали, а не робили вигляд, як під час останнього конкурсу із закупівлі новинок для книгозбірень. Ми зібрали, випробували і довели ефективність інструменту для державного позакорупційного користування.
Прописали запобіжники супроти маніпулювання будь-ким, від президента рейтингу починаючи.
І, до речі, ніколи не претендували на здійснення самих закупівель, з їхнім теоретичним налипанням «відкатів». То, може, вже досить розбазарювати бюджетні кошти за принципом «будь-що, аби не «Книжка року»?
Нинішні антирейтингові піруети Мінкульту–Інституту книги упосліджують не лише сотню відомих фахівців, а й зневажають пам’ять тих, хто відійшов, залишивши по собі незмивний слід в українській культурі. Завідувачка кафедри організації видавничої справи, поліграфії та книгорозповсюдження КПІ Галина Глотова. Професор Державної академії керівних кадрів філософ Олександр Семашко, розробник курсу «Соціологія книги і читання».
Еталони журналістської професійної етики Сергій Набока і Олександр Кривенко. Культуролог-хроніст Роман Корогодський, засновник видавництва «Час» (згодом — «Гелікон»). Директорка славної книгарні «Сяйво» Марина Довга.
Поет і редактор від Бога Ігор Римарук (мені пощастило — він редагував мою першу книжку). Андрій Бобро, співзасновник Асоціації конфліктологів і автор перших книжок з цієї проблематики, з яким мені поталанило працювати у Кабміні. Поет і перекладач з латиської Юрій Завгородній, ліквідатор-чорнобилець.
Цілий кластер вітчизняної культури — Лесь Танюк. Архівіст-літературознавець Віктор Дудко, з котрим був знайомий іще з першого, часів Товариства книголюбів, журналу «Книжник».
Юрко Покальчук, про якого залишила яскраву пропам’ятну згадку Оксана Забужко: «Внук статського радника, «розжалуваного» в радянські професори, син екс-зе-ка... який воював в армії УНР, потім був аспірантом Зерова, і одсидіти своє теж устиг — по «справі СВУ»... І сам — вічний Колобок, що втікав од всякого фіксованого «соцстатусу», щойно його здобувши» (З мапи книг і людей. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012).
Восени 2018-го відійшов наш експерт упродовж шістнадцяти років Дмитро Малаков, автор багатьох книжок-подій без терміну придатності. Вічна пам‘ять Вам, друзі!
Костянтин Дикань.
Фото К. Родика
Усі вони були глибоко поважаними профі, усі різною мірою по-людському близькі нам. А 17 березня 2019-го пішов із земного життя наш друг, Костянтин Дикань. Ми зійшлися 1996-го, у відділі політичної аналітики Кабміну.
Кость заходив у контакт із будь-ким чи не з першого погляду. Стрімкому зближенню, звісно, сприяв робочий графік: щонайменше 10-годинний робочий день з одним негарантованим вихідним у неділю.
Разом у кабінеті, під куполом Верховної Ради, на різних політичних зібраннях. Працювали в парі, бо то була найефективніша форма: Диканева стихія — польові дослідження, моя — відсторонене спостереження. Коли спілкуєшся з людиною більше часу, ніж зі своїми дітьми, це робить з неї мало не члена сім’ї.
Тисячі спільних робочих годин — лише сприятливий фон для заприязнення. А що притягувало невідпорно — Костьова легкість буття. Апаратне життя здебільше абсурдне: напружує здоровий глузд і психіку; нашпиговане, наче мінами, нервовими зривами та депресіями.
На Костянтина усе те не діяло ніяк — найдурніше розпорядження зверху сприймав із посмішкою, явною чи притлумленою.
Взагалі не пригадаю, аби Кость злостився. Натомість одразу брався допомагати розгубленим колегам — не втішанням, а прокладанням маршруту виходу з проблеми.
Його реакції можна було щиро заздрити.
А ще більше — впорядкованому обсягу інформації, зорганізованому в його голові за принципом інтерактивної енциклопедії. Бувало, випірне на публічну поверхню якийсь несподіваний месидж — питаю: що це, по-твоєму? А пам’ятаєш, — відказує, — років зо п’ять тому там-то той-то сказав таке-от. Й одразу бачиш усю грибницю.
Дикань був одним з найкращих політичних аналітиків. Ніколи не вівся на сліпучі конспірологічні пояснення, до кожної тези мав стрункий доказовий ланцюжок. В жодному разі не приховував фігурантів сумнівних схем, хоч у яких стосунках був із ними.
Це зумовлювало його, як політичного коментатора, перманентну кочівлю з одного телевізійного каналу на інший. Дзвоню: щось тебе на такому-то каналі давно не видно? Так спитали ж, хто зав’язаний на оцю оборудку — а там і їхній патрон. Більше не кличуть, посміхається.
Палеонтолог за своїм першим науковим фахом, він завжди намагався сягнути найглибшого рівня розуміння. Дістатися туди — і у прикладній науці, і в політичному теоретизуванні — можна лише з надійною Аріадниною ниткою бездоганної методології.
Коли рецензував книжки, головним для нього було збагнути, чи має автор методологічний GPS, а чи перед ним просто добірка промовистих (але про що?) фактів. Під цим кутом зору насамперед оцінював історичні, політологічні, наукові видання, будучи експертом «Книжки року» від 2000-го.
Пригадую, як під час Помаранчевої революції ми зустрічалися на Майдані, куди він збігав униз Інститутською, бо ще працював у держустанові, — а на шиї незмінний оранжевий шалик. Ти ж і по владних коридорах так розгулюєш, нічого?
Та косяться, бурмочуть, але нехай їм — сміється. Страху він не відав зовсім.
Ні перед політиками, ні перед начальниками, ані перед міліцією чи бандитами. Либонь, цим і пояснюється його магнетична життєлюбність — в його присутності ніби переносився у якесь чарівне безпроблемне баунті.
Нічого не боятися і любити життя у всіх проявах — як Кость Дикань, — мабуть, найліпша пам’ять про нього.
...На самому початку тріумфальної церемонії «Книжки року’2018» — аудіовізуальний ряд історичної хронології вітчизняного книговидання: Нестор-літописець, першодрукар Степан Дропан, видавці ХІХ–ХХ століть. І раптом чую: «1999-й. Постання «Книжки року». Початок сучасного літописання українського книжництва».
Звісно, комплімент; ювілейно-святкове перебільшення. Але в пам’яті спливає: по тому, як здійснили перший рейтинг, демо-версію, сказати б, — замислилися не лише над опрацюванням прозоро-ефективних механізмів, а і над потребою зафіксувати тодішній стан літературно-книжкового ринку, аби розуміти, від чого відштовхуємося. Галина Родіна на якийсь час звільнила мене від усіх обов’язків: напиши, мовляв, нарис досьогоднішньої історії новітнього книговидання.
Так з’явилася книжка «Невивчені уроки Ситіна або «Гоголізація» триває» (Л.: Кальварія, 2000).
Наступне, тобто загалом друге дослідження виходить через три роки: О.Гриценко, В.Воскобойник, «Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії й державна політика в сучасній Україні» (К.: К.І.С., 2003).
Олександр Гриценко був тоді експертом «КР». Ще за п’ять років інший наш експерт, Олександр Афонін, здійснює чергову експедицію в поле: О.Афонін, М.Сенченко, «Українська книга в контексті світового книговидання» (К.: Книжкова палата України, 2009).
Того ж року заступник президента Української асоціації видавців Василь Теремко, котрий також кілька років працював експертом «КР», випускає аж три книжки: «Основні засади видавничого бізнесу», «Видавничий маркетинг», «Видавництво-ХХІ. Виклики і стратегії» (усі — К.: Академвидав).
До з’яви чергового аналізу українського книжкового ринку минуло ще десять років. Коли меценат Ірина Луценко почула про можливість написати-видати історію нашого книгарства на тлі двадцяти рейтингових років, одразу запропонувала допомогу. Так народжується книжка «Сізіф-ХХ. Книжка vs. політика», окремі глави з котрої оце друкувала «УМ».
