Україноцид: рецензія на книжку Василя Василашка «У пеклі голодоморів»

Перед читачем книга — Василь Василашко. «У пеклі голодоморів» (Київ: Знання України, 2018. — 139 с.) — написана кров’ю серця, адже її автор пережив Голодомор 1946-1947 років.

«Ніколи не забуду того повоєнного часу. До мого рідного галицького села приходили голодні люди, просили хоч якогось шматка хліба. На противагу їм із райцентру приїжджали посланці партійного райкому, вимагали від моїх односельців, щоб вони не годували прибульців, бо вони, як лінюхи, начебто не хочуть працювати у сталінських колгоспах».

Висновок не міг дивувати: виходило, що лінивці втекли від щасливого життя і віддали самі себе в лапи голодної смерті. Абсурд? Звісно!

Спростовуючи подібні вигадки, Василь Василашко аналізує причини трьох голодоморів, які «подарувала» Україні більшовицька Московія (1921-1922, Великого Голодомору 1932-1933 і повоєнний 1946-1947 років).

Подарувала в прямому значенні, адже в довідках про смерть червоні окупанти без жодного застереження навіть писали: «Причина смерті — українець», як названо один iз розділів праці.

Моторошно читати спогади Дарини Плохи з Дебальцева: «Був такий випадок, коли одна жінка з’їла трьох дітей і сама померла.

А коли прийшли її витягувати, то попід припічком знайшли дитячі голівки, голівка однієї дівчинки — з нашого класу» (с. 31). У пеклі нелюдських мук, як пише автор, виснажені голодом люди вже не пам’ятали про якусь мораль, особисту гідність, традиційні національні чесноти. 

Етнічний фактор і закид європейським політикам

Звісно, в паперах, призначених на зберігання в архівах, було чимало різного лукавства. Приміром, причину смерті 40-річної людини могли обґрунтовувати словами: «Помер від старості».

 

Щоб спростувати спроби приписати авторові необ’єктивність, Василь Василашко приводить слова японського дослідника Голодомору на наших землях Гіроакі Куромії, який пише: «Для українських селян утиски, результатом яких був голод, стали ще однією спробою Москви посилити владу росіян. Москва, своєю чергою, боялась українського націоналізму як сепаратистської сили, яку, як і в часи революції та громадянської війни, підтримувало населення сіл, де жила і переважала частина українців» (с. 33-34).

 

Не будемо критикувати чужинця за певну термінологічну неточність, бо він справедливо зазначив, що причиною нашої національної трагедії в тридцятих роках був етнічний фактор.

 

Селян знищували насамперед тому, що вони були українцями і прагнули свободи. 

 

Конфісковане зерно везуть у радянсько-державні засіки. Україна, 1933 рік.

 

У дослідженнях причин Великого Голодомору наголошується, що «на території Донецької області в 1932-1933 роках загинуло близько 300 тисяч людей» (с. 32). Звісно, на спустошені косою голодної смерті українські землі московсько-більшовицькі окупанти у плановому порядку переселили чимало сімей iз Росії та Білорусі.

 

Автор рецензованої праці констатує: «Для асиміляції українського народу через зросійщення, знищення національних традицій сотнями вагонів завозили в 1933 році людей iз Росії.

 

Замість загиблих від голоду, репресій, зниклих у засланнях українців» (с. 35). Везли на Донбас, Січеславщину, Харківську, Одеську, а також у нинішні Запорізьку, Миколаївську і Херсонську області. Ось де причина «російськомовності» населення цих областей, яким московські агресори пришили личку «Новоросія»! 

 

Як слушно зазначає дослідник, нинішня путінська політика не має нічого оригінального: вона — спадкоємиця організаторів московсько-більшовицьких голодоморів на наших землях. На жаль, більшовицьке керівництво не відповіло за свої злочини перед Міжнародним Судом.

 

Чи не тому так цинічно поводиться путінська кадебістська камарилья на Донбасі? Вона вірить, що в цьому світі все купується й продається, тому не може зрозуміти патріотизму захисників нашої держави, які визнають інші чесноти.

 

Звісно, український народ вдячний світовій громадськості, яка підтримує нашу вітчизняну війну проти московського агресора, але не може не пам’ятати, що західні країни декларували захист нашої держави, яка під їхнім тиском віддала ядерну зброю нинішньому агресору.

 

Чи не доцільно нагадати, що саме в час Великого голодомору на українських землях тодішнє керівництво США встановило дипломатичні відносини з СРСР, якого до того часу не визнавало?

 

Факти — річ уперта! На них треба вчитися, щоб не повторити в майбутньому, адже нинішні кремлівські верховоди діють так само, як і їхні більшовицькі попередники, не визнають жодних моральних заборон.

 

Цілком слушний закид європейським політикам. Наш поет Олександр Олесь дорікав: «Європа мовчала». «Підігравала чи то Гітлеру, чи то Сталіну, аж до нападу на Польщу, коли Франція та Велика Британія, як її союзники, оголосили війну Німеччині» (с. 72).

 

Чи не таке саме було після останньої московської інвазії? Лише збитий путінськими агресорами малайзійський літак, коли безневинно загинуло майже три сотні людей, привернув увагу до трагедії нашої людності на Донбасі. 

 

На противагу емоційним українцям, європейські політики діють прагматично. Хіба не зрозуміло, чого добивається кремлівське керівництво, прив’язуючи європейські держави до «Північного потоку-2»?

 

Європейці не спромоглися зрозуміти ментальності кремлівської орди, хоч вона яскраво проявляється в оцінках Путіна. Зважмо принаймні його схвалення «пакта Ріббентропа—Молотова», що фактично підштовхнув сталінське й гітлерівське керівництво до розгортання Другої світової війни, яка для нашого народу розпочалася ще в березні 1939 року, коли мадярські поплентачі Гітлера напали на проголошену Карпатську Україну. 

Справжня кількість жертв

Заслуговує схвалення системний підхід автора аналізованої праці до голодомору, насамперед Великого Голодомору. Він розглядає його не ізольовано від проблем світового розвитку, а в їх контексті; водночас визначає його місце в ланцюгу світового процесу.

 

Звісно, без втрати мільйонів людських життів нинішня Україна посідала б перше місце в Європі за населенням, інакша була б ментальність нашого народу, деморалізованого голодною смертю. 

 

Зважмо, що більшовицький Великий Голодомор в УРСР збігся в часовому вимірі з польською пацифікацією на західноукраїнських землях, а повоєнний голодомор iз такою трагічною сторінкою нашого народу, як операція «Вісла».

 

Не можу не зацитувати таких слів автора: «Частина польської еліти була схильна розглядати депортацію українців, операцію «Вісла» як своєрідну відплату українцям за втрату «східних кресів», як мстиву ліквідацію бази УПА, що імпонувало СРСР.

 

Підозрюваних у співпраці з УПА відправляли до концентраційного табору в Явожно, поліція, озвіріле націоналістичне польське підпілля не гребувало методами мордування, грабежу, розстрілів. Спершу переселяло в колишні німецькі землі — Південну Пруссію та Сілезію, геть розгромлені, потім -— в Україну, де в цей час був голод» (с. 74).

 

Дослідник намагається узагальнити свої висновки, підтвердивши матеріалами статистики, іншими джерелами. При збереженні темпів приросту середини двадцятих років минулого століття населення підсовєтської України становило б на початку 1939 року майже 38 з половиною мільйонів, а тодішній перепис зафіксував лише 30 946 218 осіб.

 

Ще більше вражають показники кількості українців у Росії: 6 948 381 українець — у 1926 році проти 3 087 022 особи — у тридцятих роках, після переселення до Росії певної частини української людності (с. 80-81). 

 

Наш знаний історик Володимир Сергійчук вважає, що втрати нації від Великого Голодомору становлять не менше 7 мільйонів людських життів, а з урахуванням тих, що не народилися, — доходить до 10 мільйонів. Американський дослідник Джеймс Мейс називає наші реальні втрати — 7,5 мільйона осіб. Про такі самі втрати говорили очільники нашої дер­жави Віктор Ющенко й Петро Порошенко.

 

Не спонукає до сумнівів твердження: «Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932-1933 років, яка складалася з найкращих правників світу, дійшла висновку, що мінімальна кількість жертв голоду в радянській Україні становила 4,5 мільйона осіб, до яких треба додати загальноприйняті 3 мільйони жертв українців поза Україною, по мільйону в районах Казахстану, Північного Кавказу і Долішньої Волги» (с. 81).

 

Коли осуджений Президент-утікач Янукович переконував світову громадськість, що від голоду страждало населення не лише України, то доконечно уточнити: так червона влада вбивала українців далеко поза її межами, бо чомусь про голодомори інших підсовєтських народів, окрім казахів, не йдеться. 

 

Не можна залишитись байдужим після таких слів автора праці, що тормосять душу читача: «Чому ж справжні втрати від Голодомору і терору так важливо знати? Тому насамперед, що нищили цвіт народу, його найталановитіших і найчесніших синів, духовних поводирів. Нищили народ фізично і духовно. Нищили націю»(с. 81). 

Змосковщення

Доцільно зупинитися на розділі під назвою «Від українізації — до русифікації, до геноциду нації». Відразу зазначу, що розповсюджений термін «русифікація» варто замінити іншим — «змосковщення», що передає адекватніше саму суть, адже Русь — це давня назва нашої Батьківщини, яку безпідставно привласнила ординська Московія. Українізація, підкреслює автор, означає насамперед утвердження української мови, повернення до неї тих частин нашої нації, які зазнали брутальної денаціоналізації, адже відомий наш учений і церковний діяч Іван Огієнко писав, що «мова — міцний фундамент для об’єднання нації» (с. 82). 

 

Українізація розпочалася ще в період національно-визвольних змагань, коли революційно налаштована людність почала звільнятися від духовних оков царизму.

 

Відкривалися українські школи, виходили україномовні видання, українізувалися військові частини. «Питання українізації стали ще активніше обговорюватися в Українській Державі, де українська мова була проголошена державною, нею передбачалося вести будь-яке офіційне спілкування у військових частинах, тільки нею дозволялося користуватися працівникам зв’язку в службовий час» (с. 83). За часів Директорії українізація не припинялася.

 

Через якийсь час до неї звернулася окупаційна московсько-більшовицька влада, боячись втратити остаточно підтримку серед української людності.

 

Проте на початку тридцятих років українізація була припинена, що в часі збіглося з Великим Голодомором 1932-1933 років. Припинення українізації, як знаємо, мало стратегічну мету: знищення українського етносу, позаяк передбачало повернення до змосковщення нашої людності, до чого вели ліквідація Української церкви разом iз погромом храмів, масові репресії національної інтелігенції. Нав’язаний штучний голод мав наслідком «доведення людей до морального розтління, психічних захворювань, аж до канібалізму тисяч осіб» (с. 84). 

 

Наш дослідник посилається на слова автора терміна «геноцид» Рафаеля Лемкіна, який писав: «Винищення української нації — це, мабуть, класичний приклад совєтського геноциду, його найтриваліший і наймасштабніший експеримент з русифікації.

 

Це не просто спроба масового вбивства. Це справа геноциду, нищення не лише окремих осіб, а й культури та нації» (с. 86).

 

Окупаційна московсько-більшовицька влада використовувала приховані форми геноциду як лінгвоцид, цебто позбавлення людності рідної мови, та етноцид, як поповнення за рахунок денаціоналізованих українців імперської спільноти москвинів. Інакше кажучи, лінгвоцид, етноцид і геноцид нашого народу доречно об’єднати терміном «україноцид». 

 

Як дослідник наслідків совєтсько-московського Голодомору на наших землях Рафаель Лемкін обґрунтував його зміст: нищення національної інтелігенції («мозку нації»), традиційної Церкви («душі нації»), селян («зберігача української мови, культури, традицій», цебто соціальної й культурної основи нації) при заселенні українських земель чужоетнічними елементами, насамперед москвинами й змосковщеними білорусами, що «призводило до кардинальної зміни складу населення в Україні» (с. 86). 

 

Геноцид українців за часів московсько-більшовицького поневолення не був чимось випадковим, повністю відповідав традиційній політиці ординської Московії, що звикла знищувати інші народи, особливо ті, які вищі за рівнем культурного розвитку.

 

Становище в змореній голодом Україні художньо відтворив невідомий поет: 

 

Підбита впала Україна, 

Нема ні волі, ані прав.

Колонія, страшна руїна, 

Все кат розтлив, пограбував

(с. 90).

 

Хоч окупаційна влада завдала нищівного удару нашій нації, що відчувається ще й нині, вона, як пише автор, «не виконала головної своєї мети — націю не було знищено» (с. 90).

 

Проте злочинний більшовицький експеримент — пересторога для нації, яку намагаються знову втягти в московське ярмо, нав’язавши українцям вигідного кремлівській камарильї Президента на наступних виборах.

 

Отож доречно нагадати таке застереження автора: «Зросійщення діставало нас і після Другої світової війни, коли творили один «радянський народ», зрозуміло, з провідною російською мовою, коли встановлювали доплату за викладання російської мови, як і за царя, коли книги російською виходили більшими тиражами і публікації щедріше оплачували, коли ефір усе більше наповнювався «общепонятным языком», коли перед Незалежністю російська мова завоювала майже всі владні коридори тощо» (с. 96).

 

Такі тенденції тривають і далі в сусідній лукашенківській Білорусі, яку нині нахабно прагне «проковтнути» Кремль. 

Попереду перемоги йде віра в себе

Кров’ю обливається українське серце, коли читаєш у книзі Василя Василашка три сторінки під назвою «Русская баня» з хрестів голодомору» (с. 79-81). Уже з першого абзацу постає картина, що начебто випливає з новели нашого трагіка Василя Стефаника: «Де мій хрест, мамо? — спитав бабусю Катерину у сні її покійний син Євдоким, чий хрест теж пішов на стіну лазні. Це мені розповідала бабуся, коли молилася до каменя в стіні, де прочитала напис: Василашко Євдоким» (с. 79). 

 

Ще тяжче сприймається ця картина на ширшому тлі. Виявляється, представник обласного центру обурився тим, що на сільському цвинтарі так багато надмогильних хрестів із зазначенням одного року смерті — 1933, тому наказав ламати їх і збудувати з кам’яних хрестів лазню, кричав: «Провінція! Русскую баню вам треба!» (с. 79).

 

Село саботувало будівництво. Автор згадує, як у повоєнні роки разом iз ровесниками читав на стінах імена вбитих голодом односельців, а далі пише як вирок: «Досі не полишає жах, як голод на чорноземах, лазню з хрестів, як iз церкви хрест із дзвіницею скидали на очах у мирян усього села, як дзвони везли від храму на металобрухт. Усе це могли творити тільки атеїсти-сталіністи, не боячись кари Божої за вчинене святотатство, якої в нашому селі хто зразу, а хто згодом таки зазнав!» (с. 80).

 

У рецензованій праці викривається вигадка, начебто «українці самі себе нищили» (с. 56-71). Автор згадує афоризм, відомий ще від часів Александра Македонського: «Попереду перемоги йде віра в себе. Попереду поразки йде зневіра у свої сили» (с. 56).

 

Дотримуючись такої настанови, українці зможуть подолати принцип національної меншовартості, який нав’язують наші вороги, насамперед москвини. Звісно, прагнення перемоги неодмінно передбачає заперечення страху й розгубленості. Такий приклад майбутнім поколінням дали герої УПА на чолі з Романом Шухевичем. Наші повстанці не капітулювали навіть перед явною загрозою смерті.

 

Цьому сприяв історичний оптимізм і солідарність повстанців: вони боролися навіть у концтаборах. Українці не могли самі себе знищувати голодом, позаяк більшість у репресивних органах, як підтверджує статистика, становили євреї та москвини, бо Сталін не довіряв навіть місцевим більшовикам.

 

Безумовно, злочинів окремих представників нації не можна переносити на цілі спільноти, що практикувало сталінське керівництво. Протестуючи проти політики окупантів, українці не хотіли пристосовуватись, нерідко втікали за кордон, про що пише письменник Василь Шкляр у романі «Залишенець». 

 

Деякі сторінки праці Василя Василашка настільки захоплюють, що хочеться перечитувати ще і ще. Причина зрозуміла: автор вдало поєднує талант письменника і дослідника-вченого, аналізує, залучає художні твори, а також розповіді своїх односельців, робить обґрунтовані висновки.

Достовірність таких висновків зумовлена тим, що автор сам пережив Голодомор 1946-1947 року й передає свої спогади як закарбовані в серці для нинішнього й майбутніх поколінь.

 

Гадаю, що суть книги «У пеклі голодоморів» можна передати одним словом «пересторога». Василь Василашко доводить, що москвини не змиряться з вільною Україною. Якщо раніше воювали з нашою нацією голодом, то тепер використовують летальну зброю. 

 

Проте навіть після голодоморів наш народ не втратив оптимізму. У період національно-визвольних змагань 1917-1921 років розпочалось третє відродження нації, після попередніх польського й московсько-царського поневолення. Переживши більшовицькі репресії, голодомори, духовну наругу, наш народ вийшов на дорогу духовного визволення, намагається увійти на рівноправних засадах у родину європейських народів. 

Олег ГРИНІВ, професор

Львів