Янголи в камуфляжі: у Полтаві відкрилась фотовиставка про військових медиків

Організатори вернісажу — кременчужани Іван Балацький та Юрій Крамаренко. Іван був поранений на Майдані в Києві 18 лютого 2014 року, а коли розпочалися гарячі події на сході України, возив волонтерську допомогу нашим бійцям на фронт. Юрій, також учасник подій Революції гідності, після Майдану пішов добровольцем у зону воєнного протистояння на Донбасі, де й отримав поранення. Перший зобов’язаний життям медикам Майдану, другий — військовим медикам, тому й вирішили саме їм присвятити виставку світлин. Водночас, за словами Івана та Юрія, у процесі роботи над нею з’явилося й багато інших цікавих знімків — фотосвідчень подій на Майдані, зображень наших земляків, котрі, розуміючи важливість своєї місії, не роздумуючи, стали на захист України. Їх також вирішили додати до збірки. Її основою стали фотознімки Мстислава Чернова та Олександра Тимошенка. Спочатку Іван та Юрій створювали виставку за власний кошт, а згодом їх підтримали Полтавська облдержадміністрація та депутатський корпус.

 

— Із чого для мене розпочався Майдан? Після жорстокого побиття студентів зрозумів, що більше не хочу жити в такій країні. Тож разом з іншими однодумцями сів в автомобіль і поїхав до Києва. Перебував на Майдані по кілька днів на тиждень, входив до 9-ї сотні Самооборони, зокрема ніс нічну варту, — пригадує Іван Балацький. — Ми вистояли 11 лютого, коли розпочався перший штурм Майдану. А під час кривавих подій 18 лютого я був поранений у Кріпосному провулку. І завдячую життям тим медикам Майдану, які оперували мене в Будинку профспілок у перші години після поранення. На одній зі світлин ви бачите пораненого, якому надають медичну допомогу. Знаєте, стільки крові, скільки побачив того дня, не бачив ніколи в житті. Досі не можу спокійно проходити вулицею Інститутською й бачити місця кривавого побоїща. На 15-ту годину ми мали близько 20 наших загиблих побратимів.

— А я вдячний медикам ДУК «Правий сектор» за те, що вони, їдучи під обстрілом, тобто ризикуючи своїм життям, врятували моє, — додав Юрій Крамаренко, представляючи другу частину виставки, присвячену військовим медикам. — Тут можете побачити фотознімки бійців Полтавської 8-ї окремої автомобільної санітарної роти. А ще на світлинах представлені жінки на війні. От, наприклад, Олеся Конопелько на початку цієї українсько-російської війни подалася добровольцем у зону бойових дій, у подальшому перейшла до 72-ї окремої механізованої бригади й досі перебуває на передовій, рятуючи життя бійців. А ось Вікторія Ткач — тендітна дівчина, котра, ризикуючи власним життям, витягувала з поля бою кремезних чоловіків. Під час показу виставки до мене підходять учорашні бійці, які згадують, що Вікторія врятувала їм життя. На жаль, таким випадкам не ведеться рахунок.

На відкриття виставки завітали й герої окремих фотознімків. Поміж них колишній командир взводу розвідувальної роти 92-ї 

окремої механізованої бригади — полтавець Геннадій Черніченко. На одному з фотознімків чоловік зображений із собачам на прізвисько Кнопка, яке він підібрав у 2015 році на передовій у Донецькій області. Тварина, блукаючи, прибилася до бойових позицій і відтоді ділила з бійцем усі тяготи військової служби, навчилася ховатися під час обстрілів і була поряд навіть у найскладніших ситуаціях. Після демобілізації він привіз Кнопку з Мар’їнки до Полтави. «Тепер вона живе у мене вдома», — розповів небагатослівний учорашній вояк про щасливий кінець цієї історії.

Поділився спогадами й колишній командир 8-ї окремої автомобільної санітарної роти Анатолій Тополя. Зокрема зазначив, що медиків у його підрозділі було аж… троє. Та й сам він інженер за фахом. Попри це, бійці роти провели титанічну роботу, у 2014—2015 роках витягуючи поранених із передової у найгарячіших точках Донеччини — від Слов’янська до Маріуполя.

— А починали бойове хрещення з Іловайського «котла». Як відомо, була дана команда заходити туди без боєкомплекту, бронежилетів, номерних знаків на автомобілях і навіть без документів, — констатував Анатолій Тополя. — Нашим хлопцям вдалося вивезти звідти 600 поранених і полонених, яким ми імітували поранення. А от скільки тіл убитих ми повантажили до кузовів вантажівок, точного числа ніхто не знає. Дасть Бог, настане час, коли хтось із українського військового командування понесе за це відповідальність.

Юрій Крамаренко та Іван Балацький підсумували, що війна Росії проти України триває не неповних п’ять, а понад тисячу років. Тисячі українців пожертвували життям у боротьбі за незалежність і територіальну цілісність під час ниніш­ньої неоголошеної бійні. Проте їхня жертва не була марною — вони поклали початок розвитку нової історії України. Це дуже важливо, за словами Юрія й Івана, донести до підростаючого покоління. Тому вони так часто показують свою фотовиставку у школах Кременчука. Про те, що виставка викликає чималий резонанс, свідчить і той факт, що її організатори отримали запрошення й до Києва.