Восьмий рейтинговий сезон завершився вже описаною гучною церемонією в Українському домі, до організації якої долучився благодійним внеском керівник «Клубу сімейного дозвілля» Олег Шпільман.
Але на центровому рекламному місці — за логікою і затвердженим планом промоції — гостей зустрічав не банер «КСД».
Хто розпорядився брутально порушити домовленості перед самим дійством, коли вже ніяк було виправити це, — так і не довідався.
PR-відділ «Кr», керований Р.Цуприком, мені вже не підпорядковувався.
«Незалежна» служба реклами й поширення «Кr» поглядала на редакцію часопису чистими блакитними очима Альхена, згідно кивала головами й нічого не робила. То був класичний саботаж.
Працювати ставало реально небезпечно, бо твої зовнішні зобов’язання блокувалися найнесподіванішої миті, як-от із паном Шпільманом, котрий справедливо образився на «моє» недотримання слова.
З одного боку, демонструвалася бурхлива діяльність — рекламні кошти витрачалися на недешево-красиві лайтбокси, котрі розміщували у метро.
Й у той самий час придбати радикально оновлений журнал було ніде. А він просто просився до рук: провели тендер на концепцію креативу, і право на художнє оформлення дістав відомий дизайнер Валерій Чуфут.
Він запропонував зухвалий варіант: суто глянцевий формат для розумного часопису. Заходжу до книгарні «Наукова думка», де раніше стабільно продавався «Кr», але не бачу нових випусків. «Критика» є, а «Книжника» — катма.
А «Критики», розповідають продавці, розходиться до півтори сотні примірників кожного випуску. Запитую у «своїх» менеджерів — чому?! Кажуть, не турбуйтеся, все буде.
Точнісінько, як у відомому анекдоті: все буде, все буде, все буде — а коли те «все» з гуркотом запалося — лише розведені руки.
Так само до останнього мене запевняли, що угода з «Союздруком» на продаж «Кr» у кіосках гарантована «на 99 відсотків»…
Трохи раніше мені здалося, що набрана мажоритарним засновником команда рекламістів-поширювачів просто слабо орієнтується на специфіці книжкового ринку.
Зібрав усі книжки-посібники з книжкового бізнесу, що на той час вийшли в Україні та Росії, поклав купку на стіл перед дівчиськом: уважно перегляньте — уникнете багатьох помилок.
У відповідь чую: не маю на те часу — дуже багато роботи.
Гаразд, кажу, увечері, на вихідні почитайте. І тут мене ошелешують: поза роботою — мій особистий час. І я не витрачатиму його на ці книжки.
Стало остаточно ясно: ніхто й не збирається поширювати-промотувати журнал. Більше за те, книжкові невігласи посунули у «контратаку». Якось заходжу до редакції і бачу на обличчях знервовані посмішки.
Що сталося? Виявляється, фінансова розпорядниця зажадала від заступника головного редактора часопису Михайла Бриниха пояснювальну, чому він «запізнився на роботу».
Господи, наскільки обмежений розум, до якого могла завітати така ідея?! Наймення «Бриних» — це і є синонім ретельно-якісного виконання будь-яких зобов’язань. Коли і як він усе встигає — алхімічна таємниця.
Аж ось у алхіміка питають: чому ти не почав виробляти філософський камінь о 9:00? Михайло тоді втримався від посилання адміністраторки за єдино можливою адресою — а для такого контингенту це є перепусткою у безкарність.
За кілька днів Бринихові зменшили гонорар (а заразом і Родикові, який не став на захист «дисципліни»). Взаємні звинувачення чим далі більше обростали вигадливими епітетами і зрештою вихлюпнулися у публічний простір.
Емоції стали некерованими. Ультматум звільнити М.Бриниха я відкинув. Тоді просто припинили фінансування журналу.
То був кінець серпня 2007-го. За тиждень ми зібрали екстренну прес-конференцію на Форумі видавців.
Озвучувалися різні конспірологічні версії того, що відбулося (команда Р.Цуприка поширювала на тому заході власну заяву) — доведення гіпотез вимагало ретельного розслідування, що далеко виходило за межі журналістської компетентності.
Гадаю, насправді сталося таке. Р.Цуприк, очевидно, був не єдиною особою, причетною до розподілу фінансових потоків «ECEM Media», — і переміг той з його оточення, хто не хотів витрачати гроші на апріорі затратний проект книжкового журналу.
З австрійськими інвесторами нам так і не вдалося зустрітися, незважаючи на численні наполягання, — обмеження доступу до «тіла» також улягає версії про підкилимну боротьбу за гроші.
Хай там як, а «Книжник-review» перестав виходити. Впала важка пелена тривалої депресії. Хтозна — може, вилікував саме рейтинг? Той останній перед світовою фінансовою кризою рік був щедрим на книжки-події.
Рік тріумфу Оксани Забужко з її блискучим «інтелектуальним романом» «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К.: Факт). Такого рівня біографічної культурології ми досі не мали.
Але найбільшою, як на мене, несподіванкою-успіхом стала книжка «Авангард Йогансена» (Л.: Наутілус), котра «винайшла» геть новий спосіб презентації класики. Її упорядники — мистецтвознавець Дмитро Горбачов та літературознавиця Ярина Цимбал — експерти «Книжки року».
Принагідно наголошу вкотре: експерти власні книжки не оцінюють. Але тому вони й експерти, що здатні самі створити книжки-події. Як-от іще один лавреат-2007 Євген Нахлік, директор Інституту Івана Франка у Львові, — його двотомне дослідження «Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель» (К.: Український письменник) — вершина сучасного академічного дискурсу, максимально «розвернутого» до масового освіченого читача.
Керівник відділу рукописів академічного Інституту літератури Сергій Гальченко перевозить із Франції до України малярський архів ще одного нашого класика і випускає коментований альбом «Володимир Винниченко — художник» (К.: Мистецтво), що насвітлює цю постать під зовсім новим ракурсом. Дослідник історичної прози Анатолій Шпиталь випускає (у співавторстві) довідник «Під знаком Нобеля» (К.: Грамота).
Експерт-професор Херсонського університету Ярослав Голобородько того року є автором двох книжок: «Південний ареал.
Консорціум літературної Таврії», означеної як «роман-монографія», та чи не кращої критичної розвідки про недавнього тоді Шевченківського лавреата, також експерта «КР»: «Ель класіко: Формація Тараса Федюка» (обидві — К.: Факт). Сам Федюк видає «Трансністрію» — одну з найглибших своїх збірок.
Ще один з експертів-літературознавців, Ярослав Поліщук, який працює нині в Яґеллонському університеті Кракова, також випустив 2007-го дві книжки: «Пейзажі людини» (Х.: Акта) та «Література як геокультурний проект» (К.: Академвидав).
Викладач Києво-Могилянської академії Ростислав Семків «засвітився» дискусійною книжкою «Іронія» (Л.: Літопис; К.: Смолоскип) та переклав основну частину головної праці американського топ-аналітика Гаролда Блума «Західний канон. Книги на тлі епох» (К.: Факт).
На рахунку заступника директора Інституту літератури Миколи Сулими, спеціаліста з давнього українського письменства, — книжка «Антипролог» (К.: Стилос), а дослідник творчості Гоголя Павло Михед представлений збіркою «Слово художнє, слово сакральне» (Ніжин: Аспект-Поліграф).
Історики — експерти «КР» — теж мали, чим звабити читача. Сергій Коваленко презентував перший том авторської енциклопедії «Україна під булавою Богдана Хмельницького» (К.: Стікс-К°).
Газета «День» у своїй книжковій серії видала розвідку заступника директора Інституту історії України Станіслава Кульчицького «Почему он нас уничтожал? Сталин и украинский Голодомор».
Політичний оглядач і засновник сайту «Буквоїд» Сергей Руденко спромігся на три яскраво коментовані довідники «Вся президентская рать», «Вся премьерская рать» та «Вся Юлина рать» (К.: Саммит-Книга).
І навіть популярний письменник Володимир Єшкілєв, на тоді наш експерт, долучився до злободенного дискурсу есеїстикою «Ідеальна У» (Івано-Франківськ: Видавець Третяк І.).
Експерти рейтингу-2007 долучилися до виходу понад півсотні новинок, із котрих вибудовується добрий рекомендований список читання не лише для цінувальників аналітики, а і для шанувальників красного письменства.
То був рік літературного дебюту Михайла Бриниха (Електронний пластилін. — К.Факт) і Тараса Антиповича (Мізерія. — К.: Нора-Друк). Софія Майданська опублікувала і прозу, і поезію (Провідна неділя; Зійшло мені сонце печалі. — К.Факт).
Так само, як і Людмила Таран (Ніжний скелет у шафі. — К.: Дуліби; Любовні мандрівки. — К.: Факт). А ще пані Людмила випустила тоді книжку гендерної критики «Жіноча роль» (К.: Основи), котра донині є однією із засадничих на цьому терені. Своєрідною хрестоматією до неї стала упорядкована Л.Таран збірка того ж року «Тіло чи особистість?» (К.: Грані-Т).
Сергій Грабар мав 2007-го дві збірки образків-притч (Сецесії. — К.: Факт; Твоє ім’я. — К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго). Юрій Завгородній укладає малу антологію власних перекладів латиської поезії «З латвійського берега» (Л.: Кальварія). Театральний, кіно- та літературний критик Сергій Васильєв несподівано постає поетом (Дактилоскопія. — К.: Факт).
Детектив «Легенда про Безголового» (К.: Нора-Друк) дає поштовх черговому злету популярності Андрія Кокотюхи.
«Експертні» книжки — і на дитячій поличці: Галина Малик, «Вуйко Йой і Лишиня» (К.: Грані-Т); Марина та Сергій Дяченки, «Жирафчик і Пандочка» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА); Ірен Роздобудько, «Про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур, Чарлі Чапліна» (К.: Грані-Т).
Але й окрім цікавинок від експертів-авторів, у рейтингу-2007 фігурувало чимало новинок, котрі вплинули на подальший літературний процес.
Розвиток популярних жанрів неабияк стимулював дебют Люко Дашвар з романом «Село не люди» (Х.: Клуб сімейного дозвілля) та «Слуга з Добромиля» Галини Пагутяк (К.: Дуліби).
Того року Марія Матіос зробила дубль: її «сімейна сага в новелах» ще у рукопису здобулася на Гран-прі «Коронації слова», а після публікації стала кращим прозовим твором у рейтингу «Книжка року». «…Майже ніколи не навпаки» одразу вийшла книжкою у — без перебільшення — розкішному вигляді. Ексклюзивні кольорові ілюстрації, дорога поліграфія — так видають лише класиків.
У подібному пам‘ятному оформленні раніше виходили тільки чотиритомник Юрія Андруховича (спільний проект київської «Критики» та івано-франківської «Лілеї-НВ») і сімейна хроніка Валерія Шевчука «Тіні зникомі» (К.: Темпора).
Обидва автори тоді вже безумовно посіли місце в каноні української літератури, і те, що збірка ранішої малої прози В.Шевчука, за всієї демонстративної непублічності цього письменника, дістала друге місце рейтингу, — непомильна ознака його канонічності.
У сезоні-2007 Ю.Андрухович також довів реальність свого статусу зірки. Його «Таємниця» — одна з головних тогорічних літподій.
Неадекватно низьке місце в рейтингу (№11) пояснюється, швидше за все, дещо хоробливою реакцією критиків на захоплену увагу до нашого героя з боку глянцевих медій.
Хоч хай там як, а перетворити 400-сторінкову розповідь «про себе хорошого» на привабливе читво — по силі лише високому професіоналові.
Зрештою, Ю.Андрухович усе робить правильно. Відомий російський культуролог-соціолог Боріс Дубін розмірковує: «Для «звезды» чрезвычайно важна такая вещь, как публичная биография, публичное лицо.
Это можно тиражировать — важно, чтобы было то, что можно тиражировать наряду с произведениями, вместо произведений, в дополнение к произведениям, в качестве интерпретаций произведений и так далее» (Иностранная литература, 2007, №5).
За тими самими лекалами розвивається й літературна кар’єра М.Матіос. Пригадаймо, що поміж трьома її романами («Солодка Даруся», «Щоденник страченої» та «…Майже ніколи не навпаки») виходили, наслідуючи означення Б.Дубіна, «замість-твори» — «Фуршет» та «Містер і місіс Ю в країні укрів».
Саме ця системність, гадаю, спричинила повищення накладів її книжок із пересічної чотиризначної цифри до поважно-п’ятизначної.
З огляду на те, що цією ж дорогою успішно перейшли до слави Юрій Винничук (який регулярно друкує «замість-твори» про львівську каву й горілки, а також про всіляку демонологічну фауну), Оксана Забужко (яка навіть за десятирічної романної паузи примудряється повноцінно-книжково заявити про себе щосезону) та Сергій Жадан із його видавничими нон-стоп-проектами, можна констатувати, що технологія творення зірок нарешті прижилася на українському літературно-книжковому ринку.
Від 2007-го уже можна кваліфікувати не лише зірок, а й кандидатів на це звання — так званих модних авторів. Характерний приклад — Ірен Роздобудьмо, чий «замість-твір» «Переформулювання» (К.: Нора-Друк) є аналогом Андруховичевої «Таємниці» — як і «Кухня егоїста» (К.: Факт) Світлани Пиркало.
