Останній Всеукраїнський перепис населення відбувся у 2001 році, й ось уже майже десятиріччя дебатується питання, як провести наступний.
Кажуть, бракує фінансування, насправді ж влада боїться глянути правді в очі щодо кількості населення, його вікової, майнової, соціальної структури, демографії регіонів тощо й скоригувати кількість виборців, тобто друкованих бюлетенів.
Хоч як дивно, може зарадити досвід соціальних істориків та історичних антропологів, що досліджують суспільство Гетьманщини (Малоросії) другої половини ХVІІІ століття — як-от книжка Юрія Волошина «Козаки і посполиті: Міська спільнота Полтави другої половини ХVІІІ ст.» (К.: К.І.С., 2016).
Тоді на російщині вибори не відбувалися. Царат потребував інформації не про електорат, а про підданих — наповнювачів імператорської скарбниці.
Прикладом такої уваги є стратифікація міста Полтави в Румянцевському описі Малоросії 1765–1769 років. Крім нього джерельною базою вивчення ранньомодерного суспільства полкового міста для сучасного історика стали сповідні розписи полтавських церков, документи Генеральної військової канцелярії, Київської та Переяслав-Бориспільської духовних консисторій, Полтавського гродського суду, Канцелярії малоросійського генерал-губернатора.
Гетьман Кирило Розумовський надав Полтаві маґдебурзьке право у 1752 році, тобто практично в період його занепаду. Керував містом магістрат. Його влада поширювалася на деякі довколишні села.
Містяни також володіли маєтностями у сільській місцевості, включно й орними землями. Хоча доволі часто на чолі міської влади стояли вихідці з козацького стану, стосунки між магістратом (самоврядною громадою) і козацькою полковою адміністрацією були напруженими.
Справа у податках і повинностях на користь міста: як відомо, козаки гроші не дають, а беруть. Та й ремісники-мешканці у дворах козаків ігнорували міські цехи — наріжний камінь маґдебурзького права.
Результатом дослідження мешканців міста, їх взаємин із міською владою та козацьким управлінням і стала книга Юрія Волошина «Козаки і посполиті». Здавалося б, нічого особливого — звичайна історична демографія.
Та цілі, визначені автором, неабиякі: не тільки опис домогосподарств і статево-вікового складу містян (як зазначалося, влада мала знати, з кого і скільки шкір драти), а й вивчення шлюбної структури населення, родин, стану вдів (удівців), аналіз освіченості полтавців, стану їх здоров’я та лікування хворих, дослідження побутових конфліктів і криміногенної ситуації в місті тощо.
Серед неочікуваних і доволі складних завдань є визначення соціальної мобільності мешканців Гетьманщини (почасти імперії загалом), а також ідентичності містян.
Автор аналізує відповідність «малоросійської етнічної приналежності... світоглядним уявленням та ментальним стереотипам суспільства того чи іншого регіону... та якими маркерами ідентичності позначалося населення Гетьманщини в тогочасних джерелах».
На його думку, переписувачі використали «термін «нація» у домодерному значенні — для позначення територій, що належали Речі Посполитій та Шведському королівству».
Дехто, зокрема «грек, грузин та вірменин,... походячи з володінь Османської імперії, не бажали відносити себе до «турецької нації». Прояв цього ранньомодерного націоналізму залишився поза увагою автора.
Насправді, оцінювати життя міста і його мешканців можна й за журналом вхідних–вихідних канцелярії. Важливо, щоб висновки були достовірними та стосувалися дійсно важливих для життя суспільства й часу речей, подій, процесів.
Видається, авторові це вдалося: він відсвітив становлення російщини на наших теренах на прикладі досить великого полкового міста епохи занепаду Козацької держави.
За декілька десятиліть зникне козацький полковий устрій і Полтава перетвориться на заштатну периферію імперії. Водночас їй буде відведене чи не «ключове місце пам’яті в ідеології Російської імперії» — підмурівку «руського міру» сучасних росіян. А ще за два століття вже совєтські окупанти перетворять питомо українське місто на місце суржику, Вєрки Сердючки та осідку військових пенсіонерів.
