Закінчення. Початок у попередньому
номері «України молодої»
Про трудову міграцію, експорт і робочі місця
— Темпи трудової міграції вражають, українці все частіше виїжджають за кордон. Але ж вони і гроші переказують в Україну, йдеться вже про 12 мільярдів доларів. Це добре чи погано?
— Не дай Боже, це буде продовжуватися п’ять років або перейде в постійний процес. Бо буде таке: тут народився, вивчився і втік. Тому нам потрібні структурні зміни в економіці, а не структурні реформи. Наведу приклад: у США виростили 372 млн. тонн кукурудзи, а на експорт поставили 62 млн. — це 16%. Україна на експорт поставила майже 77% вирощеної кукурудзи. З кукурудзи можна робити високоякісний крохмаль, виручка від однієї тони переробленої кукурудзи буде вдвічі більша.
Інший приклад: за часів Кучми я був його позаштатним радником. Ми поставили заборону на експорт насіння. Що зробилось? Ті, хто переробляв наше насіння за кордоном, швидко прийшли сюди. І Україна перетворилася на глобального гравця олії на світовому ринку. Тобто ми захистили національний інтерес, щоб заробляв не інший, а наш товаровиробник. Ось свіжа інформація.
Сьогодні світовий попит на керамічну плитку з української глини — мільярд квадратних метрів. Усе просто: достатньо підвищити мито на глину на кордоні — і за три роки вся плитка вироблятиметься у нас. Хай не глину везуть, а роблять плитку тут. І таких прикладів — десятки і сотні або й тисячі. Без жодних преференцій варто ставити перед імпортерами вимогу. І де вони подінуться? Треба ж продавати, а ринки забиті.
— Якщо з’являться нові робочі місця, то призупиниться і процес відтоку кадрів?
— Звичайно! Дехто з мігрантів повернеться. Недавно з Сергієм Тігіпком говорили, він як великий роботодавець зварювальників шукає по Європі, готовий платити 33-35 тисяч гривень на місяць. І вони ладні повертатися. Але не завжди люди їдуть за кордон за грошима. Там соціальні умови кращі, безпечніше. Тож, ідучи шляхом захисту національних інтересів, створюючи нові робочі місця, ми зупинимо за п’ять років цей процес трудової міграції за кордон.
Треба думати було, коли підписували Угоду про асоціацію з ЄС. Як тільки наш інститут отримав доступ до документів, під якими підписуємося — вони ж були закриті, ми зразу сіли і порахували. І оприлюднили своє бачення ще у 2013 році. А на мене одразу повісили ярлики, сказали, що я проти асоціації з ЄС.
— А насправді як ви оцінюєте асоціацію?
— Бізнес ставить питання про перегляд багатьох речей, під якими ми підписалися, бо у нас нині зв’язані руки. Там треба дещо переглядати. Але треба настійливо працювати, бо ми ж розуміємо, що світ конкурентний, у них є свої національні інтереси, уряди країн ЄС відповідають за свої робочі місця, і вони не дбатимуть про наші робочі місця. Ось чому треба все починати спочатку. Бо є поняття національного економічного інтересу, немає нічого вище.
— Існує думка, що треба підвищувати тарифи на послуги Укрзалізниці, тоді у бізнесу менше буде спокуси експортувати.
— А цей експерт розібрався, що у нас з вагонним парком, яка його зношеність, хто ним володіє? Тут тисячі питань потрібно ставити. Знаю, що аграрники стогнуть, коли їм треба вивезти зерно до Одеси, а в нас немає вагонів. І вони бігають, можливо, хабарі дають, щоб отримати вагони. Так що однозначно не можна так просто сказати — піднімати тарифи чи ні.
Про втрати на селі і на Донбасі
— Над чим зараз працює інститут?
— Працюємо з Радою Національного банку, з Міністерством економічного розвитку, з Міністерством соціальної політики. Населення старішає, виникла ціла низка проблем, як сформувати соціальну і фінансову політику, щоб убезпечитись від дестабілізації. Ми зараз займаємося проблемами малих фермерських господарств. І тут ідеться не лише про створення робочих місць.
Це ціле соціальне середовище з людьми, прив’язаними до землі, території. І є наукові проблеми, які треба розв’язувати: яким чином підтримувати малий аграрний бізнес, щоб він виконував свої функції. Зараз на селі йде втрата цілих територій. І для того, щоб їх зберегти, треба вибудовувати цілу систему.
— Не можу не згадати про Донбас, промисловий потенціал якого майже втрачено через війну. Адже на території, непідконтрольній уряду, багато підприємств порізано на металобрухт, найцінніше обладнання вивезено до Росії. Чи варто відновлювати цей потенціал після деокупації?
— Я економіст і математик. Спочатку треба дізнатися, скільки там людей залишилось: кадри, освіта, кваліфікація, напрямки. Друге: які підприємства, інфраструктура, ресурсна база там реально збереглися. І лише зрозумівши, треба вибрати лінію генерального конструктора, що з ним робити: чи відновлювати і розвивати на новій технологічній базі, чи формувати інші підприємства відповідно до існуючої бази? Це питання економічної політики, можливе і залучення міжнародних донорів.
Тільки після наукової і експертної дискусії можна приймати рішення. Водночас скажіть: ми веземо вугілля з Донбасу? Напряму — ні, через Росію — це питання. Треба розбиратися крок за кроком. Далі визначатися: а що взагалі має бути з вугільною промисловістю України? Так, економіка України фактично живе без Донбасу, темпи є. Але треба розуміти, яким буде навантаження на економіку після того, як ця наша територія долучиться до нас. І яким буде завтрашній день Донбасу.
