2006-го багаторічний організатор київського ярмарку «Книжковий світ» Едвін Задорожний запропонував проводити експертну сесію під час його заходу і навіть максимально зсунув власний виставковий графік ближче до кінця року — аби зручніше «Книжці року».
Кілька сезонів поспіль експерти збиралися у залах Інституту фізкультури, які блискавично перетворювалися зі спортмайданчиків на святковий книжковий ринок.
Така локація вирішувала нашу хронічну проблему — відсутність коштів на відрядження іногородніх експертів.
Усі вони, зазвичай, були залучені до різних книжкових проектів, і видавці оплачували їхній приїзд на ярмарок, а отже — і до нас. У ті три дні в експертному залі було людно понадмір — повсякчас заходили письменники, видавці, журналісти. На послідовну прес-компанію також завжди бракувало грошей — тож і тут ми були у плюсі.
Юрко Покальчук, Юрко Іздрик та Любко Дереш читають «нового» Кінга. Фото К. Родика.
Результати кожного рейтингу фіксують соціологічні коливання на гойдалці «попит/пропозиція». Одним із лавреатів стала великоформатна, на понад тисячу сторінок антологія «Демократія» (К.: Смолоскип), ініційована Осипом Зінкевичем.
Загалом випущено чотири подібні зібрання — плюс «Націоналізм», «Лібералізм», «Консерватизм» — й усі вони максимально схвально сприйняті експертним середовищем.
Очевидно, через розуміння: коли не збагнути ідейних відмінностей — будемо повсякчас дивуватися, чому зарубіжний досвід не прищеплюється в Україні.
2006-го лавреатом стала книжка Леоніда Плюща «Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового» (К.: Факт) — зразок літературної аналітики. Те, що через понад десять років її перевидано (К.: Комора) й вона ввійшла до Короткого списку рейтингу-2018, — потверджує, що цей твір не має терміну придатності й вона далі актуальна для українського дискурсу.
Тоді ж, 2006-го, Дмитро Малаков видав мемуарну книжку «Київ, 1939-1945» (К.: Кий) — здається, саме вона зрушила тепер уже масове зацікавлення історією повсякдення під німецькою окупацією. Мирослав Попович явив у «Червоному столітті» (К.: АртЕк) першу, вважай, спробу історіософського осмислення вітчизняного буття упродовж цілої епохи. Друга спроба подібного калібру з’явилася лише 2013-го: Станіслав Кульчицький, «Червоний виклик.
Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» (К.: Темпора). Кращою книжковою серією-2006 визнано старт проекту «Світові бестселери українською» від харківського «Клубу сімейного дозвілля». Саме тоді «КСД» взялося активно розвивати свій україномовний репертуар, намагаючися переграти росіян на ринку першоперекладів.
Фінансування церемонії вшанування лавреатів-2006 узяв на себе саме «Клуб сімейного дозвілля». З Олегом Шпільманом, генеральним директором найбільшого в Україні видавництва, познайомився за рік перед тим.
«КСД» влаштовувало вечірку на львівському Форумі, й мене попросили «обов’язково бути». Пообіцяв, прийшов. Розслаблена атмосфера дружнього паті відбувалася у супроводі різних сценічних дійств, серед яких запам’яталося читання щойно виданої новинки (Стівен Кінг, «Зона покриття») Юрком Покальчуком, Юрком Іздриком та Любком Дерешем.
Вони закінчили під щирі оплески, і раптом чую: видавництво заснувало премію кращому книжковому журналістові й визнало таким Костянтина Родика. Виходжу на сцену й дивуюся ще більше: премією є поїздка на Франкфуртський книжковий ярмарок.
Що тут казати — звісно, зрадів нагоді побувати у світовій бібліостолиці. До речі, уперше, 1994-го, з’їздив туди за подібних обставин: Міжнародний фонд «Відродження» зробив такий подарунок за мої регулярні публікації про видання з програми МФВ.
Вже у Франкфурті відбулася розмова з Олегом Шпільманом, де він цікавився деталями рейтингу і насамкінець запропонував допомогу в організації фінальної імпрези. Отже, було вкотре орендовано Український дім; зранку дня церемонії Хрещатиком лавірували хлопці й дівчата на роликах, зодягнуті у футболки «Книжки року» та з нашими прапорами за плечима — запрошували на вечір.
Ясна річ, що навіть такий величезний зал не міг би умістити всіх охочих, вхід відбувався за запрошеннями. Проте у величезному холі Українського Дому «КСД» влаштувало кількагодинне шоу з книжкових вікторин, лотерей, бліц-зустрічей з відомими письменниками (котрих вони по черзі висмикували з залу). Відтак, коли гості церемонії виходили по закінченні, на першому поверсі було так само людно.
У вихідні після церемонії різні телеканали показали чимало приємних картинок, а вранці у понеділок дзвонить редакційний телефон; по автоматичному привітанні — автоматна черга: «Это газета «Коммерсант. Украина», Елена Рыбакова. Руководство требует от меня объяснительную по поводу того, что не была на «Книге года». Потрудитесь объяснить, почему я не была вами информирована об этом событии?!»
Кумедно, але невдовзі мені кажуть, що «мілая баришня» Рибакова ще й викладає студентам ази журналістської майстерності. Ото, либонь, «рутина свіжості й оригінальності», як сказав би Станіслав Лец. Легендарний московський репортер Гіляровскій (порубіжжя ХІХ–ХХ ст.) згадував, як тих азів учили його. Телефонує серед ночі редактор столичної газети й каже: «Люди чули вибух у тамтому районі міста — поїдьте і щоби у вранішньому випуску була інформація!».
Потішний, на перший позір, епізод змусив замислитися. «Книжка року» теж, звичайно, вибух. Але — цілком керований: інформація про час і місце церемонії упродовж двох тижнів перед тим регулярно подавалася на частотах і сторінках наших партнерів — «5 каналу» та «Радіо Ера-fm», у щоденках «Україна молода», «День» і тижневику «Без цензури».
Та й у книжково-ярмарковому календарі, не знати якого книжковому журналістові не вільно, цей день прописано заздалегідь. То хто ж винен «Комерсантові», що бере на роботу дописувача, котрий «знает мало, как младенец, не вышедший из чрева матери» (А.Чехов)?
Ще гірше, коли таке інформаційне немовля таки щось пише-публікує. Як, наприклад, після тої самої церемонії Юлія Абакумова у поважному часопису «Бізнес». «Аналізуючи» претендентів на перемогу у філософській номінації, вона сумувала: «Отчественных имен-открытий не случалось вот уже несколько десятилетий».
Навіть без дайвінгу аж на таку часову глибину легко пригадувалися книжки-події кількох попередніх рейтингів — новинки від Сергія Кримського та Мирослава Поповича, Наталії Яковенко та Ярослава Грицака, Миколи Рябчука і Сергія Пролеєва. Утім, підозрюю, в нашої авторки на цей аргумент знайшлася би блискуча відповідь з арсеналу Чеховського персонажа: «Золотоноша? Нет такого города! Нет!».
«Имена авторов и названия книг кочуют из рейтинга в рейтинг», — далі ділилася своїми відкриттями Юля з «Бізнесу». Можна пробачити їй незнання того, що в Україні книжковий рейтинг лише один, а все решта — конкурси, де поціновується відсепарований асортимент. Але ж старші товариші з «Бізнесу» мали б їй пояснити, чому справжньої якості не може бути надмір і чому, приміром, «Самсунґ», «Мерседес» чи «Кока-кола» «кочують» з топа в топ.
Але що таке логіка супроти смакових пріоритетів? Не сподобався нашій авторці Сергій Жадан, яко лавреат літературної номінації, і край. Чим же він завинив? А от: дістав перемогу за збірку, де уміщені «произведения, выдержавшие не одно переиздание». Насправді ж ані «Депеш Мод», ані «Anarchy in the UKR», ані «Гімн демократичної молоді» не перевидавалися — хіба додруковувалися у міру продажу. Незнання різниці між перевиданням та додруком — нонсенс у спецжурналі, що зветься «Бізнес».
Складалося враження, що у деяких періодичних виданнях вважають: книжковий рецензент — це та курка, яку досить навчити переписувати «своїми словами» анотації з книжок. У результаті утворюється комунікація автор-читач на рівні, змальованому незабутнім Антоном Павловичем: «—Кто-то прошел... Слышишь? —Да это у вас в животе, дедушка!».
Влітку 2006-го журнал «Книжник-review» перетнув сьомий рік свого існування. Сімка — магічний символ, над властивостями якого розмірковували ще давньоєгипетські жерці. Вони вважали цей часовий відтинок, сучасною мовою кажучи, ініціаційною матрицею. Тобто щосім років будь-який феномен — людина як така, її почуття, її справа, її персональний комп’ютер-голова, її мікросоціум — обов’язково змінюються.
Не маючи так багато часу для медитацій, як жерці, ми, ясна річ, про все це до пори не замислювалися — аж поки раптом збагнули, як сильно змінилися на переламі власного семиріччя. Ніби сама собою проросла нова концепція журналу, неабияк поширшав виднокруг, видовжилася у перспективу мета.
2000-го року «Kr» починав свою ходу в інформаційно-книжковому вакуумі: тодішні газети й журнали тотально ігнорували українську книжку — у медіях не існувало жодної постійної рубрики. І читачі цих видань щиро вірили, що українська книжка — це суто етнографічний атрибут, щось на кшталт томагавка в індіанській резервації.
До виходу «Kr» поставилися нашорошено: про що там писатимуть, коли немає самого предмета розмови?! Але щомісяця на наших шпальтах з’являлося по сотні рецензій на новинки, і швидко стало ясно: української книжки — доброї і різної — багато. Остаточно утвердив це в масовій свідомості Всеукраїнський рейтинг «Книжка року», його успіх і широкий розголос. Все це спровокувало увагу так званої громадсько-політичної преси — не писати про книжки стало якось незручно.
Потроху «Kr» перетворювався на подіум літературно-книжкової моди. Багато хто з нинішніх літературних зірок починали або «леґалізувалися» на журнальних шпальтах. Саме тут відбувалося зіткнення поглядів, оцінок, смаків та амбіцій. А це вже детонувало увагу до книжки з боку ґлянсової преси.
Відтак про інформаційний вакуум навколо української книжки говорити було вже не варто. До того ж за семирічку школу «Kr» пройшло чимало журналістів, які стали редакторами або провідними рецензентами інших видань — вони вже не допустять замовчування. Ми мріяли: коли збільшити обсяг журналу до 64 сторінок двічі на місяць — триматимемо читачів у повній поінформованості щодо новинок.
Але водночас більшою мірою станемо, сказати б, органом захисту прав споживачів книжок. Чому, наприклад, у Німеччині одна книгарня припадає на 10 тисяч жителів, а в Україні — на 126 тисяч? Чому на центральній вулиці Праги розташовано чотири багатоповерхові книжкові супермаркети, а з Хрещатика прибрали єдине «Знання»?
Ми досліджуватимемо, які гроші обертаються на книжковому ринку і наскільки «продукти», що на ньому з’являються, є доброякісними й конкурентоспроможними. Вестимемо агресивний діалог з владою, котра порядкує бюджетними грошима, виділеними на книжки, як своїми власними.
Спрощено кажучи, ми були переконані, що створити швайцарський добробут здатна лише нація, яка читає. Бо книжки є інформаційним каналом лише другою чергою.
Насамперед книжка — це нічим не замінний інструмент самоідентифікації і самокорекції людини. Якщо прагнете внутрішньої гармонії і тим самим високої якості життя — без магічної практики читання вам не обійтися.
Мріяли... А на журнальному рахунку вже давно блимав червоний індикатор відсутності грошей. І раптом на отому семирічному зламі нас розшукує київський підприємець Роман Цуприк і пропонує інвестувати в обидва проєкти — «Kr» і «КР» — значні кошти. 2007-й рік розпочався з ейфорії.
