«Хримозики» з Кiлiманджаро
Таня закохалася у гори з юних літ, коли їздила в Крим до бабусі саджати та копати картоплю і милувалася місцевими гірськими краєвидами.
А ще неодноразово переглядала кінокомедію «Кавказька полонянка», в якій її теж чомусь приваблювали гори та місцевий колорит, хотілося пожити в наметі.
Проте до своєї першої вершини вона йшла багато років, щоб зрозуміти, що то було не просто дитяче захоплення, а сенс усього її життя.
За цей час Тетяна отримала три вищі освіти, створила свою компанію, купила квартиру й будинок, авто, але все це проміняла на неприступні, холодні вершини...
Своє перше сходження Тетяна Яловчак здійснила майже випадково — друзі запросили її у весільну подорож у Перу на гору Мачу-Пікчу. І далося воно нелегко, оскільки вона ніколи не ходила в гори.
«То було 1 січня, — пригадує альпіністка. — Я ледве вийшла з готелю — від нервового напруження у мене піднялася температура, мене трусило,і була вся бліда. Один із помічників заварив мені якийсь енергетичний еліксир із листя коки, і я пила його, як чай, щоб стало легше. Мені вдалося пересилити себе і підкорити першу вершину, де на висоті 2 тис. 400 метрів розташоване унікальне «місто в небесах». Тоді й відчула справжній кайф від сходження і зрозуміла, що вже не зможу жити без нього».
Другою подоланою Яловчак вершиною стала найвища гора Африки — Кіліманджаро, яка запам’яталася їй унікальною природою, що охоплює п’ять кліматичних зон — від тропіків у підніжжі до вічної мерзлоти на вершині.
«Ми піднялися 7 березня, а 8-го були на спуску, — розповіла мужня скелелазка. — Було дуже несподівано, коли сиділи в таборі, і раптом хлопці принесли мені квіти, дуже схожі кольором на мімозу, а пелюстками — на хризантеми. Іноземні альпіністи зауважили, що тут їх рвати заборонено — національний парк, а наші виправдовуються, мовляв, не знали, хотіли приємно вразити жінок. Я назвала ці квіти «хримозики» і помістила їх у колбу з пластикової пляшки. А коли спустилися донизу, то поклала в книжку, щоб засохли, і вже вдома повісила їх у рамочці на стіну як приємний спогад про те сходження».
Із рушником — на Еверестi
Найдраматичнішою ж епопеєю у підкоренні відомою альпіністкою понад 50 вершин було сходження на Еверест.
Тут вона максимально проявила свої не лише фізичні, а й психологічні якості, оскільки довелося змагатися не тільки з неприступною горою, а й з власним «его», щоб не піддатися спокусі влаштувати небезпечні для життя «перегони» зі ще однією нашою альпіністкою — Іриною Галай, із якою вони одночасно штурмували вершину в двох різних групах.
«Ніхто не вірив, що я піднімуся на Еверест, тому мені не вдалося знайти спонсора, який би фінансував це сходження, навіть до Президента зверталась, — розповідає Тетяна Яловчак. — Тож я продала свою квартиру в Донецьку (ще до війни) і «спонсорувала» себе, щоб стати першою українкою, яка підкорила цю вершину. Я спеціально нічого не читала про цю гору, щоб не наганяти на себе зайвого страху. Хоча чула про Еверест чимало нехорошого, а також бачила одноіменний фільм, де є жахливі сцени. І все ж ризикнула... То було дуже важке сходження тривалістю 50 днів.
Доводилося, ризикуючи життям, долати круті обледенілі скелі й урвища або днями впроголодь чекати погоди у наметі, який буквально шматував сильний вітер, боячись залишитися без даху над головою в 30-градусний мороз. Психологічно було тяжко бачити на маршруті замерзлих раніше альпіністів, тіла яких тут не прибирали. У мене був дуже турботливий шерп (провідник. — Авт.), котрий постійно перевіряв мій стан — чи немає набряку мозку — і допомагав як міг.
Усього група складалася з 27 осіб, із яких 17 — альпіністи. Серед них — шість жінок різних національностей: болгарка, вірменка, росіянка, голландка, яка піднімалася вдруге, Людмила Коробешко, котра сходила на неї втретє, а також непалка Лакпа Шерпа, що встановила світовий рекорд серед жінок — сім сходжень! Решта — група Валдіса Пельша, яка знімала фільм «Ген висоти, або Як пройти на Еверест».
Тяжко нести 4-кілограмовий кисневий балон і 8-кілограмовий рюкзак, а здається, що всі 80. Та навіть із балоном відчувається нестача кисню — аж до запаморочення. Дуже складно було за один день піднятися на висоту 8 тис. 300 метрів, де вже починається зона смерті, а потім із неї вийти на 8 тис. 848 за шість iз половиною годин і повернутися до 6 тис. 400. На самій же вершині пробула хвилин 15 — залишила на ній половину українського рушника, а другу забрала. Коли ж спустилася з неї, то зняла шкарпетки в крові разом із нігтями»...
Тетяна розповіла й про психологічну драму цього сходження, в якому вони були в різних командах із Іриною Галай, котра теж дуже прагнула стати першою українкою, яка підкорить Еверест.
Яловчак не хотіла поступатися їй першістю, але її наставнику Олександру Абрамову з великими труднощами все ж вдалося переконати альпіністку не влаштовувати «гірські перегони», в яких хтось може навіть загинути.
Він відверто сказав: «Я не знаю, чи зможеш ти жити зі смертю на своїй совісті, якщо раптом Ірина не розрахує сили». Тетяна навіть заплакала від того, що таке може трапитися, тож величезними зусиллями переборола власну гординю і пішла в другій групі, поступившись Ірині...
Пiк патрiотизму
Останньою ж — сьомою найвищою вершиною — став підкорений Тетяною Яловчак в Антарктиді пік Вінсон висотою понад 4 тис. 890 метрів над рівнем моря. І хоча це сходження було дещо простішим від Евересту і тривало «всього» 8 днів, та легким його теж не назвеш — особливо через дуже складні погодні умови, які тут різко й непередбачувано змінюються.
На висоті 4 тис. метрів над рівнем моря довелося три дні сидіти майже без їжі в наметах, доки не вщух шалений вітер — понад 80 метрів на секунду зі снігом і морозом під 30 градусів.
Через такі умови в Антарктиду ходить мало альпіністів. У їхній команді було 10 чоловіків і Тетяна. Один канадець не витримав і повернувся, незважаючи на те, що експедиція коштувала 50 тисяч доларів. А Тетяна навіть примудрилася готувати деруни на кількакілометровій висоті.
Нашу альпіністку цього разу значною мірою фінансував Інститут клітинної терапії, який дбає про популяризацію та імідж нашої країни у світі.
Як це робить і сама Тетяна Яловчак, котра не шкодує власних коштів і здоров’я заради цієї патріотичної мети і навіть докоряє вітчизняній Федерації альпінізму та її членам за те, що вони докладають мало зусиль у цій справі, виправдовуючи свою пасивність недостатнім державним фінансуванням.
Тоді як вона вже після Антарктиди підкорила найвищий вулкан на Землі Охос-дель-Саладо (6 тис. 900 м) у Чилі. І на цьому не думає зупинятись, оскільки вважає, що постійно підкорює пік патріотизму, прославляючи Україну. За свої досягнення вона занесена до національної Книги рекордів.
