Від початку 2006-го дотації часопису «Книжник-review» впали майже до нуля.
З’явилися борги перед друкарнею — дякувати її директорці Лілі Ісмагіловій, котра тримала ці ризики, скільки могла, на собі.
Почалися перебої з виплатою гонорарів; зарплатню штатним працівникам упродовж січня-лютого підтримували тим, що ані копійки не нараховували Родику-Родіній.
У ті дні зустрівся з новопризначеним міністром культури Ігорем Ліховим.
Нічого не просив — укотре запропонував інституції, котра оперувала бюджетними грошима для формування бібліотечних фондів, прозору схему наповнення книгозбірень: закуповувати книжки із топ-частини рейтингу. Міністр зацікавився, доручив своїм спеціалістам вивчити можливість.
Відповіді чекав довгенько. Нарешті зателефонувала Лариса Нікіфоренко з відділу бібліотек (нині очолює директорат державної мовної політики): зі зміною положення щодо закупівель нічого не виходить.
Я зрозумів: схоже, телефон без пульта «пояснив» міністрові «недоцільність» усунення традиційного способу розподілу: цьому дала, цьому дала, а цей — не носив...
Проте, пані Лариса сказала: міністрові дуже прикро, але він готовий посприяти проведенню церемонії — скільки вам треба? Наступного дня відправили кошторис, видатки котрого обраховувалися стандартною для такої акції сумою, — еквівалентом 10 тисяч доларів.
Ясна річ, сподівань на такий грант не мали — але ж треба було окреслити реальну картину витрат. Зрештою, спільно скоротили «заявку» втричі — і церемонія вшанування лавреатів за підсумками рейтингу-2005 таки відбулася.
Знову в Українському діомі (оренда становила значну частину міністерського гранту). І на сцену на тлі гігантського вернісажу літературно-видавничо-культурологічних фотопортретів уперше піднявся міністр культури, Ігор Ліховий.
Тоді лавреатами стало чимало видань, котрі започаткували нові вектори розвитку вітчизняного книжництва, актуальні до нині. Видавництво «Картографія» під орудою Ростислава Сосси випустило «Атлас світу», що не поступався зовнішнім амбіціям «Ташену»: книжку демонстрували на спеціальній підставці — нічого подібного в Україні досі не виходило.
Але ще далі пішло столичне видавництво «Емма»: її «Україна — козацька держава» (тогорічне Ґран-прі) мала справді унікальні параметри: її розмір обіймав третину стандартного канцелярського столу, але вага у понад три кіло не заважала легко гортати книжку (передовий на той час спосіб кріплення блоку до так само майстерно виготовленого корінця).
Але не зовнішні принади справили ґран-прі-враження на експертів: упорядник Володимир Недяк зібрав у цьому однозначно презентаційному виданні справді кращі тогочасні дослідження із заявленої проблематики й оздобив усе розкішним ілюстративним мереживом, часом унікальним.
Далі з тим раритетом стався курйоз. На київському ярмарку, що відбувся невдовзі по церемонії, до стенду «Книжки року» підійшов чоловік, що відрекомендувався українцем з-за океану, й попросив продати виставлений тут же том «Україна — козацька держава». Відповіли, що асортимент презентації є архівом рейтингу і тому не продається.
Та за якийсь час чоловік підійшов удруге, а потім і втретє. Розлучатися з книжкою-унікумом не мали жодного бажання, але поруч на стенді працювали співробітники «Книжника-review», котрим затримувалася зарплатня.
І ми продали наполегливому діаспорцеві коштовний фоліант — нехай пробачить видавець, гроші за шедевр пішли на бодай коротку підтримку лінійних працівників «КР-Кr».
Того ж 2005-го яскраво засвітилася антологія української «жіночої» прози та есеїстики другої половини ХХ — початку ХХІ століть «Незнайома» (Л.: Піраміда), укладена Василем Ґабором. То була перша ґрунтовна спроба систематизувати вибухоподібний сплеск жіночої письменницької активності.
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» випустила перший том своїх неперевершено креативних «100 казок» (наступні випуски також цілком безальтернативно стануть лавреатами).
Та, як на мене, головним здобутком того книжкового сезону стала книжка Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (К.: Критика) — перший зразок аналітичної критики (у вигляді послідовного книжкового викладу) за всі роки незалежності.
До речі, за два дні до церемонії-2005 в УНІАН відбулася прес-дискусія «Книжка року» поміж політикою і державою» з таких проблемних питань: чому політики не використовують «книжкові» технології навіть під час виборчої кампанії?
Чому уряд не бачить у книговиданні бюджетоутворюючої галузі? Чому видавці не застосовують іміджеві технології, які надає їм «Книжка року»? Склад дискутантів: від політиків — народний депутат України Юрій Костенко; від урядовців — заступник голови Держтелерадіо Василь Шевченко. Плюс видавці. Хоч як прикро усвідомлювати, усі три питання того обговорення досі лишаються злободенними.
Просто на тій церемонії, що відбувалася на початку ювілейного року Незалежності, домовилися з міністром культури щодо проведення опитування «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ».
Підключилася газета «Україна молода», що піднялася тоді до позначки понад 100 тисяч передплатників. Голосували листами до редакції (тоді ще писали!) та кнопками на газетному сайті.
Оцінювали 15-річний асортимент експерти «Книжки року» та окремо — журналісти видань, котрі постійно висвітлювали літературно-книжкові новини. Соціологи запропонували коефіцієнтну формулу для зведення усіх потоків водно.
Але для запуску цього механізму слід окреслити «правила гри». За обережними оцінками Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів упродовж п’ятнадцяти років Незалежності на книжкових прилавках України з’явилося близько 70 тисяч видань (за назвами). Як із такого розмаю виділити найважливіші книжки? Чи взагалі можливо тут оперувати поняттям «кращі»?
Забігаючи наперед: коли у первісних списках фіґурувало до ста видань у кожній номінації — усі вони, безперечно, заслуговували на статус «кращих». Потрібен був рейтинговий критерій.
Ми сформулювали його так: книжки, які започаткували новий рівень інтелектуальної дискусії, нові літературні та наукові напрямки; видання, що піднесли сучасні стандарти мистецтва книги; книжки, без котрих нині важко уявити український культурний ландшафт.
Отже, ми хотіли спитати українців: які книжки лишили слід у вашій свідомості? Хотіли збагнути, які книжки справді вплинули на сучасний український світ.
Щоб одержати масову відповідь, треба — згідно з соціологічною аксіомою — запропонувати максимально вичерпний і водночас компактний (аби не відлякував!) список можливих відповідей: тобто список книжок, з яких і належало вибирати читачам.
Такий список коректно могли укласти лише експерти — знову-таки, згідно з законами соціології. Але з чого мусили вибирати експерти? З отих 70 тисяч?
Тому спершу звернулися до видавців — назвати десять своїх книжок, якими вони пишаються найбільше. Отримали їхню самооцінку, додали до неї восьмирічну статистику всеукраїнського рейтингу «Книжка року» і вже тоді відправили ці довжелезні списки експертам з проханням максимально скоротити (а також додати пропущені, на їхню думку, резонансні видання).
З огляду на те, що опитування мало відбутися в масовому середовищі, ми просили віддати перевагу більш тиражним і популярним книжкам перед вузькофаховими та випущеними обмеженим накладом.
На той час уже стало ясно, що для коректного порівняння книжок їх треба згрупувати щонайменше у сім тематичних номінацій: класика, художня література, історія, філософія, довідкові видання, дитячі книжки та література з мистецтва.
В остаточних списках-номінаціях вирішено було залишити по 30 назв. Це завдання і виконали експерти — близько 100 фахівців університетів та академічних інститутів, книжкових аналітиків та літературних критиків, публіцистів (у тому числі й фахівців з числа народних депутатів).
На початку серпня 2006-го короткі номінаційні списки опубліковані в газеті «Україна молода» та виставлені для голосування в інтернеті. Голосування тривало два тижні.
У день публікації газетних списків відбулася прес-конференція, де організатори дістали чимало цікавих запитань. Перше: чому в рейтингу українських книжок фігурують «іноземці» — різні там Ніцше, Фройд, Коельйо, Кастанеда?
Відповідь назагал аксіоматична: перекладені «іноземці» починають жити за законами культури, на мову якої перекладені. І, таким чином, впливають на свідомість читачів на рівних з вітчизняними авторами.
Але саме питання, що виникло у колег-журналістів, вельми симптоматичне: гальмівний шлях української відрубності, замкненості, сторожкості до всього інакшого усе ще тривав.
Друге запитання випливало з першого: чи не побоюємося ми результатів опитування — а ну, як читачі назвуть найважливішими книжками не Шевченка з Грушевським, а тих-таки Коельйо з Кастанедою? Що тут сказати? Опитувань (як і медичних аналізів) боятися не треба.
Над їхніми результатами треба замислюватися. І, коли треба, призначати лікування. Наприклад, ми виразно бачили — ті, хто голосували листовно, у масі своїй демонстрували жорстку залежність від шкільних програм: відзначали не так конкретні книжки, як реагували на відомі їм імена.
І це було б іще нічого, якби не супроводжувалося... «ксенофобією» стосовно всіх інших претендентів. Але це вже до важкої і тривалої розмови про якість історичного та літературного курсів нашої середньої школи.
З іншого боку, ті, хто голосував інтернетом, виявили залежність від моди в найширшому її розумінні. Обидва спостереження тягнули за собою висновок, що вже давно перезрів в українському літературно-книжковому світі: професійні соціологи мусять ретельно обстежити сучасного читача. Без такого знання планувати щось серйозне на книжковому ринку неможливо.
Отже, наше експертно-читацьке опитування компенсувало, по суті справи, відсутність досліджень розвитку модерного книгарства в Україні, відсутність студій з вивчення соціології читання.
З одного боку, із туману буденності проступили справжні орієнтири національної гордості — книжки, з яких складатимуться майбутні хрестоматії; книжки, що здобулися на поважний ринковий титул лонґселерів. З іншого боку, ми наблизилися до розуміння реальних, а не патріотично-уявних смаків широкої читацької авдиторії.
Те, що деякі, скажімо так, популістські книжки опинилися на вершині цього рейтингу — було серйозним сигналом замислитися над недосконалістю вітчизняних технологій формування масової свідомості.
Ось деякі результати акції «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ». Оскільки культурну вагу книжок зіставити важко, сім топ-видань, які здобулися найбільшої кількості голосів, розставили за хронологією виходу. Результат номінації «Красне письменство»:
Оксана ЗАБУЖКО. Польові дослідження з українського сексу. – К.: Згода, 1996
Юрій АНДРУХОВИЧ. Рекреації. – К.: Час, 1997
Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ. Герой нашого часу. – Л.: Кальварія, 2000
Юрій АНДРУХОВИЧ. Московіада. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000
Любко ДЕРЕШ. Культ. – Л.: Кальварія, 2002
Тарас ПРОХАСЬКО. НепрОсті. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002
Марія МАТІОС. Солодка Даруся. – Л.: Піраміда, 2004
У номінації «Хрестоматія» п’ятнадцятирічними лідерами виявилися такі:
Григорій ГРАБОВИЧ. Шевченко як міфотворець. – К.: Радянський письменник, 1991
Микола ХВИЛЬОВИЙ. Україна чи Малоросія? – К.: Смолоскип, 1993
Василь СТУС. Твори в 6 томах, 9 книгах. – Л.: Просвіта, 1994-1999
Марсель ПРУСТ. У пошуках утраченого часу. Твори в 7 томах. – К.: Юніверс, 1997-2002
Лесь КУРБАС. Філософія театру. – К.: Основи, 2001
Микола ЗЕРОВ. Українське письменство. – К.: Основи, 2003
Дмитро СТУС. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2004
Серед дитячих книжок шість із топ-сімки — видання «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги»: «Українська абетка» (1999), «Снігова королева» (2000), «Аліса в країні чудес» (2001), шеститомник «Гаррі Поттер» (2002-2005), «Тореадори з Васюківки» (2004), «100 казок» (2005). Єдине «інородне включення» — тритомні «Муммі-тролі» від «Видавництва Старого Лева» (2004-2005). n
