Народжені в Україні: лауреати Нобелівської премії українського походження

По-перше. Шведськi винахiдники та промисловцi Нобелі — дiд, сини, онук — уславили свої iмена на нивi вдосконалення озброєнь зі значно бiльшим руйнiвним i вбивчим ефектом, нiж той, що iснував у свiтi до їхнiх винаходiв. Так засновник роду Еммануель Нобель прославився як винахiдник пiдводних мiн, у тому числi й магнiтних. Найпершою цим винаходом скористалася войовнича Нiмеччина, яка виготовляла й розкидувала по морях та океанах пiдводнi мiни як пiд час Першої, так i пiд час Другої свiтової вiйни.

 

Засновник Нобелiвської премiї — Альфред Бернхард Нобель — у 1867 роцi винайшов динамiт, а у 1888-му — балiстит. Альфред став органiзатором i засновником численних пiдприємств iз виготовлення вибухових речовин, найпотужнiшi з яких з’явилися у Сполучених Штатах Америки й одразу були прийнятi на озброєння у внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйнах.

 

Молодший брат Альфреда — Людвиг Нобель — починав кар’єру як конструктор танкiв, згодом продав свої винаходи концерну Круппа в Нiмеччинi й перейшов на конструювання верстатiв.

До честi родини Нобелiв треба вiднести те, що наприкiнцi життя вони усвiдомили, що працювали на вiйну, на знищення людей, що їхнi винаходи в мирний час не використовують, i найзаповiтнiшим бажанням Нобелiв стало те, щоб премiю їхнього iменi (крiм досягнень у науцi) присуджували також за визначний внесок у змiцнення миру на планетi. Цей заповiт Нобелiв пунктуально виконує не шведський, а норвезький Нобелiвський комiтет.

 

Родина Нобелів та Україна

 

По-друге. Захiднi дослiдники старанно замовчують i той факт, що родина Нобелiв тривалий час жила й працювала в Росiйськiй iмперiї, i слiд по собi залишила i на українських землях. Так, Людвиг та Еммануель Нобелi вклали кошти й поставили устаткування на завод Гретера та Криванека в Києвi на Шулявцi (нинi Виробниче об’єднання «Завод Бiльшовик») i поруч, на Нивках, задiяли великий механiчний завод, який пiд час радянської iндустрiалiзацiї (1934 рiк) було перетворено на завод верстатiв-автоматiв iменi Горького. Є свiдчення про участь родини Нобелiв у закладцi суднобудiвного заводу в Миколаєвi — за радянських часiв завод iменi Носенка.

 

Та хай там як — де б i на кого працювали Нобелi, дослiдники одностайнi в одному: вони —абсолютно унiкальне явище на нашiй планетi за всю її iсторiю, у свiтi не знайдеться iншої такої родини, яка б власним коштом стимулювала розвиток найпередовiших галузей науки, у тому числi гуманiтарної, вiдзначаючи свiтовi досягнення в лiтературi, медицинi, захистi миру. І робить це з року в рiк iз завидною стабiльнiстю.

 

А українцям хочеться знати, чи народжувала нобелiвських лауреатiв українська земля, i якщо так, то хто вони.

 

Хочу зазначити: тривалий час в облiкових картках Нобелiвського комiтету вихiдцi з України були вписанi як громадяни царської Росiї або Радянського Союзу, адже тодi, коли вони жили й працювали, такого державного утворення, як Незалежна Україна, на картi свiту не було, i той факт, що перший ковток повiтря i перший ковток води, зробленi ними в життi, — то повiтря України та українська вода, що перший самостiйний крок i перша стежина протоптанi ними теж на українськiй землi, нiякого впливу не мав, бо паспорти в них були росiйськi або радянськi.

Але варто назвати «домашнi адреси» наших нобелiвських лауреатiв, як зрозумiєш: царська Росiя, Радянський Союз тут нi до чого. У тому, що це справдi так, переконаємося нижче...

 

Одним iз найперших у свiтi Нобелiвську премiю отримав Ілля Іллiч Мечников, ставши лауреатом 1908 року. Як зазначалось у постановi комiтету — «за працi з iмунiтету». На момент вручення премiї Мечников мав найгучнiшi у свiтi титули: медаль  Лондонського королiвського товариства, ступiнь почесного доктора Кембрiджського унiверситету, почесного члена французької академiї медицини, Шведського медичного товариства.

 

Як же змогла людина, що народилася в українськiй глибинцi 3 травня 1845 року (маєток «Панасiвка», село Іванiвка на Слобожанщинi, нинi Харкiвщина) сягнути вершин свiтової науки й увічнити своє iм’я?..

 

Справдi, всi науковi iнтереси цiєї людини важко навiть перелiчити: ембрiолог, бактерiолог, патолог, iмунолог, зоолог та антрополог, до того ж засновник наукових шкiл iз цих напрямiв, i як наслiдок — член-кореспондент (1883) і почесний член (1902) Петербурзької академiї наук i багатьох зарубiжних.

 

Із юних лiт Ілля виявляв любов до природи й природничих наук, а з допомогою свого старшого брата Лева та його приятеля студента-медика i водночас учителя змiг поступити одразу в другий клас Харкiвської гiмназiї.

 

Закiнчивши її з золотою медаллю, вступає до Харкiвського унiверситету, навчання в якому розпочав iз того, що самотужки вивчив провiднi європейськi мови, причому настiльки досконало, що працю англiйця Чарлза Дарвiна «Походження видiв» читав в оригiналi.

 

Ця робота справляє на здiбного юнака неабияке враження. Саме в цей час вiн зближується зі знаменитим хiрургом Миколою Пироговим, i той, серед iншого, вирiшує й фiнансовi питання Іллi Мечникова: ставши за допомогою Пирогова професорським стипендiантом, Мечников отримує 1600 рублiв на рiк — чималi, як на тi часи, грошi.

 

Це дає йому змогу сповна присвятити себе науцi: 1865 року з метою продовження навчання вiн виїздить до Неаполя, де разом з уже вiдомим зоологом Ковалевським починає дослiджувати ембрiональний розвиток морських тварин, причому й таких, яких можна розгледiти лише пiд мiкроскопом. Отриманi результати дають можливiсть покласти початок еволюцiйнiй ембрiологiї, довести єднiсть походження всiх груп тварин.

 

Новi на тi часи, цi роботи удостоєно премiї Росiйської академiї наук, вчена рада якої одностайно присвоїла Мечникову звання доцента й дала направлення до Новоросiйського (Одеського) унiверситету, а згодом i до найпрестижнiшого Петербурзького унiверситету, де новоспечений доцент викладає зоологiю, порiвняльну анатомiю та нову на тi часи дисциплiну — iмунологiю.

 

Але рiднi мiсця — Харкiв та Одеса — приваблюють Мечникова бiльше, нiж столичний Петербург. Щойно прибув до Одеси, як на нього завели... полiтичну справу — по слiдах замаху iнтелiгенцiї на Олександра II. Його буквально випхали за кордон, вiн оселяється в iталiйському мiстi Мессiна. «У Мессiнi, — згадував Мечников, — стався злам у моєму науковому життi: до того зоолог, я одразу став iмунологом».

 

А коли дiстав дозвiл повернутися до Одеси, очолив ним же створену першу у свiтi бактерiологiчну станцiю (нинi — широко вiдомi санепiдемстанцiї) i зайнявся виготовленням вакцин для найпоширенiших хвороб.

 

У цей же час (1983 рiк) Мечников виступає в Одесi на з’їздi лiкарiв-iмунологiв iз доповiддю «Про цiлющi сили органiзму». Цю блискучу роботу почули далеко за межами Одеси — Мечникова запрошують до Нiмеччини, а потiм i до Парижа, де сам Луї Пастер просить його створити лабораторiю в його, Пастерiвському, iнститутi.

 

Сьогоднi мало хто знає, що саме Мечников винайшов такий популярний нинi продукт, як йогурт, довiв позитивний вплив на органiзм людини паличок молочної кислоти, розробив ефективну систему змiцнення iмунiтету. Це й багато iншого знай­шло вiдображення в таких його працях, як «Етюди про природу людини», «Етюди оптимiзму», i в такiй магiстральнiй, вiдзначенiй Нобелiвською премiєю роботi, як «Несприйнятливiсть до iнфекцiйних хвороб», яка побачила свiт 1901 року.

 

Україна гiдно шанує свого Нобелiвського лауреата: у кожному великому мiстi є вулиця Мечникова, в Одесi — унiверситет iменi Мечникова, два однойменних навчальних заклади в Харковi.

 

30 квiтня 1901 року в Харковi народився Самiйло (в американських джерелах — Саймон) Кузнець. Його батько був бухгалтером, а син вирiшив пiти далi — вивчати економiку. Закiнчивши школу та робiтфак, подав документи до Харкiвського унiверситету. Та батько не прийняв бiльшовицької влади i схилив сина до емiграцiї в США.

 

Їхали крадькома. Територiєю Росiї дiсталися крайнiх населених пунктiв Далекого Сходу, звiдти чукчi та евенки на своїх примiтивних човнах — каяках — за пляшку горiлки висадили втiкачiв на Алясцi.

 

У новiй країнi здiбний юнак, спираючись на американську пiдтримку полiтемiгрантiв, вступив до Колумбiйського унiверситету, а 1930 року, маючи докторський ступiнь, почав нау­кову та викладацьку дiяльнiсть у Пенсильванському унiверситетi.

 

На вiдмiну вiд батька, який обiрвав усi контакти з колиш­ньою батькiвщиною, Самiйло цiкавився всiм, що вiдбувається на рiднiй землi, особливо його зацiкавив такий феномен, як iндустрiалiзацiя СРСР.

 

У самiсiнький розпал цього експерименту, коли Радянський Союз був у захватi вiд сталiнських п’ятирiчок, якi, як i годиться, виконували за чотири роки, Кузнець звертається до Сталiна з листом, у якому доводить: економiка — наука точна, нехтувати її закономiрностями неможливо. П’ятирiчки ж так само, як й iндустрiалiзацiя величезної країни, не мають економiчного та фiнансового пiдґрунтя, спираються винятково на ентузiазм народу, на пiдневiльну та фактично безоплатну працю тисяч робiтникiв i мiльйонiв «зекiв». Кузнець висловив також сумнiви щодо економiчної доцiльностi та користi для країни й такого сталiнського дiтища, як Бiломоро-Балтiйський канал, адже дев’ять мiсяцiв на рiк вiн стоїть, скутий кригою.

 

Вивчаючи паралельно iнший феномен — економiчний злет своєї нової батькiвщини, Сполучених Штатiв Америки, Кузнець дiйшов висновку: iнтенсивно, випереджальними темпами розвиваються тi галузi промисловостi та науки, якi працюють на вiйну або на гонку озброєнь. Незалежно вiд успiхiв у вiйнi мiлiтаризованi  пiдприємства з часом переходять на конверсiю — випуск високотехнологiчних товарiв для потреб економiки, а завдяки набутому передовому потенцiалу виробляють продукцiю високого рiвня якостi. Саме Кузнець ввiв у обiг термiни «конверсiя» та вiйськово-промисловий комплекс».

 

Коли 23 серпня 1939 року було пiдписано Пакт про ненапад мiж Радянським Союзом i Нiмеччиною, Кузнець не повiрив жодному його слову. У черговому посланнi до Сталiна Кузнець — уже визнаний економiст — радив Сталiну... готуватись до вiйни, бо Німечина виробляє лише наступальну зброю i нагромадила її стiльки, що застосування такої кiлькостi озброєнь передбачає величезний за територiєю театр вiйськових дiй, яким i є Радянський Союз.

 

Кузнець настiйливо радить «батьковi народiв» якнайшвидше створити вiйськово-промисловi комплекси, називає навiть регiони СРСР та окремi пiдприємства, якi доцiльно об’єднати в єдине стратегiчне цiле.

 

Невимовна лють охопила Сталiна, геть вiдкинувши «писанину двурушника й ренегата», вiн накладає резолюцiю всесоюзному кату Берiї: «Цей лист показує, як багато розвелося у свiтi ворогiв СРСР i нашого соцiалiстичного ладу».

 

І оскiльки сам Кузнець, уже громадянин США, був недосяжний для берiївських убивць, НКВС тут же заарештувало двоюрiдного брата Кузнеця i навiть тiтку.

 

А шкода: коли в червнi 1941-го на Радянський Союз напали нiмцi (як i передбачав Кузнець), вони були закутi в броню та залiзо, радянськi ж солдати сидiли на жерстяних «полуторках», стискаючи гвинтiвки Мосiна 1903 року випуску, лiтали на дерев’яних аеропланах.

 

А капiталiстичний свiт дослухався до порад Кузнеця i досяг неабияких успiхiв в економiцi, зокрема й у змiцненнi обороноздатностi своїх країн.

1971 року харкiв’янин Самiйло Кузнець був удостоєний Нобелiвської премiї в галузi економiки, як зазначалося в постановi, «за науковi розробки з економiки зростання».

 

Коли в Україну надiйшла звiстка про те, що лауреатом Нобелiвської премiї став iще один її уродженець — Зiновiй (в американських джерелах — Залман) Ваксман, то це викликало нездоровий ажiотаж: повiдомлялося, що Ваксман народився в українських Прилуках. Але ж в Українi щонайменше троє Прилук, тож у яких iз них народився лауреат?..

 

Далi всiх пiшли чернiгiвськi Прилуки: при в’їздi до них можна було побачити плакат: «У нашому мiстi народився нобелiвський лауреат...»

 

Невзовзi пiсля того, як було скасовано сумнозвiсну «залiзну завiсу», в Бориспiль прилетiв онук лауреата. Розбитими українськими шляхами вiн дiстався селища... Стара Прилука, що на Вiнниччинi. Голова мiсцевого колгоспу привiв його до покинутого обiйстя й сказав: «Сто рокiв тому тут жили Ваксмани».

 

Американський гiсть виконав заповiт дiда — вiдвiдати Україну, його Батькiвщину. Вiн мовчки стояв бiля дiдової хати, й одразу ожило те, про що не раз розповiдав дiд...

Майбутнiй нобелiвський лауреат народився 22 липня 1888 року в родинi сiльських iнтелiгентiв: батько був лiкарем-самоуком, мати — вчителькою. Початкову й середню освiту здобув у повiтових мiстечках рiдного краю. Та коли спробував вступити до медичного iнституту, в нього як у єврея навiть не прийняли документiв.

 

Вiд якоїсь заразної хвороби несподiвано помер батько, тяжко захворiла мати. На щастя, в матерi була рiдня в Америцi, яка й запросила її приїхати на лiкування, виславши грошi на дорогу їм обом.

Американська рiдня виявилася досить заможною й допомогла Зiновiю вступити, а згодом і закiнчити Ротжерський унiверситет (штат Нью-Джерсi). Здiбний юнак закiнчив унiверситет iз вiдзнакою, i сам ректор дозволив йому не лише створити, а й очолити iнститут мiкробiологiї при Ротжерському унiверситетi. І тут талант Зiновiя виявився повною мiрою: 1916 року вiн створив перший у свiтi антибiотик — актиномiцет, ввiвши в науковий обiг поняття «антибiотик», «антибiоз». Зрозумiвши цiлющi властивостi вiдкритих ним антибiотикiв, Ваксман iз року в рiк продовжує вдосконалювати їх, i вершиною його винаходiв став стрептомiцин, який пiд такою назвою з’явився 1942 року.

 

Цей час збiгся зi Сталiнградською битвою в СРСР, i мало хто вiрив у перемогу радянських вiйськ — американська хронiка показувала жахливi картини зi Сталiнградського фронту: тисячi поранених, якi стiкали кров’ю. Та найжахливiшим було те, що бiйцi гинули не лише на полi бою, а й вiд тяжких поранень, якi не було чим лiкувати.

 

Не вагаючись, Ваксман пише листа президенту Рузвельту, в якому категорично наполягає, аби до поставок зi США до СРСР — продукти харчування, медикаменти — включили й винайдений ним стрептомiцин. За американськими законами вiн як автор винаходу мав право розпоряджатися ним.

 

У СРСР партiї стрептомiцину зустрiли насторожено, адже клiнiчного досвiду щодо нього — нiякого, тож мiнiстр охорони здоров’я СРСР Микола Семашко обмежився обережною резолюцiєю: «Тов. Бурденко. На ваш розсуд».

 

Микола Бурденко — головний вiйськовий хiрург — не побоявся взяти вiдповiдальнiсть на себе, iншого виходу в нього просто не було.

І сталося диво. Як зазначав той же Бурденко в доповiднiй записцi до найвищих медичних i урядових установ, «стрептомiцин зробив справжню революцiю в лiкуваннi поранених: ампутацiї кiнцiвок скоротилися вдвiчi, врятовано життя безнадiйно хворих, переворот стався в гнiйнiй та iнфекцiйнiй хiрургiї, колись невилiковнi грiзнi хвороби — гангрена, сепсис, менiнгiт, абсцес, перитонiт — лiкуються не довше iнкубацiйного перiоду».

За вiдкриття стептомiцину прилучанину Зiновiю Ваксману 1952 року було присвоєно Нобелiвську премiю в галузi фiзiологiї та медицини.

 

1924 року в мiстечку Дубровиця Сарненського повiту на Рiвненщинi народився Григорiй (у Францiї — Жорж) Шарпак. Із дитинства його та брата навчали грамоти й релiгiї. Тяжке становище родини, яка вела злиденний спосiб життя, спонукало її шукати шастя в iнших краях.

 

Пiсля спроби оселитися в Палестинi, де в юного Шарпака вiд нестерпної спеки та вiдсутностi елементарної гiгiєни почалося запалення очей, батькам дивом удалося перебратися до цивiлiзованої та розвиненої Францiї.

 

Через багато рокiв, коли Жорж Шарпак став ученим зi свiтовим iм’ям, вiн написав книгу спогадiв, у якiй описує свої враження тих лiт: «Я приїхав до Францiї 1932 року у восьмирiчному вiцi. Мої батьки важко працювали в Українi, Палестинi, аби вижити. Францiя в цьому сенсi була бiльш легкою країною. І головне: тут можна було отримати хорошу освiту, навiть не будучи багатим».

 

Коли Жорж бiльш-менш пристойно вивчив французьку мову, щастя посмiхнулося йому: якимось дивним чином вiн дiстав дозвiл вiдвiдувати Королівську бiблiотеку в Парижi. Це допомогло йому не лише успiшно закiнчити школу, а й у 1938 роцi вступити до лiцею Святої Луїзи.

 

Коли розпочалася Друга свiтова вiйна, Шарпак не вагаючись вступив до Французького Руху Опору, за що 1944 року його заарештували й вiдправили до концтабору Дахау. Життя його висiло на волосинi, та врятувало знання всiх європейських мов — перекладачi були потрiбнi навiть у концтаборi.

 

По вiйнi Шарпак вступає до гiрничої школи, згодом — до коледжу Де Франс. Етапним, поворотним моментом його життя стала зустрiч iз всесвiтньо вiдомим фiзиком Фредерiком Жолiо-Кюрi, який, розгледiвши визначнi здiбностi вихiдця з України, не вагаючись запропонував йому мiсце наукового спiвробiтника в лабораторiї експериментальної фiзики. Невдовзi Жолiо-Кюрi вiдправив Шарпака до Європейського центру ядерних дослiджень у Женевi, де вихiдець з України з головою поринає у велику науку.

 

За своє довге наукове життя Жорж Шарпак зробив значний внесок у розвиток свiтової фiзики, вiнцем якого стала Нобелiвська премiя 1992 року в галузi новiтнiх досягнень у фiзицi — «за розробку детектора елементарних часток».

 

А далi — найгучнiшi науковi титули: членство у Французькiй академiї наук, звання почесного доктора чотирьох найшанованiших у свiтi унiверситетiв, керiвнi посади в Центрi Жолiо-Кюрi, Пастерiвському iнститутi, Європейському центрi ядерних дослiджень у Женевi.

 

1937 року в мiстi Золочiв на Львiвщинi народився Роман (у США — Роальд) Хофман. У вiцi чотирьох рокiв вiн потрапив iз матiр’ю в гетто. Коли євреїв Золочева вели до вагонiв, аби вiдправити в концтабiр, якась жiнка вихопила в матерi маленького Роальда, а чоловiк цiєї жiнки вихопив iз натовпу й саму матiр. Бiльше року (!) жiнку з сином переховувала українська родина, знаючи, що за подiбнi вчинки нiмецька окупацiйна влада карала українцiв смертю.

 

Як тiльки Золочiв звiльнили вiд фашистiв, українські спасителi повiдомили матерi Роальда, що з Польщi почалася евакуацiя євреїв, уцiлiлих пiсля нiмецьких концтаборiв, розкиданих по територiї Польщi. Вiддавши Хофманам останнi харчi, українське подружжя вивезло їх у Кракiв. Матiр iз сином мали прибути в Палестину, а опинилися в Нью-Йорку.

 

Тут i почалося стрiмке схо­дження юного Роальда: його вiдiбрали в спецiальну школу для обдарованих дiтей (якi саме здiбностi розгледiли в уродженця країни, Роальд не пам’ятав). Проте пiсля закінчення школи для обдарованих дiтей Роальд досить легко вступив на медичний факультет Колумбiйського унiверситету, в якому пiсля закiнчення викладав хiмiю.

 

Але Хофман був яскраво виражений дослiдник i весь час тяжiв до наукової працi. З цiєю метою вiн переходить до Гарвардського унiверситету, де почав спiвпрацювати з уже вiдомим у свiтi хiмiком-органiком Робертом Вудвордом. Результатом їхньої спiвпрацi стали сформульованi ними «правила Вудворда—Хофмана» (1965 рiк) — видатне й неперевершене досягнення в органiчнiй хiмiї, досить сказати, що «Правила Вудворда-Хофмана» дозволяють не лише вiдслiдковувати хiд хiмiчних реакцiй, а й передбачати невiдому ранiше реактивну здатнiсть органiчних сполук.

 

За видатне досягнення в галузi органiчної хiмiї Роальда Хоймана 1981 року було вiдзначено Нобелiвською премiєю. Вручаючи її, голова Нобелiвського комiтету барон Стiг Рамель заявив: «Ми вклоняємося сьогоднi не лише вашому вiдкриттю, а й тiй слов’янськiй родинi, завдяки якiй стало можливим ваше життя i ваш шлях до вершин науки».

Так шведський академiк вiддав належне українськiй родинi, яка зберегла для науки юного Роальда Хофмана, який, до речi, нiколи не забував про це.

 

17 липня 1888 року в Бучачi на Тернопiллi народився Емiль Чачкес (в Ізраїлi — Шмуель Агнон). Тодi в Бучачi нараховували триста дворiв, із яких тридцять були єврейськi. Батько, мати, iншi родичi Емiля спiлкувалися мовою європейських євреїв — iдиш, дуже швидко опанував її й майбутнiй нобелiвський лауреат.

 

Та одного разу батько принiс iз синагоги священнi книги євреїв — Тору й Талмуд. Юний Емiль розкрив їх, аби прочитати, та зась: обидвi найдавнiшi книги були написанi староєврейською мовою — iврит. Помiтивши iнтерес сина, батько привiв його в синагогу, а там знайшовся старий рабин, який i навчив Емiля цiєї досить складної мови, благо буквенi знаки iвриту та iдишу тотожнi.

Та Емiль прагнув бiльшого: не лише читати не iвритi, а й писати. Ще до переїзду в Палестину (1907 рiк) письменник-початкiвець видав сiмдесят коротких творiв, частина з яких вийшла i в українських видавництвах.

 

1931 року письменник видав друком перший великий роман уже пiд псевдонiмом Шмуель Агнон, а найбiльший розголос отримали такi його твори, як «Зовсiм недавно» та «Гiсть з ночi».

Своїм учителем Агнон вважав Шолом-Алейхема, але, на вiдмiну вiд класика, не обмежувався побутовими й кумедними замальовками, в романах i публiцистичних статтях Агнон передрiк прихiд до влади тиранiв у двох європейських країнах, що не вiщувало нiчого хорошого для народу, а в рiк, коли було пiдписано пакт Рiббентропа—Молотова, заговорив про «велику битву на сходi великої країни», а пiсля того, як нiмецький фашизм знищив 6 мiльйонiв (!) європейських євреїв, Агнон заговорив, що вже виразно бачить вiдновлену єврейську державу — Ізраїль. До кiнця своїх днiв Агнон пишався тим, що однiєю з перших iдею вiдновлення Держави Ізраїль пiдтримала його батькiвщина Україна (тодi — УРСР), яка мала статус постiйного члена ООН.

Бучачець Шмуель Агнон справив величезний вплив на новiтню iзраїльську лiтературу, за що 1954 та 1958 року був двічі нагороджений Державною премiєю Ізраїлю, а 1966 року став лауреатом Нобелiвської премiї з лiтератури.

 

...Ми бачили: вихiдцi з України — нобелiвськi лауреати — розумом своїм та iнтелектом збагатили рiзнi сфери людської дiяльностi — хiмiю, фiзику, медицину, лiтературу. Працюючи в рiзних сферах, вони були єдинi в одному: любовi до України — рiдної землi, яка народила їх, дала путiвку у велике змiстовне життя. Добре сказав про це вже згадуваний нобелiвський лауреат Жорж Шарпак. У книзi спогадiв «Жизнь, как связующая нить», вiн зазначає: «Пам’ятаю, як лiтнiми вечорами я бачив, як селяни — коса на плечi — повертаються з полiв додому. Чоловiки спiвають своїми глибокими басами, а жiнки виходять їм назустрiч. Жiнки також спiвали старовиннi українськi народнi пiснi, i голоси жiнок здiймалися з нечуваною чистотою, з тугою та оптимiзмом водночас. Спогади непояснимi, якi ще й сьогоднi зворушують мене до глибини душi».

 

Певен, пiд цими рядками поставив би свiй пiдпис будь-хто з нобелiвських лауреатiв — Великих українцiв».