Щоразу, починаючи нову главу двадцятирічної історії «Книжки року», сподіваюся швидко «проскочити» декілька сезонів поспіль.
Та поринаю в архіви — пресові, фото- та традиційні паперові — й бачу, що минуле переповнене деталями, що колись не набули значення, а сьогодні очевидно, як без них складно збагнути логіку метаморфоз, що призвели до сьогоденних законів і «понять».
Маю на оці не так хроніку рейтингу, а плин цілої новітньої культурної історії України. А може, підсвідомо згадую парадоксальний вислів Умберто Еко: «На світі немає нічого більш невідомого, як те, про що вже писали» (Празький цвинтар. — Х.: Фоліо, 2011).
От, до прикладу, що означає прихід до експертного кола академіка літератури Миколи Жулинського? Ми познайомилися іще у першій половині 1990-х, коли він уходив до правління Фонду сприяння розвитку мистецтв.
Зустрічалися й на засіданнях, і на численно-яскравих імпрезах Фонду, що тоді наочно відсунув убік Міністерство культури (принаймні, у царині модерної видовищності). 2002-го, коли запросив Миколу Григоровича долучитися «Книжки року», він був депутатом Верховної Ради від Блоку Ющенка.
Погодився і був експертом рейтингу понад десять років. А тоді каже: «Костю, маю таке відчуття, ніби постійно чогось не встигаю, а зобов’язань, здається, тільки більшає. Нас, інститутських, у «Книжці року» вже сімнадцятеро. Вони впораються. А я піду виконувати нові обіцянки».
«Нас, інститутських» — бо 2007-го, коли часопис «Книжник-review» перестав існувати, директор академічного Інституту літератури М.Жулинський запросив мене науковим співробітником до відділу української літератури ХХ — ХХІ століть. Я опинився серед фахівців топ-кваліфікації — тож природно, що намагався активно залучити їх до експертизи літературно-книжкового ландшафту. Тим паче, що одним із пріоритетів Інституту є ретельний аудит літпроцесу — обов’язкова передумова для подальшої якісної літературної аналітики. Структуризація та ієрархізація бібліоподій — це спільна функція і «Книжки року», й Інституту літератури.
Будучи експертом рейтингу, М.Жулинський отримав пропозицію очолити Шевченківський комітет. Почав з опрацювання нового положення премії — хотів увести інститут номінаторів, аби позбутися маніпулятивної схеми «висування».
То була спроба адаптації принципів «КР» до головної літвідзнаки країни. Близько року в адміністрації Президента «обговорювали» цю несанкціоновану ініціативу і, зрештою, відхилили проект, залишили Шевченківську премію на ручному режимі управління. Не бажаючи далі прикривати собою систему «призначення» лауреатів, Микола Григорович подав у відставку.
Апробований практикою механізм «КР» намагалися прищепити до власних починань й інші колишні експерти рейтингу. Олександра Коваль, що була з нами від початку й упродовж семи років, згодом кардинально реформувала процедуру визначення кращих книжок Форуму видавців, запровадила жанрово-видове розмежування асортименту і професійно-експертний метод оцінювання.
Та, на жаль, її резонансний конкурс не перейняв двох головних засад: стовідсоткової прозорості на всіх рівнях та жорсткої номінаційної рубрикації, що урівнює шанси всіх конкурентів (щоразу змінювані номінації — як ото «нарізання округів» під певних депутато-кандидатів-мажоритарників). Свого часу відмінність двох преміально-книжкових акцій толерантно зіставили львівські журналісти: «Форум видавців у Львові — це спонтанність та експресія, «Книжка року» — виваженість та продуманість» (Ратуша. 04.03.2004).
Володимир Панченко почав працювати експертом «КР» 2002-го, а вже 2007-го перейнявся створенням інтернет-порталу «ЛітАкцент» і однойменного конкурсу, що являв собою максимально спрощений варіант Всеукраїнського рейтингу. Але ж простота не завжди є аналогом досконалості.
На етапі формування номінаційних списків «ЛітАкцент» відмовився від експертів-номінаторів, делегував цю функцію «народові» (нехай і начитаному, з числа постійних відвідувачів свого сайта). Внаслідок такого несистемного добору щороку стикаємося з блискучою відсутністю у довгих списках одних достойних імен і кричущою нав’язливістю інших, піар-штучних.
Утім, і «Книжці року» є чого повчитися у колег-преміальників. Наприклад, «Книга року Бі-Бі-Сі» (її керівниця Віра Агеєва якийсь рік також побула серед експертів «КР») запровадила цікавий механізм оплати професійних послуг членів журі: пристойний гонорар за написання рецензій на книжки, котрі увійшли до Коротких списків премії. Причому обсяг публікації має перевищувати дві сторінки тексту — а такий матеріал не напишеш, якщо не прочитати самої книжки.
Тим самим впольовано щонайменше трьох зайців: членів журі вмотивовано прочитати усі тексти-конкуренти (що завжди є напруженою ланкою будь-якого преміального проекту), забезпечено якісну промоцію номінантів, запропоновано гонорарний ліфт — що більше статей напишеш, то більше одержиш.
До речі, ще про Шевченківську премію. За два місяці по оголошенні лавреатів найпершої «Книжки року» з’явився президентський указ про нагородження 2000-го року, де ми побачили Юрія Шереха, який отримав Шевченківку за збірку «Поза книжками і з книжок» (К.: Час) — котра перед тим стала переможцем рейтингу.
Приємний збіг. Але за рік по тому подібна послідовність (оголошений взимку лауреат «Книжки року» навесні стає лауреатом Шевченківської премії) трапилася знов зі «Щоденним жезлом» Євгена Пашковського.
А далі цей алгоритм перетворився на «правило»: Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Марія Матіос, Тарас Федюк. І так було не лише з письменниками. 2004-го рейтингове гран-прі дісталося популярному дослідженню Дмитра Стуса «Василь Стус: життя як творчість» (К.: Факт), а 2005-го — мегакнижці «Україна — козацька держава» (К.: Емма). Невдовзі дізналися, що авторові першої та упорядникові другої (Володимир Недяк) присуджено Шевченківські премії.
Звісно, довести це «правило» неможливо за означенням, але показовою є заувага газети, котру важко запідозрити у надмірі позитивного чуття до всього українського: «Победа в рейтинге, бесспорно, влияет на дальнейшую судьбу призеров: как вариант — переиздания, Шевченковская премия и т.д.» (Киевский телеграф, 02.03.2007).
А виразно україноцентричний часопис описував ситуацію так: «Книжка року» уже давно числиться українським видавничим «Оскаром»… «Книжка року» спромоглася буквально витіснити Шевченківську премію на маргінеси спілчанських заґумінків і стати відповідником національної літературної відзнаки» (ТелеКритика, 20.03.2006).
Утім перевидання лавреатів із видрукуваним на обкладинці гербом «Книжки року» стало помітним лише 2008-го, коли «Клуб сімейного дозвілля» подав приклад колегам: додаткові п’ять тисяч їхнього «Вінні-Пуха» вийшли з яскравою допінг-позначкою.
Ротація експертної ради «Книжки року» — явище перманентне. Здебільшого зумовлене входженням когось із наших фахівців в активну авторську фазу. Ось показовий приклад: 2004-го зголосилися до експертизи Тарас Антипович, Андрій Кокотюха, Тетяна Щербаченко — вони працювали в «КР» чимало років, але, коли письменницькі справи кожного різко пішли вгору, мусили відмовитися від експертної роботи й зосередитися на видавничих вимогах.
Тим часом рейтинг фіксував ринкові зсуви. У номінації «Дитяче свято» (книжки для малечі та молодших школярів) два перші місця посіли новинки «Видавництва Старого Лева» — «абабагаламагівські» книжки розташувалися за ними. Від 2004-го Іван Малкович перестав бути автоматичним переможцем на рингу дитячої літератури. Це аж ніяк не означає полегшення для конкурентів, радше навпаки: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» до нині демонструє феноменальну здатність плигати вище власної голови — що вже казати про молодших колег, змушених ставити собі планку на надприродну висоту. Зрештою, співвідношення між креативними продуцентами дитячих книжок статистика описує так: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» має за двадцять років 36 лавреатських відзнак, «Видавництва Старого Лева» — 18, «Махаон-Україна» (нині «Рідна мова») — 6. Звісно, не всі ті перемоги здобуті книжками для дітей, але зіставлення назагал коректне.
2004-й — то рік тріумфу «Солодкої Дарусі» Марії Матіос (друге місце тоді посів «Депеш мод» Сергія Жадана). У поетичній номінації дебютувала і перемогла промотована Тарасом Федюком серія «Зона Овідія», де того сезону вийшло аж вісім випусків. Тоді ж газета «День» започаткувала власну книжкову програму й одразу їхня «Україна Incognita» стала лавреатом.
І всі подальші новинки «Дня» (включно з останньою, 2018-го року) неодмінно входили до шорт-листів. 2004-го з’явилися перші в новітній українській історії журналістські мемуари: книжка Володимира Павліва «Синдром програної війни. 12 есе про Олександра Кривенка» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ) та «Ти не один! З новітньої історії українського телебачення» Юрія Макарова, Ольги Герасим’юк і Славка Чернілевського (Х.: Фоліо). Довший час — по кінець Януковичевого режиму — це були єдині сміливі журналістські спогади.
«Книжка року’2004» завершилась у Театрі оперети за пам’ятної режисури Сергія Архипчука. А наступна церемонія знову відбулася в Українському Домі — вдруге її оранжував Михайло Бриних, який придумав тоді незабутню декорацію для неозорої сцени того залу: величезні стрічки — від стелі до підлоги, поза метр завширшки, — на яких репродуковані десятки світлин відомих літературних, видавничих та експертних облич. Зал дивився на сцену й упізнавав себе.
Передісторія така: за рік перед тим дружина подарувала мені на ювілей персональну фотовиставку у Фонді розвитку мистецтв. Значну частину експонатів становили репортажні портрети літератів. Після вернісажу Андрей Курков написав: «Константин Родык только делает вид, что занимается книгами. На самом деле, он на всех смотрит объективом, и я боюсь, что его фотолетопись может оказаться ценнее подшивки журналов на боевом литературном посту» (www.proza.com.ua, 15.01.2005). Таланить мені на гіперболи!
Проте, це була й певна підказка. Я розширив колекцію упізнаваних облич — тепер вона охоплювала практично усіх тодішніх топ-авторів, — і ми показали оновлену експозицію на ярмарку «Книжковий світ» у Києві та на Форумі видавців у Львові. Але найцікавіше інше. Певний час на вулиці Сагайдачного, що на Подолі, існувала невеличка книгаренька «Російська книга» з пристойним асортиментом, якого годі було шукати на Петрівці: інтелектуальна белетристика та популярна гуманітаристика. Ми запропонували «Обличчя української літератури» їм на експозицію. Коли через три тижні згортали виставку, директор розповів: я був украй здивований візуальним розмаїттям молодих українських письменників; почав читати, втягнувся і став замовляти ці книжки на продаж.
На такому-от тлі на сцену Українського Дому уперше (і єдиний раз за всю історію) піднявся міністр культури, Ігор Ліховий. Але то вже наступна історія.
