Експерт «Книжки року», журналіст парламентської газети Віталій Жежера якось геть несподівано написав: «Родик, між іншим, схожий на Чингісхана. Не так зовні, хоч і це також є, як за стилем поведінки: він дуже багатий, але це не заважає йому бути надто легким і стрімко завойовувати простір» (Голос України. 12.01.2001).
Це була гра на межі фолу, але ж кому хвацько витанцьовувати на канаті, як не майстрові концентрованої прози (що виявиться згодом, зі з’явою Жежериних книжок)?
Кожна влучна метафора оприявнює енергетичне осердя описуваного. Тут — це стрімкий рух, відпочаткова парадигма «Книжки року». Не те, щоб зовсім за Троцкім (рух — усе, мета — ніщо), але ми здавали собі справу: лише граючи на випередження, можна бути першими.
А випереджати треба було деструктивні процеси, спричинені окупацією українського книжкового ринку російським виробником.
За п’ять років від 1996-го, коли набрав чинності закон РФ про звільнення тамтого книговидання від податків, й українська влада ніяк цьому не протиставилася, — уже майже дев’ять книжок із десяти, проданих в Україні, були імпортні.
Наприкінці 2002-го Верховна Рада таки ухвалила закон про пільгове оподаткування вітчизняної книжки (завдяки кількарічній впертій наполегливості Асоціації видавців) — але президент Кучма примудрився двічі накласти на нього вето.
У перебігу парламентського обговорення цієї колізії виявилися пікантні деталі, і про них писав тоді «Книжник-review». Перший заступник голови Комітету з питань фінансів та банківської діяльності Василь Цушко казав (за стенограмою): «Минфин в октябре говорил, что потери бюджета — 60 млн., сейчас уже говорит — 700, еще через полгода будет миллиард? Учитывая все это, Комитет... принял единогласное решение порекомендовать Верховному Совету преодолеть вето. В противном случае украинская книга издаваться не будет. А насчет того, что собираются налоги с книг, — это блеф!».
Дивовижну еквілібристику з цифрами у президентському поданні щодо міфічних 700 млрд. бюджетних збитків коментував і голова Комітету з питань духовності Лесь Танюк: «Тоді валовий дохід в цій галузі становив би 4-6 мільярдів на рік. Такого в нас немає, у нас сьогодні максимум — з етикетками, газетами, журналами — 1,25 мільярдів гривень».
Висновок з вето-епопеї зробив Володимир Яворівський: «Оскільки у нас Президент наклав вето, Путін блискавично продовжив пільги для російської книги, яка видається в Росії, і наша книжка буде опущена на самісіньке дно».
Зрештою народні обранці 316-ма голосами подолали останнє президентське «ні». Але 44 депутати висловилися за скасування видавничих пільг. Інакше кажучи, голосували за дальше знищення української книжки. «Кr» опублікував цей список — і досі, гадаю, актуальний для НАБУ.
Активне «втручання у політику» завжди було серед пріоритетів часопису і, мабуть, нам це вдавалося, бо часом потвердження надходило з несподіваного джерела, як-от від мінкультівського журналу: «Книжник» украй необхідний як постійний публічний центр лобістського тиску на законодавчі та виконавські структури задля оптимізації вітчизняного книжкового ринку, над котрим уже не раз квилив «надгробний плач» (Українська культура. 2001, №2).
Отже, від лютого 2003-го пішов зворотній відлік реабілітації української книжки. Хоч як ідеалістично звучить, але ми намагалися прискорити цей процес, — газети писали, що «біжимо поперед паротяга». Так воно й було.
Буквально за три місяці до першого притомного рішення Верховної Ради щодо вітчизняної книжки Всеукраїнський рейтинг повіз півтори сотні кращих українських видань — номінантів-лавреатів п’ятої «Книжки року» — на виставку інтелектуальної літератури «Нонфікшн» до Москви.
Цитую за звітом у «Кr»: «Спеціально розшукав наш стенд заступник Міністра друку РФ Владімір Грігорьєв, який опікується російським книжковим бізнесом: «О! Это господин Кучма так быстро среагировал на мою «жалобу»!?» Яку скаргу? — дивуюся. «Я встречался с вашим президентом после сентябрьской Московской ярмарки и спросил: Леонид Данилович, как же вы допустили такой провальный украинский книжный стенд на ММКВЯ? Не знаю, говорит, сейчас у Медведчука спросим. Тот — тоже не в курсе».
Ні, відповідаю, наша експозиція не завдяки державній увазі до вітчизняної книжки, а всупереч дилетантській поставі Держінформу... Підійшов легендарний російський політтехнолог Глєб Павловскій, чверть години перебирав книжки під спалахи цілого почту фотокорів, а тоді каже: «Мне казалось, что я хорошо знаю украинский книжный ассортимент, а оказывается, тут много настоящего и серьезного». И ушел с нашим «Українським best’ом» — вивчати книжкові PR-технології, либонь».
Трохи пізніше з приємністю прочитаємо заувагу колег: «Сенс рейтингової акції та інших ініціатив Родика полягає зовсім не в тому, аби відзначити «героїв програної війни», їхнє завдання — виявити переможців завтрашнього дня, в якому українська книжка нарешті залишить нішу ринкового автсайдера» (Digital Online, 21.02.2006). Назва «Родик» тут — лише журналістське скорочення на означення феномену вертикального злету, по-сучасному кажучи, стартапу. Така сама метафора, як і «Чингісхан» у Жежери.
Звісно, я був не від того, аби стати «багатим», та ще й «дуже» — але не склалося. Спочатку довів, передовсім собі, що журналіст може заробляти трохи вище середнього, не пишучи «джинси». Згодом, що держслужбовець здатний утримуватися від сумнівних «пропозицій». До речі, моя зарплатня начальника управління у Кабміні (!) становила еквівалент 70 доларів — з усіма пільговими додатками. Раніше, працюючи фрілансером, заробляв приблизно утричі більше.
А на рейтингу і поготів не заробиш — принаймні, за виключно прозорою схемою оцінювання, вмонтованою у «Книжку року» від початку. Хоча попервах і деякі видавці, й окремі автори зваблювали пристойними сумами винагороди за «перемогу» своїх видань. Відповідав завжди так: знайдіть у положенні зачіпку, як це можна зробити, — і ОК! Лазівки так і не знайшлося, а відтак із рівнянням на Чингісхана нічого не вийшло.
«Книжка року» ніколи не мала власного штату. Усе, що їй було потрібно, виконували працівники «Книжник-review». На третій рік існування газету переведено у формат журналу. Початком 2003-го передплата перейшла двотисячний рубіж, і ще близько 700 примірників продавали уроздріб.
Книжки тоді таких накладів практично не мали. Але прибутки від тиражу не покривали усіх збитків. І це була загальна пресова ситуація того часу. Дослідник Володимир Кулик значить, що упродовж усіх 2000-х до межі рентабельності підійшли не більше трьох періодичних друкованих видань (Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки. — К.: Критика, 2010). Дотації на «Кr» надходили від Фонду сприяння розвитку мистецтв.
Ресурс був обмежений і нестабільний — про високі ставки журналістів говорити не випадало. Приміром, моя зарплатня головного редактора була вдесятеро нижчою, аніж у колег із загальної періодики.
Різниця з оплатою праці інших «книжниківців» була символічною — лише задля редакційно-ієрархічного годиться. Натомість ми дбали про пристойні авторські гонорари — те, що забезпечує якість контенту. І вони були порівнювані з гонорарами, скажімо, у «Дзеркалі тижня» або «Дні» — звісно, які платили там «культурним» журналістам, «політичні» вже тоді діставали значно більше.
Рецензійним наповненням «Кr» перші півтора року опікувався Михайло Бриних, потім прийшов Дмитро Стус. Непоганий гонорар дозволяв їм «викручувати» з авторів максимальну якість. І це впадало в незаангажоване конкурентне око: «Там завжди цікаві рецензії, професійні, виважені, часто буває, що подають про одну книгу дві, звісно, різні за змістом — це заохочує аналізувати» (Misto.ridne.net, 08.06.2004).
Хоч як парадоксально, але ми розглядали рецензування за допоміжний засіб — для перманентної актуалізації рейтингу та провокування моди на читання-обговорення. Взагалі, не нехтували жодною зачіпкою, що пов’язувала книжку з будь-чим — майже за Умберто Еко («все завжди пов’язане... Будь-який факт набуває ваги, якщо пов’язати його з іншим фактом»).
Від стандартних інтерв’ю з політиками щодо прочитаного ними (кореспонденти «Кr» акредитувалися у Верховній Раді та Кабміні) до цілком екзотичних на тоді опитувань популярних письменників стосовно їхніх уподобань у їжі-питві, вбранні, подорожах тощо. З погляду впливової львівської газети це виглядало так: «Книжкові інформаційні приводи в Україні створює часопис «Книжник-review» (Ратуша, 23.09.2004).
Та ще більш дивовижною справою займалися ті, хто залучав до часопису рекламні кошти: Галина Родіна та Галина Андрєєва (згодом пішла менеджером до Малої академії мистецтв). Оскільки ринок перебував у зародковому стані, самого поняття «видавнича реклама» не існувало. То було, як у казці — піти туди, не знати куди, принести те, не знати що. Ходили і добували.
Окрім зрозумілої видавничо-поліграфічно-канцелярської реклами, їм удавалися успішні переговори з виробниками, наприклад, «ювелірки» або з рестораторами. Залучена ними реклама давала змогу стабілізувати зарплатню і гонорари.
До речі, ми регулярно здійснювали соціологічні опитування іще й для того, аби краще пізнати смаки і потреби наших читачів і потенційних рекламодавців. 2003-го проведено чергове під орудою професора-культуролога Олександра Семашка.
Детальний звіт уміщено у прикінцевому збірнику результатів рейтингу «Український best», що презентувався гостям кожної урочистої церемонії по її закінченні. Зокрема, читаємо там: «Доволі значний прошарок цікавиться навкололітературними подіями, світським життям літераторів і видавців (10,6%), а ще більше — «скандалами навколо книжки/автора» (13,7%)».
Помітну частку видатків «Кr» становила оренда приміщення (надто — на Андріївському узвозі). Рядок у кошторисі був, та його заповнювали благодійники: Центр рейтингових досліджень «Еліт-Профі» розмістив редакцію на своїй площі.
Поїздки на закордонні книжкові імпрези забезпечувалися в обмін на наше інформаційне спонсорство та участь у різноманітних «круглих столах».
Пригадується, як приїхали на головний Московський ярмарок і перше, що побачили, — щоденна виставкова газета, що її випускав головний редактор «Книжного обозрения» Алєксандр Ґаврілов.
Усі чотири сторінки були всуціль присвячені українському десантові: рейтингу, журналові, нашій участі в московських заходах. То була вартісна бумеранг-промоція, що не обчислювалася живими грошима.
Під час підготовки церемонії вшанування лауреатів «Книжки року» двомісячні гонорари для двох організаторів і разові — для режисера та ведучих — платив Анатолій Толстоухов із власної кишені. Він же знайшов кошти для закупівлі 100 комплектів книжок-переможців (по три топ-місця в кожній підномінації) — подарували їх київським бібліотекам, а кілька ящиків передали харків’янам та кримчанам під час їхніх бібліофестивалів.
2003-го департамент культури Київської міськдержадміністрації удруге люб’язно надав для церемонії галерею «Лавра». Режисер Дмитро Богомазов створив незабутнє візуальне дійство. Ведучими виступили контрастні експерти рейтингу Юрій Макаров та Дмитро Корчинський.
Один з несподіваних відгуків на ту акцію був такий: «Найцікавіший і, безперечно, найпопулярніший поміж різноманітних книжкових конкурсів — «Книжка року»... Красиво обставлений і, що прикметно, безфуршетний. Останнє, вочевидь, засвідчує, що реноме «Книжки року» вже й так доволі високе, й організатори можуть собі дозволити не поїти стада ласих на халяву журналюг — нікуди не дінуться, й так напишуть» (Книжковий огляд. 2003, №3).
