«Як я пішов у революцію...»: історія одного з авторів Конституції УНР Івана Липи

Народився Іван Липа 24 лютого 1865 року в селі Дальнику поблизу Одеси в сім’ї священика. Згодом родина перебралася у Керч. 

 

Першу освіту Іван Липа здобув у народній школі при грецькій церкві. Отримавши початкову освіту, вступив до Керченської гімназії. Під час навчання цікавився літературою, історією, природничими науками. У 19 років вступив на медичний факультет Харківського університету. 

 

«У своєму студентському середовищі він не поділяв поглядів українофілів, які не вірили у відродження української культури, розглядали її у складі російської, возвеличували роль російської літератури й культури, — пише дослідник Володимир Половець. — Наслідком спілкування національно свідомої молоді стало формування першої молодіжної української таємної організації «Братство Тарасівців».

 

Поїздка в колі своїх однодумців — Миколи Байздренка, Михайла Базелькевича, Віталія Боровика — до Канева в 1891 році, клятва на могилі Тараса Шевченка в тому, що вони будуть займатися конкретною агітаційною роботою, виданням листівок, брошур, часопису, вірно служитимуть своєму народові, підноситимуть славу України, поширюватимуть знання про її історію, культуру, активно впроваджуватимуть українську мову навіть у міжнародних зносинах, закінчилася утворенням таємного товариства. Кінцева мета «Братства» — проголошення самостійної держави зі своєю автокефальною помісною церквою».

 

Звісно, поліція не дала можливості «тарасівцям» розгорнути свою діяльність. Тринадцять місяців допитів, слідство, суд і — вирок.

 

 

За «стремление к отделению Малороссии от Великой России» Іванові Липі заборонили протягом трьох років жити в центральних губерніях, натомість він мав повсякчас перебувати під наглядом поліції. 

 

 

Згодом Іван Липа напише: «Я скінчив середню й вищу школу, але найвищу освіту дістав у тюрмі». Звісно, про подальше навчання в університеті можна було лише мріяти.

 

Так почалися для юнака життєві «університети». Під наглядом поліції Іван Липа жив спочатку в Керчі, а потім в Казані, де у 1897 році закінчив університет, отримавши диплом лікаря. 

 

Напевно, сама доля розпорядилася, аби Іван Липа став лікарем. Не рахуючись з власними потребами та часом, він лікував бідних людей на хуторах, у селах, робітничих селищах. 

Є в цьому певна закономірність: лікарі з часом перетворюються на талановитих лікарів, одночасно зцілюючи тіло та душу. Іван Липа не став винятком із правила, активно займаючись літературною творчістю. У його творчому доробку — казки, новели, поезії. Крім того, Іван Липа склав 13 притч і щоденно протягом 33 років писав «Казку буття». 

 

Аналізуючи літературну спадщину Івана Липи, Іван Половець пише: «Його відомі збірки «Оповіді про смерть, війну і любов», «Тринадцять притч» свідчать про обдарованість у літературній справі, якою він займався з п’ятнадцятирічного віку.

 

Невід’ємною складовою творчого доробку Івана Липи є його епістолярна спадщина. У написанні листів письменник залишався насамперед майстром слова. З епістолярію Івана Липи можна довідатися не лише про важливі історичні події, а й про те, що більшість листів самі по собі були довершеними творами. 

 

Саме в листах, у спілкуванні зі своїми адресатами розкривається його неповторний внутрішній світ, особливості характеру, відображається громадська і політична діяльність, засвідчується низка історичних подій і фактів кінця XIX — початку XX століття». 

 

Особливим містом для Івана Липи стала Одеса. Починаючи з 1902 року впродовж 16 років він працював там лікарем. Саме у цьому південному місті він зустрів свою майбутню дружину. Медсестра Марія Булдовська походила зі священицької родини з Полтавщини. Її брат підтримував національний український рух у церкві і згодом був ви­свячений на єпископа Феофіла Харківської єпархії Української автокефальної православної церкви. На жаль, родинне щастя тривало недовго. 

 

Після трагічної смерті дружини Іван Липа знайомиться з Марією Шепель-Шепеленко, якій судилося стати його обраницею. Філолог за освітою, Марія походила зі старовинного українського роду. Вона стала турботливою дружиною, замінивши чотирирічному Юрку — сину лікаря Липи — померлу матір. 

 

На Одещині Іван Липа розпочав будівництво лікарні у Великому Дальнику, сподіваючись допомогти стражденним. Пізніше син Юрій Липа так описав цей насичений період життя свого батька: «В Одесі життя Івана зацвітає дивними садами. Він знайшов себе. Знайшов у частих мандрівках по Україні (Чернігів, Катеринославщина, Херсонщина, Полтавщина, Крим, Кубань, Галичина, Буковина). Тепер — праця. Праця над народом — для нації».

 

Іван Липа багато мандрує. Паралельно займається громадською та творчою роботою. Цей період його життя доволі інтенсивний. Він читає лекції у «Просвіті», працює у видавничому гуртку «Одеська літературна спілка», «Українському клубі», бере участь у виданні літературно-мистецьких журналів «Основа» і «Степ», в яких друкувалися твори молодих талановитих авторів: Бориса Грінченка, Ольги Кобилянської, Панаса Мирного, Данила Мордовця, Дніпрової Чайки, Олеся Кандиби, Миколи Вороного. 

 

У 1913 році Іван Липа друкує повість «Острови Самотності», присвячений дружині Марії, який високо оцінили критики. Йому вдалося здійснити свою мрію — заснувати видавництво «Народний стяг» — єдине на той час українське видавництво в Одесі. Саме в цьому видавництві побачили світ такі твори, як «Табори полонених українців» Олександра Скоропис-Йолтуховського, «Приказки про москалів і німців» Степана Руданського, «Контрасти» та «Малюнок життя» Ілька Гаврилюка, серія «Казок про волю» Івана Липи.

 

У цьому видавництві надрукував свої брошури також Юрій Липа: «Союз визволення України» (історія і діяльність)», «Гетьман Іван Мазепа», «Носіть свої відзнаки», «Королівство Київське по проекту Бісмарка». 

Тим часом і Україну сколихнули події Лютневої революції 1917 року. Життя Івана Липи кардинально змінилося. Його обирають делегатом від Одеси до Української Центральної Ради, згодом він стає комісаром уряду Одеси, а за гетьманату Павла Скоропадського обіймав посаду лікарського інспектора Одеси. Під час Директорії Іван Липа збирає автокефальний Собор, при ньому Автокефальна церква отримала самостійність і підтримку уряду. До речі, Іван Липа був одним із авторів проекту першої Конституції УНР (1918). 

 

24 грудня 1918 року Директорія сформувала свій перший уряд — Раду народних міністрів, яку очолив Володимир Чехівський. У цьому уряді Івана Липу призначили керівником управління культів при Міністерстві освіти. 2 січня 1919 року Іван Липа прибув з Одеси до Києва. Пізніше він розповість про пережите у ті часи у статті «Як я пішов у революцію»: «Усе міністерство моє складалося із 160 чоловік, але евакуювалося лиш чоловік із 30, найбільш свідомих і потрібних міністерству. З виїздом із Києва робота в масштабі державному в моєму міністерстві скінчилася». 

 

У новому Кабінеті народних міністрів, який очолив Сергій Остапенко, Іван Липа обійняв посаду керівника справами міністерства культів. На жаль, уряд Остапенка не протримався й двох місяців, невдовзі новим прем’єр-міністром став Борис Мартос.

 

Іван Липа виконував свої обов’язки на правах тимчасового керівника міністерства, проте Директорія на черговому засіданні звільнили його з керівної посади (при цьому заднім часом — 23 квітня). Попри те, що міністерська кар’єра Івана Липи тривала лише чотири місяці, він встиг дещо здійснити. 

 

На початку червня 1919 року Кам’янець-Подільський став тимчасовою столицею Української Народної Республіки. Іван та Юрій Липи на деякий час оселилися у цьому місті. Юрій Липа писав: «Невеличка українська армія, оточена в Кам’янці на Поділлі з усіх боків більшовиками і поляками, не мали нізвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдається наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати. 

 

Не вистачало харчів, обмаль було амуніції, але з тим ще так-сяк давали раду українські бійці. Не було чим лікувати хворих і ранених. Військові й цивільні шпиталі були переповнені, але перемучені лікарі, сестри й фельдшери не могли хворим багато помогти. Люди вмирали і недалеко від фронту, і в самому Кам’янці від нестачі найпотрібнішого.

 

А на це не було ради. Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безпорадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди». 

 

У листопаді 1920 року розпочався наступ більшовиків, тож Іванові Липі, як і багатьом українським діячам, довелося емігрувати до Польщі. 24 березня 1921 року Іван Липа став міністром здоров’я й опікування в еміграційному уряді. І знову вдалося реалізувати лише дещицю з того, що замислювалося, адже наказом Директорії УНР 5 серпня 1921 року було звільнено весь уряд. 

 

На початку 1922 року, після поразки національно-визвольних змагань, Іван Липа переїхав до Львова і оселився у Винниках, де активно починає займатися лікарською практикою.

 

Багатьом стражденним була відома адреса медичної лабораторії з вивіскою «Приймає д-р мед. Іван Липа». Доводилося виживати, потерпаючи від матеріальної скрути. Було морально важко від того, що не мав можливості возз’єднатися з родиною.

 

На той момент дружина Марія залишалася в Одесі, а син Юрій, який на той час був студентом медичного факультету університету, навчався в Познані. Іван Липа міг розрадити себе лише листуванням з близькими людьми. 

 

На щастя, доля подарувала Іванові Липі щасливі хвилини спілкування з істориком, мовознавцем, міністром освіти і віросповідань в уряді УНР митрополитом Іваном Огієнком (відомим як православний митрополит Іларіон). Спілкування з цією непересічною особистістю додавало Липі життєвої снаги. 

 

Залишив свої спогади про Івана Липу і митрополит Іван Огієнко, опублікувавши свої спогади в часописі «Наша культура»(1937 р.). У спогадах Іван Огієнко цитує Івана Липу: «Наш державний здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі, і свого часу таки принесе відповідний плід. Помремо ми, але святий вогонь, що його ми сміливо запалили, уже ніколи не погасне. Це те, що переживе нас і створить найрозкішніші легенди в Україні...»

 

У Винниках Іван Липа створив свої новели «Кара» і «Утома», про які син Юрій писав, ніби вони «виткані блакитним цвітом». На жаль, стан здоров’я Івана Липи погіршувався з кожним днем (з травня 1919 року хворів на рак шлунка). Його життя згасло 13 листопада 1923 року — помер на руках Івана Огієнка. З дозволу митрополита Андрея Шептицького у похоронах православного Івана Липи брав участь греко-католицький священик о. Гірняк.

 

Іван Липа, напевно, передчував наближення смерті, зробивши такий запис у щоденнику: «Чогось мені здається, що тринадцята дата буде щастити мені і що саме в цю дату я маю вмерти». 

У 1937 році син Юрій встановив на Винниківському цвинтарі, неподалік Стрілецької могили, пам’ятник батькові. І присвятив йому вірш: «Шляхетне чоло мого батька укрийте пелюстками від троянд».

 

Най­ближчий друг небіжчика Микола Вороний присвятив своєму побратимові поему «Євшан-зілля», в якій майстерно передав тугу Івана Липи, який вимушено опинився без сім’ї доживати віку на самоті. Напевно, його щастям було те, що він так і не дізнався про трагічну долю свого сина Юрія...

Про Юрія Липу варто згадувати не лише з певними ювілейними датами. Його діяльність ще потребує детального вивчення. Адже Юрій Липа — всебічно обдарована особистість: лікар, письменник, політолог.

 

У контексті сучасних геополітичних подій особливо актуальною є його дослідження «Чорноморська доктрина». Юрій Липа обґрунтував перспективи України як лідера країн басейну Чорного моря. Думки геополітика тоді сприймали скептично, адже Юрій Липа вважав, що основною віссю для України має бути не Схід-Захід, а Південь-Північ. 

 

Юрій Липа переконливо доводив, що вісі «Північ-Південь» дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати свою державу «від моря до моря». Цей же напрям був визначальним за часів Литовсько-Руської держави, а трохи пізніше «успіх революції Богдана Хмельницького правдоподібно був уможливлений підтримкою османів», тобто «опертям на південь».

 

Геополітична вісь України Південь-Північ дає ключ для розуміння сучасної ситуації, спонукає замислюватися над її майбутнім. Недаремно сьогодні концепція Юрія Липи викликає всебічне вивчення, адже це реальна можливість позбутися багатовікової залежності від Росії. 

 

Українська нація в уяві Юрія Липи — дієва та рішуча. Висновок письменника лаконічний та актуальний: «Отже, треба бути, ставати самим собою». Цю ж думку Юрій Липа втілює у таких поетичних рядках: «Вперед, Україно! В тебе тяжкії стопи! Пожари хат димлять з-під них: ні Росії, ні Європі не зрозуміти синів твоїх...», та наполягає на тому, що «відвічна вісь Батьківщини магнетує» до Півдня. 

 

«Не в російському типі орді і не в змеханізованій по-німецьки масі можуть висловити себе українці, лишень у традиційних і міцних групах, — зазначав Юрій Липа. — Одність, власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави — це є величезні заповіти». 

 

За такі погляди за Юрієм Липою полювали вороги. Під час гітлерівської окупації влітку 1943 року Юрій Липа переїхав на Яворівщину, де став організатором українського підпілля.

 

Як лікар, організував підпільні курси з підготовки медичних кадрів для УПА. Були спроби зі сторони окупаційної влади встановити з ним контакт, проте жодної пропозиції доктор Липа не прийняв. Більшовики мали конкретне завдання: відшукати і знищити вкрай небезпечного ворога комуністичного режиму. 

 

Юрію Липі пропонували залишити рідну землю та емігрувати. Він рішуче відкинув цю пропозицію: «Я не залишу тих, що стікають кров’ю в боротьбі за волю України».

 

20 серпня 1944 року чекісти схопили доктора Липу, закатувавши в Шутовій Яворівського району. Коли його разом з іншими селянами тримали, він спитав в одного з хлопців: «Чуєш, дзвони в селі дзвонять, люди святять яблука, а нас — як з тобою посвятили?» ...Пам’ятаймо про нащадків козацького роду — батька та сина Івана та Юрія Лип, справжніх українців.