Якщо за робочу гіпотезу узяти оцінку Української асоціації видавців та продавців книжок про те, що на ринку з’являється лише третина від усіх облікованих Книжковою палатою назв друкованих видань, то упродовж 1999–2001 рр. у рейтингу «Книжка року» оцінювалися практично всі новинки.
Це означає, що за всієї тодішньої невиробленості оцінкового механізму рейтинг був, сказати б, соціологією прямої дії, що фіксував зміни попиту-пропозиції й давав підстави для прогностики.
Водночас ми не уникали й традиційної методики анкетування читачів і покупців книжок. Із постанням газети «Книжник-review» (яка була й інформаційною, і ресурсною, і адміністративною базою рейтингу), стенд «Книжка року» регулярно з’являвся на усіх тодішніх ярмарках — у Києві, Львові, Харкові, Дніпрі й навіть за кордоном — у Кракові, Празі, Москві.
З нами працювали волонтери — студенти факультету книгознавства і книговидавничої справи Київського Національного університету культури і мистецтв під проводом професорки Валентини Медведєвої. Перше опитування здійснили 2001-го серед відвідувачів трьох тогорічних ярмарків та обох найбільших книгорговельних центрів — столичних «Петрівки» і «Квадрату».
Опрацьовано близько трьох сотень анкет, які давали відповіді щодо книжкових пріоритетів споживача. Нагадаю: тоді жодної соціології книжкового ринку не існувало; перше і єдине глибоко фахове дослідження здійснить фірма GFK тільки шістьма роками пізніше.
Тож на сторінках «Кr» з’явилися перші діаграми, що унаочнювали сегментацію попиту. Виявилося, приміром, що українськими новинками (включно з інтерв’ю письменників та видавців) цікавилися 48% опитаних. Ще 10% воліли знати, що відбувається у західному книжковому світі. Для 8% пріоритетом було знання того, що відбувається у видавничій Росії.
З останньої цифри, до речі, ми тоді не зробили якихось далекосяжних висновків. Але по тому, як у наступні роки з’являлися результати інших опитувань, котрі потверджували пропорцію читацьких зацікавлень, виникає припущення: а чи не було масове переконання у тотальній перевазі, яку українці віддавали російській книжці, — керованим навіюванням? Настільки сильним, що неабияк впливало на показники продажів?
Нині, коли ми добре обізнані з механізмами гібридної агресії, настає прозріння: головною ланкою в окупації вітчизняного книжкового ринку російським бізнесом було промивання українських мізків — мовляв, без «вєлікой русской культури» нічого стояти не може.
І коли ця колективна псевдо-віра усталилася, з’явилися суто технічні засоби її підживлення та зміцнення: демпінг сусідської книжки й захоплення торговельних мереж.
До речі, одним із лауреатів «Книжки року’2001» стало дослідження американського політичного аналітика Едварда Кінана «Російські історичні міти» (К.: Критика) — либонь, перше на українському книжковому ринку серйозне попередження про імовірність прийдешньої гібридної агресії РФ. З усього судячи — попередження не почуте й не прочитане (принаймні, правлячою верствою).
Ще один результат того першого опитування — для 44,3% читачів основним джерелом інформації про книжкові новинки були друковані періодичні видання. Далі йшли локації спонтанного вибору: книгарні та базари. Інтернет тоді лише підіймався, а 5% телебачення просто фіксувало стан справ: із початком 2000-х усі телевізійні книжкові програми зникли з ефіру.
Тож, з огляду на чималу увагу читача до традиційної преси, ми запровадили у другій «Книжці року» нову процедуру: результат експертної сесії — довгі списки — передавався редакціям культурологічних видань, які й визначали шорт-листи.
Досвід надалі не прижився, бо, попри більший інформаційний розголос, такий формат знижував професійну планку рейтингу — у редакціях газет-партнерів просто не було достатньої кількості книжкових фахівців.
Тандем рейтинг —«Кr» не лише залучав до співпраці конкурентні медії, а й намагався вплинути на розширення книжкової тематики у загальній періодиці. 2002-го почали моніторити їх з огляду на кількість і якість матеріалів, адресованих читачам.
Щомісяця вибудовували і публікували в «Кr» хіт-парад, а наприкінці року звели до підсумкового рейтингу, де лідером виявилася газета «Дзеркало тижня», яка «перемагала» у семи місячних списках. По шість разів очолювали місячні хіти «ПіК», «День», «Українське слово», «Україна молода».
Ще одна процедурна новина «Книжки року’2001» — скорочення кількості номінацій з 15 до нинішніх 7. По двох перших рейтингах ми зіткнулися з негативним ефектом в інформаційному просторі — розпорошенням уваги і журналістів, і читачів перед «натовпом переможців». А от іще одна новація знов-таки не прижилася — це коли «змішали» у номінації «Красне письменство» новинки українських та зарубіжних авторів.
Експерти виявилися занадто патріотичними, надаючи мало не стовідсоткову преференцію вітчизняним письменникам. У підсумковому топі фігурували тільки два перекладні видання: «Смішні любові» Мілана Кундери» та «Алхімік» Пауло Коельйо. Тоді це, звісно, був передчасний крок. Але до ідеї припинення тепличного режиму для письменників-українців повертаюся досі, принаймні, подумки.
Четвертий рейтинг «Книжка року’2002» запам’ятався кількома відкриттями. Два перші місця в номінації «Вершини» посіли амбітні багатотомові проекти: львівська «Кальварія» взялася за спадщину Дмитра Донцова, а львівський же «Світ» випустив перший із запланованих п’ятдесяти том Михайла Грушевського. На жаль, обидва наміри досі остаточно не зреалізовані.
Згадана «Кальварія» засвітилася тоді дуже яскраво. Асоціація українських письменників (на чолі з Ігорем Римаруком), вирішила зробити це видавництво базовим для АУП.
«Книжник-review» підтримав ідею і заснував власну книжкову серію, що виходила там: п’ятикнижжя Василя Кожелянка, бойовики Леоніда Кононовича, «Культ» Любка Дереша, «Рівне / Ровно» Олександра Ірванця, «Мерці» Ірен Роздобудько, «Срібне молоко» Валерія Шевчука — не помітити цих видань було ніяк, усі вони входили до тодішніх хіт-парадів. Щоправда, лауреатом «Кr» жодна з цих книжок не стала — і це, хоч як дивно, мене тішило, бо інакше було не уникнути закидів у протекціонізмі.
Піднімалися й інші видавництва. Щойно утворене «Видавництво Старого Лева» дістало свій перший лавреатський диплом за книжку Дарії Цвєк «Малятам і батькам». Усі чотири перші книжки тоді ще юної столичної «Темпори» увійшли до своїх номінаційних топів. Найвище, на четвертому місці, фігурували «Тіні зникомі» Валерія Шевчука — либонь, найвишуканіша за дизайном з усіх книжок пана Валерія.
У знаного києвознавця Віталія Ковалинського, котрий тоді ще не був експертом «КР», вийшла перша книжка серії «Київські мініатюри», яких нині вже понад десять. Іще один майбутній експерт «КР» — Ігор Гирич — керував укладанням першої енциклопедії «Українське козацтво» (К.: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр) — донині актуального довідника.
Найбільшою ж подією того сезону стало дослідження Наталії Яковенко «Паралельний світ» (К.: Критика) — в історичній номінації її рейтинг учетверо перевищував сумарний показник видання з другого місця і, зрештою, отримав Ґран-прі.
Серед сучасної української літератури в сезоні’2002 було два неоспорні лідери: «Приватна колекція. Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття» (Л.: Піраміда) та «НепрОсті» Тараса Прохаська (Івано-Франківськ, Лілея-НВ).
Підсумкова статистика була прихильна до «Приватної колекції», укладеної письменником і літературознавцем Василем Ґабором (через кілька років він також увійде до експертного кола «КР»). Фактично, ця осяжна, у понад 600 сторінок збільшеного формату книжка ілюстративно-текстово зафіксувала фундамент нового українського письменства.
А потім іще й започаткувала однойменну серію персонально-авторських томів, ретельно зредагованих, перфектно оформлених, здебільшого піонерських за добором літератів і творів, що їх пан Василь випустив уже чи не під сотню.
З іншого боку, «НепрОсті» були найрезонанснішим текстом не лише того року, а й — як тепер видно — неперевершеним зразком мітотворчого письма, що досі відчутно впливає на нові письменницькі експерименти. Відтак, вибір був між книжковою та літературною подіями. Переважив перший. І це спричинило гучний експертний демарш: Оксана Забужко широко-публічно заявила про свою незгоду і вихід з числа експертів.
З повагою ставлюся до вибору пані Оксани на користь Т.Прохаська (адже вона також представлена в антології «Приватна колекція»), але з вище означених міркувань аж ніяк не можу вважати «помилковим» тодішній рейтинговий підсумок.
До всього, неоднораз наголошував: усі книжки, що потрапляють до Коротких списків, — варті найвищої уваги. Книжковий п’єдестал — річ умовна. Завдання рейтингу не так «розставити по місцях», як зафіксувати різні рівні літературно-книжкового процесу.
Припинення експертних обов’язків — річ звична у «Книжці року». Найчастіше складають свої повноваження ті, перед ким постають цейтнотні виклики через написання власних книжок. Водночас, щороку з’являються нові поважні особистості. 2001-го до експертної роботи зголосилися блискучий аналітик (і політичний, і літературний) Микола Рябчук, у недалекому минулому головний редактор ексклюзивного на тоді журналу ArtLine Юрій Чекан, на той час головний редактор каналу «1+1» Юрій Макаров, голова Комітету з питань культури Верховної Ради Лесь Танюк, політолог Костянтин Дикань, представницею «України молодої» у «Книжці року» стає завідувачка відділу культури Валентина Клименко.
2002-го до експертів «КР» долучаються завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури НАНУ Тамара Гундорова, віце-президент Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, президент Українського філософського фонду Сергій Пролеєв, тоді головний редактор журналу «Книжковий огляд» Михайло Сидоржевський, завідувач відділу культури газети «Голос України» Віталій Жежера.
2002-го сформульовано ідею головного призу «Книжки року»: закупити у видавців-переможців видання-лавреати й тим самим допомогти бібліотекам у комплектуванні актуальних фондів.
Тодішній міністр культури Юрій Богуцький спрямував рекомендаційного листа до Парламентської бібліотеки, яка здійснювала державну програму централізованої закупівлі книжок для книгозбірень, де містилося таке формулювання: «Перевага надається книжкам-переможцям Всеукраїнської акції «Книжка року». Тоді — єдиний раз на державному рівні — було придбано 500 комплектів книжок-переможців (по три кращі в кожній із семи номінацій).
Рейтингу виповнилося лише чотири роки, коли в одному з конкурентних видань з’явилася цікава репліка: «Деяким неофітам здається, що «Книжка року» була завжди» (Книжковий клуб плюс. 2002, №2).
