Страсті за легітимністю: як обирали перші «Книжки року»

Перша «Книжка року» виглядає на відчайдушний кавалерійський рейд ворожими тилами — такий собі «зимовий похід» задля збереження віри, що «ще не вмерла» українська книжка.

 

 

Проте задум був не оперативний, а цілком стратегічний. Вже обдумано, обраховано, спрогнозовано надійне тилове забезпечення — засновано газету «Книжник-review», як інструмент постійної підтримки рейтингових принципів в інформаційному полі.

 

Засновниками стали А.Толстоухов, Г.Родіна та К.Родик; визначено джерело фінансування — Фонд сприяння розвитку мистецтв.

 

На першій шпальті першого числа «Кr» (серпень 2000-го) приміщена стаття у жанрі «робота над помилками». З огляду на нинішню практику, тодішня система оцінювання виглядає примітивно.

 

Експерти мали визначити по три кращі, на їхню думку, видання в кожній номінації. Причому, вибудувати власний мікро-рейтинг: перша позиція — 7 балів, друга — 5 балів, третя — 3 бали.

 

Хоч як дивно, запропонована нами іще двадцять років тому соціологічно-математична модель оцінювання досі не працює у жодному з нинішніх преміально-конкурсних проєктів. Часом навіть система підрахунку деґрадує, як-от у роботі сьогорічної комісії із закупівлі книжок для бібліотек через Український інститут книги.

 

Там дві з половиною тисячі книжок звалили в одну купу (тематично не сепаровану) і дали експертам печерний інструмент: «за» і «проти» кожної позиції.

 

Дехто з членів журі навіть не напружувався оглядинами того неструктурованого книжкового моря, а виставив у анкеті всім «за». І, з формального боку, нічого не порушив. То було, як ілюстрація зі соціологічного підручника «для чайників»: не обмежений вибір — вибір хибний, безвідповідальний.

 

Відтак на другий рік ми пішли далі добре второваною світовою рейтинговою практикою — математики запропонували одну з аналітичних послідовностей, що дозволяє детально описувати досліджуваний масив даних на чималу глибину і з нюансованою ґрадацією.

 

Відтоді експерти оцінюють повний номінаційний список, визначаючи по 14 кращих видань у кожній з підномінацій. Персональні оцінки зводяться до гіт-параду за такою шкалою балів:

 

Ця цифрова ілюстрація дає вичерпне уявлення не лише про високу деталізацію вибору, а і про жорстку відповідальність експерта — адже навіть невеличкий зсув у верхній частині оцінкової шкали суттєво впливає на кінцеву статистику. А результати були повністю прозорі: зведена таблиця — хто, за кого і як голосував — обов’язково виставлялася на сайті «Кr».

 

Оприлюднення всіх результатів, що легко піддавалися незалежній перевірці, стало надійним антикорупційним запобіжником.

 

Цього також бракує всім нинішнім конкурсам-преміям: як почнеш приглядатися до їх­­ньої процедури — неодмінно наштовхнешся на приховану «темну кімнату», маніпуляції в якій ніколи не бачать світла.

 

Не конче там відбуваються «договорняки», але що вони там можливі — стовідсотково. 

 

До речі, не всі експерти «Книжки року» витримали тест на прозорість — чимало чесно зізнавалися: виставити професійно адекватну оцінку книжкам друзів-родичів-кумів — означає наразитися на особистісні конфлікти. І йшли.

 

Процес вимивання з експертного середовища кумозалежних критиків розпочався після другого рейтингу, але й після першого журі оновилося на дві третини.

 

Насамперед, відмовилися від послуг видавців — серед них цсправді були добрі аналітики книжкового ринку, але спокуса «допомогти» власним книжкам-номінантам неабияк заважала.

 

До всього, «Книжка року» відзначала не авторів, а тих, хто втілив ідею у конкурентний продукт, — видавців-продюсерів. Проте уникнути конфлікту інтересів можна було лише в радикальний спосіб: позбавити виробника будь-якого впливу на рейтингування (що й радять усі посібники з укладання рейтингів).

 

Експертів стали запрошувати для оцінювання асортименту конкретної номінації, а не книжок «взагалі». І тут виявилося, що «широких» спеціалістів у нас значно більше, ніж «глибоких», — а ми шукали саме таких, для кого номінаційний список був ніби продовженням власного робочого плану, списком книжок, без знання котрих фахівець не може ефективно працювати взагалі.

 

Наприклад, до оцінювання в номінації «Красне письменство» додатково запросили Михайла Бриниха, тоді редактора відділу рецензій «Кr»; «вуличного бійця» критики, за власним означенням, Ігоря Бондаря-Терещенка; майбутніх лавреатів Шевченківської премії Тараса Федюка і Василя Шкляра (хоч Янукович і не погодився з рішенням Шевченківського комітету); голову Асоціації українських письменників Юрка Покальчука і найрезонанснішу письменницю п’яти попередніх років Оксану Забужко.

 

Трохи відозмінили самі номінації. Від початку за зразок для формування списків узяли не бібліотечну класифікацію, котра акцентувала на відмінностях, а ринково-видавничу сегментацію, яка фіксувала груповий попит. Ми намагалися цей попит навіть прогнозувати.

 

Вже на другий рік виокремили поетичну рубрику, бо ставало очевидно: виникає мода на поезію, видану в «от кутюр» категорії — книжки, що претендували на статус «свята, яке завжди з тобою» не лише змістовно, а й візуально-тактильно.

 

Тогорічний зразок, що не втратив шарму донині, — «Майн кайф» Володимира Цибулька (Л.: Кальварія). Перфектно видана поезія коштує читачеві дорожче, але воно того варте. Варте й іміджевої підтримки, яку, власне, й надає рейтинг.

 

2000 рік пам’ятний сплеском вітчизняної есеїстики, що поволі заступала пострадянську публіцистику. Топ-список новоутвореної номінації виглядав на блискуче сузір’я: «Дезорієнтація на місцевості» Юрія Андруховича, «Листи з Києва» Соломії Павличко, «Феміністичні роздуми / На карнавалі мертвих поцілунків» Ніли Зборовської / Марії Ільницької, «Від Малоросії до України» Миколи Рябчука, «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Забужко. Потому більшість цих книжок перевидавалися, що засвідчує неабиякий ресурс їх актуальності. 

 

А «Кнайпи Львова» Юрія Винничука здетонували письменницьке зацікавлення доти суто історіографічним форматом — історією повсякдення.

 

Зараз цей порівняно новий для вітчизняної літератури жанр розвивається вельми динамічно — згадати, бодай, яскраву книжку Олеся Ільченка «Збирачі туманів» (К.: Комора, 2017). Звісно, це аж ніяк не наслідування, проте наявність того давнього Винничукового тексту в літ-ноосфері, гадаю, зробила свою справу. 

 

Зухвало-сміливим було введення до рейтингу’2000 номінації «Метро» для жанрової літератури (детектив, трилер, фантастика, любовний роман тощо). Тоді цей ринковий сегмент повністю окупувала російська продукція, тож важливо було показати, що й на українській «середній полиці» вже засіялося.

 

До того першого списку назбиралося лише п’ятнадцять позицій, але рейтингова топ-п’ятірка (Василь Кожелянко, Леонід Кононович, Марина і Сергій Дяченки, Андрій Курков та Юрій Рогоза) засвідчила цілковиту конкуренто­здатність вітчизняної пропозиції.

 

Осібно стояв «Герой нашого часу» Леся Подерв’янського, нарешті тоді леґалізованого видавництвом «Кальварія», — йому аналогів узагалі не було, та невдовзі з’явилося чимало послідовників й епігонів.

 

Що вже казати про «Снігову королеву» в ілюстраціях Владислава Єрка (Ґран-прі’2000) — її обкладинка перетворилася на рекламний тренд, що живе самостійним життям і час від часу несподівано вигулькує у найнесподіваніших місцях, незважаючи на свій поважний вік.

 

До речі, з огляду на новинки експертів «Книжки року» Рябчука і Забужко, тоді запроваджено блокатор конфлікту інтересів: експерт не голосує за власну книжку (як автор, упорядник, перекладач, коментатор тощо).

 

Виводити таких зі складу журі, як пропонував дехто, безглуздо: що вища кваліфікація експерта — то частіше у нього виходять власні, подієві для професійного середовища книжки. Інакше кажучи, журі експертів, які самі не пишуть, — профанація оцінювання.

 

У «Книжки року’2000» з’явився герб: літописна буквиця на охоронному щиті. Під цією геральдикою оцінено близько 700 новинок, утричі більше, ніж торік. Лавреатів ушанували у столичній галереї «Лавра» — голова управління культури КМДА Олександр Биструшкін надав приміщення на безоплатній основі.

 

Напругу очікування під час оголошення переможців допомагали долати давні знайомі з часів МІАУ-культ — Марічка Бурмака і «Кому вниз» Андрія Середи. А по закінченні церемонії усіх очікував сюрприз — книжка-подарунок «Український бестселер» з повною статистикою «Книжки року’2000» та рецензіями на лавреатські видання.

 

Тоді ми розглядали цей довідничок лише як одну з форм підтримки рейтингу. Гортаючи його тепер, погоджуюся з Ярославом Грицаком: «Добра книжка не терпить поспіху. Вона має настоятися» (Форумологія. — Л.: б/н, 2018).

 

Насправді то була збірка вибраних критичних есе та рецензій від найвправніших інтерпретаторів. Антипович про Пруста. Ульяненко про Кафку, Бриних про Андруховича, Кривенко про Подерв’янського, Набока про Дяченків, Назаренко про Кожелянка, Дзюба про Параджанова, Забужко про Дейвіса, ІБТ про Бузину. Справжня рефлексійна розкіш! 

 

Зробити такий зірково-популярний літ-путівник року було не надто важко через те, що вже на повну силу працював ін­струмент інформаційної підтримки рейтингу — газета «Книжник-review».

 

«Читая ее, действительно можно получить полное представление о том, каков сегодня украинский книжный рынок. И представление это категорически противоречит устоявшимся стереотипам», — приємно було читати таке саме в газеті традиційно зросійщеного Півдня (Одесский вестник. 12.10.2000). Власне, це і про книжку «Український бестселер» — дайджест кращого з «Кr».